За лаштунками гучних заяв про швидкий мир в Україні та наполяганнях Вашингтона на безальтернативності нового плану Білого дому – документа, що значною мірою формувався під диктант кремлівських перемовників, – триває інша, значно прагматичніша розмова.

Поки офіційні делегації України та США обговорюють контури майбутньої мирної угоди, між американськими та російськими бізнесменами триває обговорення відновлення двосторонньої економічної співпраці, інвестиції американських корпорацій у російську економіку та навіть контроль США над частиною критичної інфраструктури РФ.

24 Канал проаналізував візит Джареда Кушнера та Стіва Віткоффа до Москви, а також статтю The Wall Street Journal "Make Money Not War" про приховані бізнес-перемовини між росіянами та американцями та оцінив, наскільки реалістичною може бути спроба Трампа обміняти економічну співпрацю з Росією на мир в Україні та Європі. А також чи варто очікувати згоди на це від Володимира Путіна у найближчому майбутньому. У цьому нам допоміг розібратися політолог, проректор Українського католицького університету Дмитро Шеренговський.

До теми Приниження Трампа і дивні натяки: чим відзначився Путін на зустрічі з Віткоффом і Кушнером

Вчорашній візит американської переговорної групи до Москви, яку очолювали зять Дональда Трампа Джаред Кушнер і спеціальний посланець Стів Віткофф, мав стати ключовим елементом останніх зусиль адміністрації Білого дому врегулювати війну в Україні.

Вашингтон розраховував, що після низки контактів із Києвом та російськими представниками, Кремль буде готовий продемонструвати хоча б мінімальну гнучкість у ключових питаннях. Втім, ще навіть до того, як американці з'явилися на Червоної площі, стало зрозуміло, що Москва реального миру не шукає.


Путін спілкується з журналістами / Скриншот з відео

Напередодні переговорів Володимир Путін виступив перед російськими медіа, де розповідав про нібито стратегічні успіхи російських військ на полі бою, а також наголошував на тому, що Європа намагається зірвати мирні зусилля США.

Зрештою, російський диктатор вдався до прямих погроз європейцям. Мовляв, Росія не прагне війни з Європою, але якщо звідти відбудеться напад, то Москва всіх обов'язково переможе.

Таким чином Кремль відверто намагався продемонструвати силу і власну впевненість у цих силах, що водночас означало, що на жодні поступки чи компроміси Москва йти не готова. Однак, американці вже прибули до Москви, і навряд чи готувалися скасовувати чергову беззмістовну зустріч із російським диктатором.

Перед початком переговорів російські ЗМІ активно показували кадри радісних Віткоффа та Кушнера, які прогулюються Червоною площею та, судячи з витоків у медіа, нахвалюють красу російської столиці. Така дружня прогулянка нагадувала більше туристичну пригоду двох американців у Росії, ніж початок серйозного дипломатичного процесу.

Споглядаючи задоволені обличчя Віткоффа та Кушнера постає питання, чи усвідомлює взагалі американська сторона, що Кремль використовує сам факт їхньої присутності в Москві для внутрішньої та зовнішньої пропаганди?

Дмитро Шеренговський

політолог, проректор Українського католицького університету

Якщо говорити про саму зустріч, то зараз триває узгодження різних позицій. І ключова проблема, яка нікуди не зникала, полягає в тому, що головне завдання – не так "склеїти" якусь угоду про заморозку чи примирення, скільки взагалі посадити сторони за стіл переговорів.

Проблема в тому, що Росія фактично відмовляється говорити про будь-що, що не повторює її старі вимоги. Саме тому Віткофф і Кушнер зараз рухаються в напрямку пошуку точок, де Україна теоретично могла б піти на поступки, і паралельно – чогось, що можна запропонувати Росії. Тиснути на Москву значно складніше, тож вони шукають комбінацію тиску та "пропозицій".

Сама зустріч у Кремлі тривала близько п'яти годин, але, судячи з перших публікацій західних ЗМІ, зміст цих переговорів виявився далеким від конструктиву. З'явилися також повідомлення, що Путін витратив значну частину часу не на обговорення мирного плану, а на чергову історичну лекцію – цього разу про Полтавську битву.

Зверніть увагу! Такого роду історичні лекції вже стали його фірмовим прийомом на переговорах і спробою зайвий раз продемонструвати американцям, що Путін не визнає українську суб'єктність, а також запевнити погано обізнаних американських делегатів у тому, що Росія завжди перемагає, про що власне неодноразово заявляв і сам Дональд Трамп.

