Родина біженців з Білорусі в Україні створили безліч майданчиків для своїх колег за нещастям і допомагають їм освоїтись у новій країні. У вільний від роботи час родина веде телеграм-канал "Пригоди білорусів у Києві", назва якого говорить сама за себе. Це – справжня енциклопедія емігранта, яка руйнує всі пропагандистські штампи про життя в Україні.
Читайте також 27 років диктатурі: як Лукашенко перетворив Білорусь у заповідник СРСР
Після смерті голови Білоруського дому в Україні Віталія Шишова, російські та білоруські пропагандисти створили міф про небезпеку життя білорусів в Україні. Ми зв’язались з родиною Стаджі, щоб вони розповіли, як насправді живуть в Україні білоруські емігранти та як вони переживають політичну кризу на батьківщині.
Коли 24 канал написав Денису Стаджі з проханням про інтерв'ю, він зазначив, що буде із дружиною Вікторією, бо родина все робить разом.
Україномовна школа та хлопчики з автоматами
Чому ви вирішили емігрувати до України?
Денис: Ми переїхали тоді, коли зрозуміли, що мені як економічному оглядачу нема чого ловити у Білорусі. Дійсно незалежних ЗМІ в країні не залишилось. Були пропагандистські державні та грантові медіа. Останнім економіка або не цікава, або її потрібно було подавати суто у "потрібному" ключі.
Кілька років тому в Білорусі зник медіаринок як місце для незалежних ЗМІ, які існують завдяки рекламі та мають різні погляди на світ. Зарплатню я отримував працюючи здебільшого на іноземні, а не білоруські видання.
Який тоді сенс лишатись у Білорусі та ризикувати життям? В один момент ми зібрались, переїхали до України, де мені одразу ж запропонували хорошу роботу.
Чи важко вашому сину було з нуля вивчати українську мову?
Вікторія: Сина ми цілеспрямовано відправили до україномовної школи, хоча поряд з нами є російськомовна. Ми вирішили, що якщо дитина живе в Україні, то вона має навчатись державною мовою.
Перші тижні було важко. Самі розумієте, нова країна, нова школа тощо. Але діти дуже швидко адаптуються. За місяць син підняв оцінку з 4 до 8 балів. Я вважаю це великим досягненням, а головне – йому це подобається.
Це приклад того, що немає нічого неможливого. Не треба боятись віддавати дітей в україномовну школу та взагалі робити щось для себе нове.
А як вам вивчення української? Говорять, що дуже важко вчити нову мову, якщо вона схожа на вашу рідну?
В: Так, ми знаємо та вивчаємо українську зараз. У нас немає жодних проблем з розумінням, але вивчати дуже важко.
Важко говорити не тому, що ти не знаєш слів, а тому, що є проблеми з вимовою, наголосами. З граматикою також є проблеми, бо дуже багато моментів відрізняються від російської.
У нас є люди, яким не подобається, що українська – це єдина державна мова. А як щодо вас?
Д: Нас дуже радує, що Україна, на відміну від Білорусі, змогла не втратити свою мову. Ми володіємо білоруською мовою і входимо до 5% громадян Білорусі, які це можуть робити.
В: Смішно, але в Україні я набагато більше говорила білоруською, ніж на батьківщині. В Білорусі у мене було 40 – 50 людей, з якими можна поговорити білоруською. В Україні ж є цілі спільноти, які говорять цією мовою. Також є емігранти, які на протестній хвилі готові говорити рідною мовою.
Тому те, що в Україні єдина державна мова – дуже позитивно.
Ви важко перехворіли на Covid-19. Розкажіть, як відбулося ваше лікування та чим українська система охорони здоров'я відрізняється від білоруської?
Д: Ми лікувались у приватного лікаря. Це було недешево, але він нас успішно вилікував. З українською системою охорони здоров'я доводилось стикатись лише у дрібницях.
Тим не менш, платна медицина тут – в рази дешевша, ніж у Білорусі. А от яка безкоштовна – ми не можемо сказати.
Вікторія та Денис у захваті від Києва / фото – особистий архів родини Стаджі
Назвіть 3 речі, які у Києві кращі, ніж у Мінську?
Д: Перше – це галузь послуг. У Мінську о 10 ранку ви ніде не зможете поснідати. Всі заклади – зачинені.
