Падіння літака Євгена Пригожина в серпні 2023 року мало б відкрити простий та логічний сценарій для цього посіпаки. Його кримінальну імперію розберуть на шматки, активи конфіскують, а сам бренд ПВК "Вагнера" розмажуть десь між російською армією, спецслужбами та в'язницями.

Після бунту проти Путіна його "кухар" Пригожин став занадто токсичною фігурою навіть для тієї системи, яку сам же роками й обслуговував. Кремль міг пробачити, скоріше, – навіть підтримував і заохочував воєнні злочини, рекет, політичні вбивства, розглядаючі все це як неминучі супутники факт створення ним нібито "приватної армії". Але "похід на Москву" свого номінала Путін розцінив як зраду, з якою вже не міг миритися.

Однак на Африканському континенті ця історія пішла не зовсім за планом. Так, у більшості держав континету структури Пригожина пройшли ребрендінг, ставши підрозділами міноборони РФ, але у Центральноафриканській Республіці стара пригожинська машина не зникла.

Скоріше навпаки, міцно вчепилася у вибудовану схему під старим брендом, але з новим керівним обличчям – сином загиблого засновника "Вагнера" – Павлом Пригожиним, який нині поєднує в собі образи чи то полковника Курца, чи то Кіллмонгер з марвелівської "Чорної пантери"

24 Канал проаналізував, чим тепер займаються залишки ПВК "Вагнера" в Африці, чи співпарцюють вони й надалі з Кремлем, і як проблемні африканські регіони стають плідним середовищем для розвитку кримінальни парамілітарних угруповань. Для того, щоб краще зрозуміти ситуацію на Африканському континента 24 Канал поспілкувався з кандидаткою політичних наук, дослідницею-африканісткою та представницею фундації Global Ukraine Мартою Олійник-Дьомочко.

На перший погляд, все це звучить як сюжет для кримінального бойовика. Тут і найманці у джунглях, і золото з наркотиками, зв'язки з місцевими силовиками та владою, і син мертвого "кухаря Путіна", який частково успадкував батькову справу. Втім, на ділі це не окрема африканська екзотика, а логічне продовження тієї моделі, яку "Вагнер" роками будував у ЦАР. Нагадаємо, саме ця нещасна африканська країна стала одним з перших полігонів для російських найманців.

За даними The Wall Street Journal, кілька сотень колишніх вагнерівців, на чолі з сином Пригожина закріпилися у верхній течії річки Убангі й створили там повноцінну тіньову економічну систему, побудовану навколо торгівлі трамадолом – опіоїдним знеболювальним, яке у великих дозах діє як стимулятор і є дуже "популярним" в Африці.


Основні маршрути трафіку трамадолу через Африканський континент / Джерло ENACT

Дослідниця Африки Марта Олійник-Дьомочко пояснює, що трамадол не варто сприймати як принципово новий напрямок для вагнерівців. За її словами, торгівля трамадолом скоріше логічне розширення тіньової економічної моделі, яку вони роками вибудовували в країні.

Дослідниця нагадує, що з 2018 року росіяни створили в країні розгалужену мережу підставних компаній для експлуатації всього, що в принципі можна монетизувати: золота, алмазів, деревини й навіть виробництва слабоалкогольних напоїв. Тому наркотики для росіян стали зрозумілим і цілком логічним продовженням.

Наркобізнес по своїй суті доволі прибутковий, виокомобільний. По суті, наманці діють як кримінальний конгломерат, що захоплює всі прибуткові сфери в зоні свого впливу, для самофінансування, – пояснює дослідниця.

Саме тому історія з трамадолом важлива не тільки як кримінальна деталь. Вона показує, що "Вагнер" у ЦАР – це вже давно не просто група озброєних росіян, які охороняють тубільного президента Фостена-Арканжа Туадеру. Це гібридна структура, яка одночасно виконує функції силового апарату, приватної охоронної компанії, політичного консультанта, бізнес-оператора, контрабандиста і паралельної держави.

Якщо трохи спростити, виходить так, що там, де нормальна держава діє через армію, поліцію, митницю, суди та податкову, у ЦАР значну частину цих функцій поступово почали перехоплювати російські найманці.

Тут частково проглядається паралель із Сирією часів диктатора Башара Асада. Після років війни, санкцій і руйнування економіки режим Асада перетворив наркотик каптагон на один із ключових тіньових експортних товарів Сирії. BBC писало, що річний обсяг незаконної торгівлі каптагоном оцінювали у 5,6 мільярда доларів, а масштаби його виробництва свідчать, що йдеться не просто про діяльність окремих злочинних груп, а про індустрію, організовану на найвищому державному рівні. Власне, так і було. Головною по каптагону була родина Башара Асада, а оперативний контроль здійснював його брат.