Нібито успіх Московського царства 300-річної давнини має якесь пряме відношення до сьогоднішніх подій і якимось чином співвідноситься з просуванням ЗС РФ в Україні, про яке Путін розповів напередодні розмови з Віткоффом та Кушнером.

Зрештою, всі скептичні очікування щодо цього візиту американців в Москву – справдились. Путін не погодився піти на компроміс за жодним з ключових пунктів, які українська делегація визначила як "червоні лінії" під час переговорів з американцями у Маямі:

  • Жодних поступок щодо територій – росіяни досі не готові обговорювати окуповані регіони України та продовжують наполягати на виведенні ЗСУ з територій Донецької та Луганської областей.
  • Без змін залишається вимога скорочення української армії – мова вже навіть не про обмеження чисельності ЗСУ до 800 тисяч, про що Києву вдалося домовитися зі США напередодні. Путін наполягає на критичному скороченні українського війська, ледь не до рівня суто "внутрішніх сил".
  • Обов'язковим для Путіна залишається і нейтральний статус України – офіційна та юридично закріплена відмова Києва від НАТО та заборона присутності будь-яких західних військових на території України.

Дмитро Шеренговський

політолог, проректор Українського католицького університету

США та Росія сходяться на тому, що питання вступу України до НАТО – болюче, але по ньому ще можна знайти формулу і компроміс можливий. А от вихід України з окупованих територій – практично нерозв'язаний пункт. Я не бачу, як це взагалі можна проштовхнути.

У підсумку, попри свою ледь не рекордну тривалість, переговори завершилися без жодного прориву та навіть без натяку на зближення позицій Росії, США та України. Американська делегація поїхала з Москви з туманними формулюваннями про "конструктивну атмосферу", однак навіть це виглядало дипломатичним жестом ввічливості.

Імовірно, американці знову планували обговорити інвестиційні пропозиції в обмін на поступки Кремля в питанні війни в Україні. Власне, цій ідеї приділялась окрема увага в тій версії мирного плану, яку так активно продавав своїм американським візаві представник Росії Кирило Дмитрієв.

Відмінна риса зовнішньої політики Білого дому за каденції Дональда Трампа – намагання будь-яку політичну проблему перетворити на велику інвестиційну угоду. Влітку та восени 2025 року ця логіка щодо Росії набула цілком конкретних обрисів. Замість складних схем розбудови нової архітектури безпеки в Європі та спроб тиску на Москву заради досягнення компромісів, адміністрація Трампа фактично делегувала ключові елементи американо-російських відносин групі бізнесменів, які бачать в Росії не агресора, а недооцінений актив.

У Трампа поступово сформувалося бачення "поствоєнної" Росії як ринку, який можна швидко інтегрувати назад у глобальну економіку, але за умови, що Вашингтон матиме пріоритетний доступ до російських ресурсів та окрему привілейовану роль у будь-якій економічній активності Москви із Заходом у майбутньому.


Дмитрієв та Віткофф напередодні зустрічі з Путіним у Кремлі, 11 квітня 2025 року / Фото зі сайту Кремля

Поворотним моментом стали зустрічі в серпні – жовтні 2025 року, коли спеціальний посланець Стів Віткофф – девелопер і давній друг Дональда Трампа – фактично очолив паралельний офіційному Держдепу США дипломатичний трек. Пункти, що формально називалися "мирним планом" для завершення війни в Україні, насправді втілювали доволі амбітний бізнес-проєкт між Росією та США.

Дмитро Шеренговський

політолог, проректор Українського католицького університету

Як на мене, американці насамперед хочуть зрозуміти, чи здатна Росія бути хоча б мінімально договороздатною і чи можна довгими раундами обговорень намацати якусь лінію, чи це знову буде історія в стилі: поговорили – і повернулися з нічим. Найпоказовіший попередній кейс – санкції проти Лукойлу та російського нафтогазового сектору. Тоді процес нібито зрушив з мертвої точки, але зрештою все згорнули.

Задум Кирила Дмитрієва, якого Москва делегувала просувати серед американців російський "мирний" план щодо України, був простий і цинічний. Він спробував "продати" американським компаніям першочерговий доступ до 300 мільярдів доларів російських активів, заморожених у Європі, а згодом – до спільних проєктів з видобутку природного газу в Арктиці, рідкісноземельних металів і навіть спільних космічних програм, з тією ж SpaceX Ілона Маска.

Концепція передбачала не просто економічне перезавантаження відносин, а повноцінний план реінтеграції Росії назад у світову економіку за активної участі американського капіталу.