В Україні, якщо ви відкриваєте власне кафе, ви складаєте меню та працюєте на клієнтів. В Білорусі – ви маєте узгодити меню з відділом торгівлі та громадського харчування місцевого виконкому. Страви для меню ви можете обрати тільки із затвердженого Радою Міністрів списку. У вас буде безліч регуляторів і тому подібного.
Такого як у Києві, що кавові точки на кожному кроці (не кажучи вже про можливість поснідати о 7 ранку в "Пузатій хаті" перед роботою), в Мінську немає і близько. Навіть такого формату як "Пузата хата" немає. В Білорусі просто немає культури їжі поза домом.
Друге – це зелень. Київ – дуже зелене місто, а Мінськ – вже давно закатаний в асфальт. На Хрещатик виходиш – каштани, а в Мінську на проспекті Незалежності немає дерев взагалі.
Третє – це життєва енергія. У Києві є життя. У Мінську також є життя, але це як життя на цвинтарі.
Читайте також Білоруський військовий округ Росії: якою буде Білорусь після "інтеграції"
На Хрещатику або на Подолі постійно щось відбувається, люди гуляють, спілкуються, лежать на траві. У нас в Мінську такого в принципі не може бути.
А тепер давайте 3 речі, які у Києві гірші, ніж у Білорусі.
Д: Комунальна інфраструктура. Починаючи з відсутності гарячої води, закінчуючи її якістю. Мінськ повністю забезпечується з артезіанських джерел, а в Києві це майже завжди дуже хлорований водозабір з Дніпра.
Інклюзивність у Мінську точно краще, ніж у Києві. Також в білоруській столиці більш сучасний громадський транспорт, бо він дотується з бюджету. Дуже дратують затори та екологія. Не все ідеально, кожне місто має свої мінуси.
Які речі ви не очікували побачити у Києві, коли планували переїзд?
Д: Після переїзду я довго не міг збагнути, чого мені не вистачає на вулицях. Потім я зрозумів – мені не вистачає купи молодих хлопчиків з автоматами та пістолетами. У Мінську патрульна поліція озброєна до зубів, і це абсолютно нормальний елемент пейзажу.
Те, що до тебе можуть підійти та спитати документи – це абсолютна норма для Білорусі. А можуть і міношукачами перевіряти валізи у метро. А тут я був просто у шоці, коли дізнався, що поліція не може просто так взяти та підійти до людини. Вона має під'їхати на авто з увімкненими мигалками. Для мене це культурний шок.
Білоруси настільки залякані силовиками, що для них навіть вигадують афери. Чули історії, коли до білорусів у Києві підходили молоді хлопці нібито з "корочкою" силовиків, погрожували та забирали половину від усіх грошей, які в них є. Жертви цих афер не звикли, що в Україні все інакше, а тому ведуться на таке.
"Смерть Шишова зробили елементом політичної боротьби в Україні"
Після смерті Віталія Шишова пропагандисти почали розповсюджувати міф, що білорусам в Україні тепер небезпечно жити. Наскільки ви поділяєте таку думку?
Д: Жити взагалі небезпечно, зазвичай це закінчується смертю.
Фото – фейсбук Дениса Стаджі
В: З Віталієм Шишовим мала місце операція спецслужб. Якби вона відбувалась у Білорусі, про неї взагалі б ніхто не почув. А тут всі ці події хоча б отримали максимальний розголос.
Ми в Мінську жили в центрі міста, і біля нас був дуже неспокійний парк. Там регулярно когось вбивали та розчленовували. Знайома слідча розповідала, що кожне третє вбивство у глибинці – це розчленування. Але білоруси про це майже не знають. Державний порядок денний – це "все нормально, нічого не відбувається".
Водночас в Україні всі про все знають. Як після цього можна говорити, що Білорусь – це безпечне місце, а Україна – небезпечне.
Ви зараз почуваєте себе у безпеці?
Д: Попри все – так.
Ви знали Віталія Шишова особисто?
Д: Звісно. Ми насправді непогано розуміємо мотиви його вбивства, але перебуваємо під підпискою про нерозголошення.
Наскільки близька до реальності версія про те, що Шишова вбили представники українських правих угруповань?
Д: Це елемент внутрішньополітичної боротьби в самій Україні. Тоді якраз пішов Аваков, почались перестановки. Дуже легко було пов'язати смерть Шишова з цими подіями.
Це лежить на поверхні, це зручно, але насправді далеко від реальності.