Водночас різниця між Сирією і ЦАР принципова. Для Дамаска наркотрафік став інструментом виживання самого режиму. У ЦАР ми бачимо, що наркотик стає частиною фінансування іноземної військово-кримінальної мережі, яка паразитує на місцевій державі, але сама по собі нею не є. Тобто це не наркокартель, який заміщує уряд. Це картель, який цей уряд обслуговує, охороняє та заробляє на його слабкості.

Марта Олійник-Дьомочко

кандидатка політичних наук, дослідниця-африканістка

Багато збройних груп у Сахелі фінансуються саме через наркобізнес. Щодо спрямування, то тут є два шляхи. По-перше, це транзит кокаїну з Латинської Америки до ринків Європи. По-друге, це масовий продаж синтетичних наркотиків (трамадолу) безпосередньо в Африці. Це вигідно: препарат дешевий у виробництві або закупівлі, але має величезний попит серед місцевого населення та бойовиків, підвищуючи їхню витривалість і пригнічуючи страх. Схожі моделі спостерігалися в роботі різних угруповань у Гвінеї-Бісау та на півночі Малі.

Це важливо для розуміння логіки всієї російської присутності в Африці. "Вагнер" зайшов туди не тому, що Москва раптом перейнялася стабільністю ЦАР або виживанням її лідера. Росіяни побачили слабку державу багату на ресурси, якою керує президент, вкрай стурбований власною безпекою і не здатен контролювати частину території країни силами власної армії.


Ще живий засновник так званої ПВК "Вагнера" Євген Пригожин в Африці / Фото Getty Images

При чому на відміну від Заходу, який у подібних ситуації ставить умови про реформи, права людини та демократичні процедури, Кремль нічого такого не вимагає. Росіяни приходять зі значно простішими пропозиціями: зброя, інструктори, охорона, і людей, які не чураються "замарати руки". А в якості оплати отримує доступ до ресурсів і широкого політичного впливу.

Павло Пригожин – спадковий воєнний злочинець свого часу "світився" на Донбасі, а тепер отаборився в Африці / Колаж – агенція Molfar

Саме в цьому сенсі Павло Пригожин не просто "успадкував бізнес батька". Він успадкував модель, у якій насильство трансформується у політичний вплив, політичний вплив у доступ до ресурсів, а ресурси – на здатність продукувати ще більше насильства. Замкнене коло, яке дуже важко розірвати, бо воно вигідне всім ключовим учасникам схеми, крім, звісно, населення самої Центрально-Африканської Республіки.

Після заколоту Євгена Пригожина Кремль отримав проблему, яку власноруч і створив. ПВК "Вагнера" була занадто корисною, щоб її просто так ліквідувати. Це була готова інфраструктура для російського впливу в Африці – озброєні та навчені люд, контакти з місцевими режимами, доступ до ресурсів, канали постачання, і головне – репутація. Але після маршу Пригожина на Москву залишати "приватну армію" в старому вигляді було небезпечно вже для самого Володимра Путіна та його режиму.


Зустріч міністрів оборони Малі та Росії в Москві, 2025 рік / Фото – ТАСС

Росія вирішила піти не шляхом знищення угруповання, а шляхом його поглинання і трансформації. Найманців почали переводити під офіційний контроль держави, а на місце "Вагнера" поступово вивели нову конструкцію – так званий "Африканський корпус", пов'язаний уже не з приватною імперією Пригожина, а напряму – з російським Міністерством оборони. Формально це мало виглядати як наведення порядку, адже це вже не бунтівна банда найманців, а кероване державою військове угруповання. Зрештою, Кремль не відмовився від вагнерівської моделі. Її просто спробувала поставити "фрілансерів і ФОПів" на державний баланс.

Найкраще це видно на прикладі Малі, адже саме там трансформація зайшла максимально далеко. Після державних переворотів 2020 – 2021 років малійська хунта вигнала зі своєї території сили Франції та ООН, посилила зв'язки з Москвою і почала покладатися на "Вагнер". У 2025 році вагнерівці оголосили про вихід із Малі, а їхнє місце поступово почав займати як раз "Африканський корпус". Але вже не Роммеля, а його російських епігонів.

