24 Канал має ексклюзивне право на переклад і публікацію матеріалів Стівена Бланка з порталу Euromaidan Press (EP). Оригінальна публікація початково вийшла на сайті EP і публікується з дозволу правовласника.

Дональд Трамп здає Україну та європейську безпеку Москві. Утім, своїх "тридцять срібняків" за це він так і не отримав.

Докази цього стали очевидними під час триденної дипломатичної поразки – переговорів у Стамбулі, що тривали з 14 по 16 травня. Саме там російські вимоги викрили справжню ціну "мирного плану" Трампа. Провал телефонного контакту між Трампом, Путіним і Україною показав, як російський лідер використовує особисті слабкості Трампа для маніпуляцій американською зовнішньою політикою.

Російські переговорники розпочали з ультиматуму: Україна повинна повністю вивести свої війська з чотирьох областей, які Москва вважає "анексованими" – Запорізької, Луганської, Донецької й Херсонської. І лише після цього, мовляв, можна буде говорити про перемир'я. Жодних перемовин, поступового відведення чи міжнародного контролю – лише повна капітуляція, як вихідна умова.

Коли українська делегація категорично відкинула цю вимогу, Росія перейшла до ескалації: пролунала погроза захопити ще дві області – Сумську й Харківську – з мільйонами мирних жителів. Це була не порожня риторика — росіяни відкрито погрожували родинам українських переговорників, які брали участь у зустрічі.

На завершення, в останній день, глава російської делегації Владімір Мєдінскій озвучив остаточну позицію Москви: "Росія готова воювати вічно". Іншими словами, Кремль і далі прагне знищити українську державність — і використовуватиме будь-які переговори лише як прикриття для нових територіальних зазіхань.

Усе це свідчить про одне: попри роки війни, Трамп так і не зрозумів, чому вона почалася, хто її розв'язав і навіщо. Ба більше, схоже, що він навіть не хоче цього знати. Натомість він погрожує повністю вийти з конфлікту, кинувши Україну і Європу напризволяще.


Російська делегація під час Стамбульських перемовин 16 травня, 2025 року / Фото росЗМІ

Цей самопроголошений майстер "Мистецтва укладання угод" – однойменної книги, автором якої при цьому був навіть не він – продемонстрував, що в переговорах із Путіним він, за його ж власним висловом, "лузер" і "простак".

Здаючись Путіну та відмовляючись від спільної жорсткої позиції США та Європи щодо санкцій, Трамп фактично зрадив Україну, європейських союзників Америки та поглибив розкол у межах НАТО – розкол, створений значною мірою його ж адміністрацією. Усі ці прояви "геніальності" Трампа, якою він так хизується, принесли користь лише Владіміру Путіну, який за ці досягнення не заплатив жодної ціни.

Поступки Трампа Росії — це "превентивна капітуляція", яку британський експерт Найджел Ґулд-Девіс назвав “стратегічною капітуляцією”, тобто здачею позицій, навіть попри перевагу.

Переговори з Росією щодо України без участі Києва, попередні обіцянки не приймати Україну до НАТО, а також примус України до територіальних поступок ще до початку формальних перемовин – усе це свідчення ілюзій Трампа щодо Росії.

Трамп заявляв, що з Росією домовлятися легше, ніж з Україною – попри те, що Москва не зробила жодних поступок і твердо тримається за свою мету знищити Україну як незалежну державу. Така позиція суперечить словам тих, хто запитує: "Невже Трамп сказав, що війну почала Україна?" — адже він неодноразово покладав провину за початок конфлікту саме на Україну.

Його постійні заяви про те, що Путіну можна довіряти, а також порівняння себе з ним – мовляв, вони разом "пережили одне й те ж" під час першого імпічменту – ще раз демонструють людину, яка живе у світі власних фантазій і марень. Так само й заяви його команди з міжнародної політики свідчать про глибоке нерозуміння російської політики та війни в Україні.

Державний секретар Рубіо, радник Віткофф і колишній радник з нацбезпеки Волц або справді вірять у ці абсурдні й неправдиві твердження, або змушені їх підтримувати – навіть якщо вони підривають позиції і США, і України щодо Росії.