Арктика потенційно має великі поклади природного газу та нафти, а частина території навколо льодовиків, які поступово тануть, офіційно не належить жодній державі / Мапа The New York Times

Цей підхід напрочуд добре збігається зі світоглядом Дональда Трампа, який ще у 1980-х намагався запропонувати Кремлю чергову "угоду століття" – швидке завершення Холодної війни між США та СРСР в обмін на спільні проєкти та будівництво Trump Tower у центрі Москви.

Тепер ця логіка стала основою президентської дипломатії, коли державні кордони втрачають значущість, адже мовиться про великі гроші та економічну вигоду. Фактично Трамп намагається обміняти мир на зростання прибутків, а не на реальні поступки Кремля у сфері безпеки.

Втім, для деяких американських бізнесменів такий підхід виявився навіть більш привабливим, ніж для самої адміністрації Білого дому. До прикладу, інвестор Стівен Лінч намагався отримати контроль над газопроводом "Північний потік-2" – символом російського енергетичного впливу в Європі. Лінч аргументує своє бажання тим, що якщо труба стане власністю американців, сам цей факт перетвориться на суттєвий важіль впливу на Росію й нібито дасть змогу уникнути нової агресії проти Європи.

Додатковим аргументом слугує послаблення потенційного впливу китайських гравців, які так само претендують на частку "Північного потоку-2" після того, як тільки актив буде виставлено на аукціон.

Дмитро Шеренговський

політолог, проректор Українського католицького університету

"Північний потік-2" формально є бізнесом, але фактично це бізнес із державними гарантіями, і там залучена не лише Німеччина, з якою можна було б якось домовитися. Річ у тім, що сам газопровід пролягає через зону інтересів Фінляндії й Швеції. Формально він іде нейтральними водами, але в кількох точках торкається важливої для них інфраструктури. Тому домогтися розблокування цього питання з боку Данії чи Швеції буде серйозним викликом.

Згодом до лобіювання подібного підходу долучилися й інші американські компанії. Зокрема, Exxon Mobil вела закриті перемовини про повернення до участі в проєкті "Сахалін-1", а інші гравці розглядали купівлю активів Лукойлу або частки в арктичних проєктах Росії з видобутку природного газу.

Так сформувався негласний "список можливостей", який бізнесмени презентували Трампу як інструмент швидкого завершення війни. За їхньою логікою, якщо Вашингтон забезпечить Москві нові економічні горизонти, Кремль стане більш гнучким у переговорах щодо України. Сам Дмітрієв у приватних розмовах окреслював сценарії на кшталт спільної космічної місії США і Росії – як символ майбутнього партнерства після врегулювання конфлікту.

Адміністрація Трампа не приховує, що жорсткого розмежування між економікою і безпекою вона не проводить. Навпаки, у цьому вбачають стратегічний шанс, адже згідно зі задумом американські компанії, повертаючись у Росію, стають фактичними "гарантами стабільності", адже будь-яка нова війна загрожує їхнім інвестиціям. У такій логіці вкорінюється ідея, що бізнес може замінити офіційну дипломатію, а приватні інтереси – керувати майбутньою архітектурою безпеки.

Той факт, що Польща, країни Балтії та частина інших європейських партнерів інтерпретували цей план як спробу "комерціалізувати" безпеку Східної Європи, лише підкреслює контраст у баченні ситуації між ЄС та США. Прем'єр Польщі Дональд Туск окремо зазначив, що подібне обговорення "це не про мир, це про бізнес".

Питання лише в тому, чи спрацює такий підхід із Путіним, який одержимий ідеєю знищення української державності та відновлення російської домінації в Європі. Та навіть поза цим постає інше питання: наскільки взагалі реалістичною є концепція "надзвичайно вигідної співпраці" між Росією та США, якщо подивитися на економічні відносини між країнами протягом останніх трьох десятиліть.

Попри спроби американських бізнесменів створити враження, що Росія стоїть на порозі справжнього прориву в економічній взаємодії зі США, історична динаміка цих взаємин радше свідчить про інше. Економічна співпраця Москви та Вашингтона завжди була другорядною і надто слабкою, щоб впливати на політичні рішення Кремля.

З початку 2000-х і до повномасштабного вторгнення 2022 року торгівля між двома країнами залишалася мінімальною. США не розглядали Росію як ключового партнера, а російська економіка ніколи не ставила на американські інвестиції як фундамент розвитку.

Інакше кажучи – обидві країни прожили понад двадцяти років без взаємної економічної активності, і навряд чи саме вона раптом стане основою для майбутнього миру. У першому десятилітті правління Путіна російська торгівля орієнтувалася переважно на Європу та Китай.