Зрештою, зміна вивіски не змінила суті. Human Rights Watch у своїх звітах фіксувала серйозні злочини проти цивільних з боку малийських сил, етнічної міліційї та російських бійців Африканського корпусу. Видання Le Monde описує ще жорсткішу картину, коли через рік після заміни "Вагнера" нова структура встигла взяти участь у численних стратах, рейдах у села й табори кочівників, переслідування фульбе та туарегів, яких часто автоматично записують у "терористи" або "сепаратисти".


Зафіксовані вбивства цивільних осіб у Малі членами Африканського Корпусу та Вагера з 2023 по 2025 роки / Інфографіка – AP

Тобто "Африканський корпус" не став альтернативою "Вагнеру" у моральному чи правовому сенсі. Він став його "кращою" версією на повному державному забезпеченні. Якщо "Вагнер" був тіньової рукою російської держави, то "Африканський корпус" – це та сама рука, тільки вже з шевроном прапору РФ.

Кремль більше не ховає свою присутність так старанно, як раніше, але водночас не заморочується, щоб змінити підходи. Російська пропозиція африканським режимам залишається тією самою. Вони допомагають місцевій хунті утримати владу, а та натомість дає Москві ресурси й право діяти так, як не можуть діяти західні військові місії.

При цьому результат російського втручання далекий від тріумфального. У Малі росіяни можуть бути корисними для хунти як каральний інструмент, але вони не здатні швидко "закривати" питання постійно спалахуючих війн чи партизанського опору з боку етнічних груп, зокрема, туарегів, які раз пораз дають росіянам прочухана. У такому середовищі дуже легко продавати насильство як "контртерористичну операцію" – і майже неможливо добитися відповідальності за злочини проти цивільного населення.

І тут важливо порівняти ситуацію в Малі з тією, що склалася в Центральноафриканській Республіці. У Малі Кремль значною мірою зміг проштовхнути заміну "Вагнера" на Африканський корпус. У ЦАР ситуація складніша, там стара мережа Пригожина вкорінена значно глибше, і роками будувалася на особистих зв'язках з президентом Фостеном-Арканжем Туадерою, його оточенням, місцевими силовиками та бізнесом. Так просто змінити вивіску і перешерстити склад угруповання вже не вийде, адже нові обличчя вже не матимуть такого впливу.

Марта Олійник-Дьомочко

кандидатка політичних наук, дослідниця-африканістка

Символічним відображенням цього транзиту стало використання лише російських державних прапорів на формі замість традиційних шевронів ПВК, що фіксувалося спостерігачами ще під час весняної інавгурації президента Туадери. Паралельно з цим, Бангі демонструє опір повній інтеграції з міноборони РФ, побоюючись втрати мобільності та ефективності. Уряд ЦАР наполегливо намагається зберегти звичні схеми розрахунків через ресурси – золото та уран, – що стає каменем спотикання у переговорах з Москвою, яка прагне вивести ці фінансові потоки під прямий державний контроль.

Таким чином, історія взаємин між "Вагнером" та Росією не завершилася зі смерттю Євгена Пригожина. Мова скоріше про те, як Кремль намагається націоналізувати приватну імперію, не поламавши її корисні механізми. В одних країнах цей процес іде швидше, як у Малі. В інших зависає в сірій зоні, як у ЦАР.

Але головний принцип лишається без змін. Модель російського впливу в Африці тримається не на розвитку, не на безпеці й не на стабілізації. Вона тримається на страху, паразитуванні на ресурсах і готовності виконувати брудну роботу для режимів, які дуже не хочуть втрачати владу.

Головна інтрига цієї історії – чи є залишки "Вагнера" у ЦАР проблемою для Кремля? І здавалося б – відповідь ніби очевидна. Павло Пригожин – син людини, яка підняла бунт проти російського військово-політичного керівництва. Сам бренд "Вагнер" після 2023 року також став надзвичайно токсичним (і водночас популярним). "Африканський корпус" було створено саме для того, щоб прибрати приватну армію з-під пригожинської мережі й перевести її під повний держаний контроль Росії.

Та в реальності Кремль не може просто взяти й демонтувати цю систему. У ЦАР старий "Вагнер" був не лише військовою силою. Він став невід'ємною частиною формування місцевої влади. Бойовики охороняли президента Фостена-Арканжа Туадеру, допомагали армії, супроводжували операції проти повстанців та забезпечували інформаційний супровід влади. Дослідниця Марта Олійник-Дьомочко наголошує, що приватна армія Пригожина підтримувала фактично всю політичну конструкцію режиму.