Ще показовішою є позиція директорки Національної розвідки Габбард, яка виправдала закриття "Радіо Свобода", "Голосу Америки" та інших медіа, поширивши пости правого малайзійського блогера і недожурналіста Яна Майлза Чонґа, який пише для пропагандистського ресурсу Russia Today. У цих публікаціях стверджувалося, що згадані медіа нібито "поширюють ліворадикальну пропаганду" та "просувають антиросійську воєнну риторику".

Зовнішня політика Трампа не має жодного зв'язку з реальністю — і вже зараз зазнає краху.

Його довіра до Путіна різко контрастує з позицією інших міжнародних гравців. Так, міністр закордонних справ Франції Стефан Сежурне ще у 2024 році заявив: "Нині нам невигідно вести переговори з представниками Росії, оскільки їхні заяви та резюме переговорів – це суцільна брехня".

Франція – не поодинокий приклад. Трамп, схоже, так нічого і не засвоїв із провалу своїх грубих спроб нав'язати Україні "мир", який лише спонукав Москву висувати дедалі абсурдніші вимоги. Від самого початку агресії Росії проти України Трамп наполягав, що війну почала Україна і що вона нібито "не має жодних козирів". Саме тому Трамп просував мирний план, що передбачав нейтралітет і передачу частини української території Росії. Але, як показав провал переговорів у Стамбулі, жодного реального ґрунту для перемовин не існує.


Російська та українська делегації під час перемовин у Стамбулі / Фото МЗС України

Попри заяву Трампа про те, що Путін нібито не приїхав до Стамбула лише тому, що не приїхав сам Трамп, і що жодного прориву не буде, поки вони не зустрінуться особисто, — це ще одна типова, зосереджена на собі й навмисно хибна інтерпретація російської політики.

Відмова Путіна приїхати на переговори 14 – 16 травня була свідомою. Замість особистої участі він надіслав делегацію з неприйнятними ультиматумами, щоб перекласти провину за "зрив діалогу" на Україну та підготувати ґрунт для прямої зустрічі з Трампом — в обхід українського суверенітету.

Цей тактичний маневр спрацював ідеально: Трамп відмовився критикувати Путіна, повторивши, що той просто не приїхав, бо його самого не було, й жодним чином не згадав про безглузді вимоги російської сторони.

У Путіна немає жодної мотивації вести переговори з Володимиром Зеленським – і ось три ключові причини:

  • По-перше, Путін не готовий визнати Зеленського – а, ймовірно, й будь-кого іншого – легітимним главою незалежної української держави. Це суперечить самому сенсу й меті війни, яку він розв'язав. Визнання України як суб'єкта відкриє двері для внутрішньої критики, особливо на тлі дедалі серйозніших економічних труднощів і деморалізованої армії, якій не вдається досягти поставлених цілей.
  • По-друге, Путін навмисне делегував у Стамбул переговірників зі свідомо неприйнятними вимогами, аби зірвати перемовини й продовжити курс на укладання домовленостей із Трампом за спиною України, а також розколоти НАТО – альянс, до якого Трамп і його команда ставляться з відкритою зневагою.
  • По-третє, Путін нещодавно заявив, що Росія має "достатньо звичайної армії, аби довести війну до логічного завершення" – тобто до перемоги. Він також похизувався тим, що Росія щомісяця набирає в армію вдвічі більше призовників, ніж Україна. Щоправда, ця перевага виглядає сумнівною, зважаючи на оцінки, за якими втрати Росії також удвічі перевищують українські.

Телефонна розмова Дональда Трампа з Владіміром Путіним 19 травня – всього через три дні після дипломатичного провалу в Стамбулі – яскраво засвідчила його зраду України та Європи, а також повну стратегічну неспроможність. У цій бесіді, як і в багатьох попередніх контактах із Путіним, Трамп відмовився від власної ідеї тридцятиденного перемир'я як прелюдії до двосторонніх переговорів.

Ба більше, він заявив, що перемовини почнуться негайно. Фактично ж Трамп знову дозволив Путіну зачарувати себе примарою "мільярдних або трильйонних" торговельних перспектив із Росією. Не дивно, що Трамп усе ще вважає: лише він здатен самотужки зупинити цю війну – варто лише особисто зустрітися з Путіним.