Навіть у відносно спокійному 2019 році частка експорту з Росії до США коливалась в районі 3% від загальних об'ємів / Інфографіка Statista

Американські компанії були присутні в окремих секторах, таких як авіація, енергетика, комп'ютерне обладнання тощо, однак їхня частка у загальній російської економіки залишалася несуттєвою.

Навіть у найкращі роки обсяг товарообігу між США та Росією був у десятки разів меншим, ніж російська торгівля з країнами ЄС або Китаєм. Така асиметрія доводить, що в Путіна ніколи не було причин оцінювати відносини зі США через економічну призму. Він міг дозволити собі конфронтацію, не ризикуючи зруйнувати життєво важливі торговельні канали.

Ба більше, такі специфічні ресурси як уран чи алмази досі залишаються виключенням із загального санкційного тиску США проти російської економіки. Адже Росія постачає близько 25% збагаченого урану для американських атомних електростанцій, тобто Сполученим Штатам легше, і можливо дешевше, зробити виключення для російського урану, навіть попри жорсткі санкції проти інших секторів економіки Росії.

Після анексії Криму 2014 року торговельний дисбаланс між Москвою та Вашингтоном лише посилився. Санкції з боку США та ЄС обмежили доступ Росії до технологій та інвестицій, але не зруйнували сам фундамент російської економіки, адже американська присутність і без того була дуже обмеженою.

Росія компенсувала втрати через "розворот на схід" та отримала ширший доступ до китайських ринків. Водночас західні інвестори відходили поступово, обережно зменшуючи частку на російському ринку. Кремль це пережив і зробив висновок, що економічні зв'язки зі США не є стратегічно критичними.


Обсяг російського експорту до США після 2022 року опустився до показників 90-х років / Statista

Вже після початку повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року й без того слабка економічна взаємодія зламалася остаточно. Більшість великих американських компаній пішли з російського ринку, а прямі інвестиції скоротилися до історичного мінімуму.

Ізоляція банківського сектору, заборони на експорт технологій, обмеження на закупівлі енергоносіїв – усе це створило ситуацію, за якої будь-яка гіпотетична "велика економічна угода" між США і Росією вимагала б повного демонтажу санкційного тиску Заходу.

Дмитро Шеренговський

політолог, проректор Українського католицького університету

Росія намагається балансувати між Китаєм і США. Наскільки це реально – велике питання. Китай дедалі активніше затягує Росію економічно, і в російському менеджменті цим точно незадоволені. Спільне управління інвестиційним фондом між США та РФ фактично означало б виведення Росії з-під санкцій, а разом із цим – потенційний відрив від Китаю. Це зв'яже руки США та створить проблему для ЄС, який дуже залежний від Китаю, особливо у сфері рідкісноземів, на чому Пекін сьогодні активно грає.

Зрештою Путін, хоч і не прямим текстом, вимагає скасування санкцій як одну з попередніх умов для будь-якої майбутньої співпраці. Власне, після чергового обурення Трампа незговірливістю Кремля і погроз санкціями, Путін так і заявив, що нові санкції лише погіршують відносини між РФ та США, які нібито тільки почали налагоджуватися.

Відтак пропозиції Віткоффа й Дмитрієва видаються політично нереалістичними, адже бізнес між двома країнами може початися лише після політичного прориву на перемовинах, але саме цей прорив залежить від готовності Кремля піти на компроміс в Україні, а такого прагнення Путін наразі не демонструє.

Ще одна причина для скепсису – сам формат російської економіки, побудований на особистих гарантіях Путіна та лояльності силових угруповань, а не на інституційних правилах. Іноземний інвестор у такій системі буде або повністю залежний від Кремля, або не матиме жодних гарантій збереження своїх активів. Власне, це і сталося з активами багатьох західних компаній після 2022 року, які фактично були експропрійовані на користь впливових кланів зсередини російської владної вертикалі.

На додачу, одним з ключових стримувальних чинників залишається Китай, який уважно стежить за будь-яким потеплінням між Москвою та Вашингтоном. Для Кремля різке зближення зі США означало б ризик охолодження з Китаєм, а на сьогодні це єдиний великий ринок, який бодай частково компенсує Росії втрати від західних санкцій. Будь-який російсько-американський "економічний прорив" Москва не здатна здійснити без гострої реакції Пекіна, який вочевидь стратегічно не зацікавлений у нормалізації цих відносин.

Зрештою, бізнес-плани, які просуває команда Стіва Віткоффа, виглядають не просто малоймовірними – вони концептуально не співвідносяться з реальністю російської політичної системи. Путін навряд чи погодиться торгувати тим, що сьогодні визначає стабільність його влади. А війна проти України залишається для російського диктатора одним з основних факторів цієї стабільності.