Марта Олійник-Дьомочко

кандидатка політичних наук, дослідниця-африканістка

Російський радник з безпеки президента ЦАР Валерій Захаров та Євген Пригожин вибудували модель особистої залежності президента Туадери від їхніх структур. Вони перебрали на себе функції не лише охорони президента, а й координації роботи місцевих спецслужб. Це створило модель, де армія ЦАР стала залежною від російських інструкторів, а доступ до президента був повністю заблокований для будь-кого, хто не мав схвалення російських кураторів. Росія, окрім економічної та військової співпраці, активно діяла в інформаційній сфері, культивуючи потрібний образ. Важливо також пам'ятати про групи російських політтехнологів, які працювали з Туадерою під час виборів.


Президент ЦАР під охороною бойовиків ПВК "Вагнера" / Фото The New York Times

Це була майже ідеальна пропозиція для тієї ситуації, що склалася в країні, а для Пригожина – майже ідеальний бізнес-план. ЦАР має слабкий бюджет, зате має золото, алмази, деревину, уран і зручне географічне положення в центрі Африки. Тобто "Вагнер" міг продавати безпеку не за гроші, яких у країні дійсно мало, а за доступ до ресурсів.

Саме тому, у ЦАР старий "Вагнер" так важко просто замінити "Африканським корпусом". Офіцер міноборони РФ може привезти нові шеврони, іншу вертикаль підпорядкування і російський державний прапор на формі. Але він не може за один день перейняти всі неформальні домовленості, корупційні канали, особисту довіру, спільний бізнес і страх, який вагнерівці роками вбудовували в місцеву систему.

Тому "Вагнер" і Африканський корпус у ЦАР навряд чи варто описувати прямо як конкурентів. Це радше дві частини однієї російського методики, які діють пралельно. "Африканський корпус" – спроба Москви офіційно оформити свою силову присутність. Залишки "Вагнера" – стара кримінально-політична машина, яка тримає місцеві зв'язки, ресурси й неформальні схеми. Між ними можуть бути тертя, конкуренція за гроші та вплив. Але стратегічно вони працюють в одному напрямку, їхня мета зберегти російський контроль над режимом Туадери й ресурсною економікою ЦАР.

І також важливо не робити поспішних висновків про ситуацію в Африці для Росії. Мовляв, після смерті Пригожина Росія почала втрачати вплив на континенті. Проблеми в Москви дійсно є, і трансформація "Вагнера" в Африканськмй корпусу не всюди проходить гладко. У Малі російська присутність не принесла стабільності. У ЦАР стара мережа Пригожина не поспішає повністю розчинятися в державній структурі, але це не означає, що Росія відступає.

Навпаки, російська модель усе ще має попит – особливо серед лідерів, яким потрібна не реформа армії й не прозора безпекова співпраця, а силовий інструмент для виживання, пояснює дослідниця.

Марта Олійник-Дьомочко

кандидатка політичних наук, дослідниця-африканістка

Російські найманці для багатьох президентів країн Африки – це "ручна армія", яка допомагає вирішувати незручні питання: вони дешевші, не висувають політичних претензій, готові "марати руки", забезпечувати охорону лідерів та розправлятися з неугодними. Тому припущення, що Росія перестане намагатися просувати своїх найманців в інші країни регіону, є вкрай самонадіяним.

Тобто росіянам не потрібно бути ефективними державними будівничими, їм не потрібно створювати сильні інституції, піднімати економіку чи закривати внутрішні конфлікти. Ба більше, надмірна стабілізація може бути для них навпаки згубною. Адже поки в країні є повстанці, хаос, слабка армія і страх у президентському маєтку – є попит на їхню допомогу. А поки є попит, є золото, контракти, політичний вплив і російські прапори на континенті.

Тому викриття воєнних злочинів саме по собі не витіснить Росію з Африки. Так, журналісти й правозахисники пишуть про страти, тортури, викрадення та жорстокі розправи над цивільними. Але для африканських диктаторів, які запрошують росіян це часто не побічний ефект, а частина послуги, яка дозволяє тримати в страху населення, відвертаючи його навіть від думок про бунт.

Отже, після смерті Євгена Пригожина Кремль не знищив його африканську імперію. Він намагається її приручити, розділити й поставити під державний контроль. Десь це фактично вдалося, як у Малі. Десь процес завис у стані напівмір, як у ЦАР. Але суть російської моделі не змінилася. Москва досі пропонує насильство в обмін на ресурси, охорону режиму в обмін на вплив, а хаос і смерть в обмін на контроль.