На жаль, такий розвиток подій був цілком передбачуваний. Державний секретар Рубіо може скільки завгодно стверджувати, що зв'язки США з НАТО та Європою залишаються непорушними, що Америка чекає на російські мирні пропозиції, а санкції проти Москви залишаються чинними. Однак насправді він не ухвалює рішень. Рубіо, очевидно, повністю підпорядкувався лінії Трампа.

Він може вважати, що виконує свою роботу добре, та насправді лише транслює "голос хазяїна" — голос стратегічної плутанини, фантазій і самозамилування. Ці ілюзії проявилися в усій своїй оголеній формі під час прогнозовано ганебного провалу переговорів у Стамбулі 16 травня.

Деякі оглядачі вважають, що, попри провал, ці перемовини відкривають шлях до нових переговорів про припинення вогню. Проте, ймовірніше, найближчим часом діалогу не буде.

Найочевидніша причина такого висновку – це несумісність позицій сторін. Але не менш важливо: сам Трамп і його поведінка є однією з головних перепон для будь-якого реалістичного мирного процесу.

Це свідоме невігластво вже не дивує. Від початку свого президентства Трамп лише дванадцять разів заслухав щоденний президентський брифінг і майже ніколи не читає підготовлену для нього брифінгову книжку. Така поведінка викликає закономірні запитання: чи підтримує Трамп Путіна свідомо, через навмисну неінформованість, чи через відверту некомпетентність.

Ілюзійний характер політики його адміністрації особливо яскраво проявився у висловлюванні посланця Трампа Стіва Віткоффа. Перед дзвінком Путіну він заявив в ефірі ABC News: "У президента неймовірна сила особистості, з якою ніхто не зрівняється". Він додав: "Йому треба поговорити з президентом Путіним – це допоможе розблокувати ситуацію та наблизити нас до потрібного результату. І, як на мене, це буде дуже успішна розмова".

Ба більше, Віткофф навіть не потурбувався заглибитись в суть справи чи ознайомитися з головними питаннями перед розмовою з Путіним – і провів її без перекладача з американського посольства. Не дивно, що інші члени адміністрації, за власним висловом, вважають його "ідіотом".

Самозакохані й відірвані від реальності заяви Трампа свідчать не лише про його нездатність усвідомити справжні ставки, а й про небажання знати чи дбати про Україну та європейську безпеку – і ця байдужість отруїла всю його адміністрацію. Трамп досі переконаний, що Україна не здатна перемогти, попри те, що Росія вже продемонструвала: самотужки вона цю війну виграти не може.

Без економічної підтримки з боку Китаю, іранських дронів, мільйонів снарядів з Північної Кореї й кількох тисяч її військових, Росія не змогла б ані фінансувати, ані вести війну. Хоча допомога Україні залишається надто пізньою та недостатньою, її армія тримається, оборонна промисловість зробила колосальний ривок, Чорноморський флот Росії загнано в порти, а російська авіація так і не здобула переваги в повітрі.

Ба більше, через дефіцит живої сили Росія навряд чи здатна буде скористатися навіть із локальних здобутків – і це страшне свідчення мільйонних людських жертв, принесених на вівтар путінських марень.

І все ж Путін досі мріє про перемогу – бо Трамп потурає власним ілюзіям про "особисту дипломатію", яка відірвана і від національних інтересів, і від будь-якої раціональної стратегії, і вперто не бажає надати Україні ту підтримку, яка б урівноважила іноземну допомогу Росії.

Тож доти, доки Трамп формує зовнішню політику під впливом імпульсів і егоцентризму, його не можна вважати надійним переговірником.

Численні звіти пояснюють некомпетентність Трампа в цій ситуації його хибною вірою у можливість реалізувати так звану "зворотну стратегію Ніксона" – тобто розколоти російсько-китайський альянс і перетягнути Росію на бік США. Подібно до того, як у 1970-их Ніксон і Кіссінджер залучили Китай на противагу СРСР, аби створити новий світовий порядок.

Трамп і державний секретар Рубіо неодноразово заявляли про намір зруйнувати російсько-китайський союз, який, за оцінками більшості експертів, лише посилився останнім часом. Тому віра в те, що Трамп здатен реалізувати подібну стратегію, виглядає безпідставною та очевидно відірваною від реальності.

Ба більше, ця стратегія, судячи з усього, тісно пов'язана з прагненням Трампа здобути Нобелівську премію миру – мета, яка, з огляду на склад нобелівського комітету в Стокгольмі, виглядає як одна з його найбільш фантастичних ілюзій. Це, разом із задокументованим захопленням Путіним, пояснює, чому адміністрація Трампа продовжує вимагати поступок від України, паралельно демонструючи поблажливість до Кремля.


Сі Цзіньпін та Владімір Путін на зустрічі у Москві, 8 травня, 2025 року / фото Xinhua

Ілюзія про те, що, поступившись Росії в питанні України, можна відтягнути її від Китаю, розбивається об незмінні максималістські вимоги Москви знищити українську державність. Не менш ілюзорною та абсолютно безпідставною є думка, ніби Росія добровільно піде у фарватері Трампа. Так само й Китай не залишатиметься пасивним спостерігачем цього процесу і не дозволить Росії вислизнути зі свого впливу.

Є й інші перепони на шляху до реалізації фантазій Трампа. Ні він сам, ні його команда навіть близько не наближаються до рівня майстерності, інтелекту, стратегічного бачення й спроможностей Ніксона та Кіссінджера, яким вдалося реалізувати власну програму геополітичного розвороту. Та програма була ретельно спланована, засекречена й визрівала протягом трьох років. У Трампа ж і його оточення бракує і терпіння, і навичок, і стратегічного мислення, необхідного для здійснення чогось подібного.

До того ж сучасні російсько-китайські відносини не мають нічого спільного зі ситуацією, з якою Ніксон мав справу. У той час як у 1969 – 1972 роках СРСР і Китай були за крок до війни, нині їхні відносини наблизилися до рівня повноцінного союзництва — якщо вже не стали ним.

Ба більше, економічна залежність Росії від Китаю стрімко зросла внаслідок війни в Україні – настільки, що Москва більше не може дозволити собі конфлікт із Пекіном. Російсько-китайський альянс – це фундаментальний зсув у геополітичному ландшафті в порівнянні з 1970-ми роками, який Трамп, схоже, просто не в змозі осмислити.

Товарообіг між Китаєм і Росією б'є історичні рекорди. Пекін активно підтримує російську війну проти України, зокрема через тіньове постачання товарів подвійного призначення. Сьогодні на Китай припадає 78% усіх напівпровідників, які імпортує Росія, та 96% – карт із вбудованими чипами, що використовуються у фінансових і цифрових технологіях. Китай також лишається головним покупцем російських енергоносіїв, а юань стрімко набирає ваги як основна валюта в зовнішній торгівлі Росії.

Зрештою, ані Росія, ані Китай не схиляються в бік США – на превеликий жаль для Трампа. Тим часом Україна, Канада, Європа та самі Сполучені Штати вже розплачуються за його ілюзії. Публічне розчарування Трампа Росією лише підтверджує: якщо він коли-небудь і усвідомить реальність, то це коштуватиме дорого – як світові, так і йому самому.

І для тих, хто досі запитує: "Чи подобається Трамп Путіну?" – відповідь дедалі очевидніша: Путін бачить у ньому зручний інструмент, а не повноцінного партнера.

І все ж факти – річ уперта. Захист України та безпеки Європи залишається життєво важливим інтересом США. Європейська безпека несумісна з існуванням російської імперії, а для збереження міжнародного порядку й стримування Китаю Росія повинна зазнати поразки. Тож доти, доки Україна не переможе завдяки непохитній підтримці Заходу, війна триватиме – хоча ні Трамп, ні Америка нічого від цього не виграють.

Трамп може думати, що він "керує світом", але він не здатен контролювати навіть самого себе – не кажучи вже про Росію. І поки він будує повітряні замки й живе в них, Владімір Путін продовжуватиме отримувати з них орендну плату.