Яке значення для діаспори мав Білоруський дім в Україні, який очолював Шишов? Чим вони таким важливим займались?
Д: Вони надавали дуже багато практичної допомоги білоруським біженцям. Тим, хто приїжджав до України вони допомагали з житлом, роботою, речами, грошима, надавали юридичну підтримку, психологічну тощо.
В: Можливо, зовні цього не зрозуміло, але всередині діаспори всі знали хто такий Віталік та чим він допомагає біженцям.
"В Білорусі цінують не професіоналів, а лояльних до влади людей"
Україна та Білорусь не дуже відрізняються за рівнем життя. Ми маємо однакову середню заробітну плату та приблизно однакові ціни в магазинах. Що ж тоді змушує білорусів емігрувати до України?
Д: Приваблює абсолютна свобода. Порівняно з Білоруссю, це як вийти з концтабору. Також це можливості – держава не тисне бізнес, працюють ЗМІ, і ти можеш робити те, що захочеш.
Фото – фейсбук Дениса Стаджі
Коли білорус хоче щось зробити, він задається питанням "чи дозволять мені це зробити?". Коли українець щось хоче, він себе спитає "чи можу я це зробити?". От і вся різниця.
Чому білоруси їдуть до України, а не лише до країн Балтії та Польщі, де їм створюють всі умови для еміграції?
Д: До України набагато простіше виїхати, ніж до країн ЄС. Сюди не потрібна шенгенська віза. У білорусів тут багато родинних зв'язків. Дуже приваблює відсутність культурного та мовного бар'єру.
Важливо ЄС вимагає від Лукашенка звільнити Колесникову й Знака
Ще тішить можливість влаштуватись на роботу неофіційно, чого не можна зробити в Польщі або Литві.
В: Особливо Україна вражає емігрантів не з Мінська, а з периферії. Якщо в них не буде проблем з легалізацією, то вони абсолютно точно залишаться жити тут та на батьківщину не повернуться.
Люди яких професій їдуть за кращим життям до України?
Д: Їдуть усі, хто не хоче жити за диктатури. Є певний фокус уваги на айтішників – їм створили особливі умови та про них багато говорять, але їдуть не лише вони. Приїжджають також медичні працівники, робочі, студенти, журналісти.
Ми розуміємо, як несвобода стосується творчих людей, журналістів, айтішників та політиків. А чим лукашенківська диктатура заважає людям звичайних професій?
Д: Прості люди також не хочуть сидіти у в'язниці просто так.
В: Під час пандемії коронавірусу у 2020-му році першими від диктатури постраждали медичні працівники. Вони страждали тому, що озвучували реальні цифри та реальний стан речей.
Не дивлячись на свої білі халати та невинний вигляд, медики виявились одними з найактивніших протестувальників. Виникла прикра ситуація, коли рідкісні спеціалісти почали потрапляти до в'язниці за свої погляди. Зараз вони намагаються якомога активніше виїжджати за кордон.
Наприклад, я знаю анестезіолога з рідкісною спеціалізацією, який переїхав до Одеси, і тепер він працює в українському приватному медичному центрі. В Білорусі він був головлікарем, але його просто викинули з роботи.
Д: У Білорусі зараз йде зачистка. Цінують перш за все не професіоналів, а відданих владі людей. Тому навіть якщо справжній майстер своєї справи виказує нелояльність – його просто звільняють без зайвих розмов.
Чи є користь у тих акціях протесту, які влаштовує білоруська діаспора у Києві на Майдані або біля посольства?
В: Я думаю, що це такий собі посттравматичний синдром. Ці люди не готові жити та працювати у новій країні. Вони думають, що скоро повернуться додому, в Білорусь.
Д: Акції біля посольств перш за все потрібні самим людям для збереження власної ідентичності.
В: Хтось таким чином тікає від почуття провини. Люди розуміють, що на батьківщині їх можуть посадити до в'язниці, тому їм цей протест потрібен тут.
Чи є це реальною політичною дією – зовсім інше питання.
"Протасевич не зможе повернутись до минулого життя"
Як ви оцінюєте діяльність Тихановської? Чи робить вона все, що в її силах, або ж це просто імітація діяльності?
Д: Давайте до наступного питання.
Роман Протасевич для білоруської опозиції – це зрадник або жертва?
Д: У 20-му сторіччі була Корейська війна, де Сполучені Штати зіткнулись зі своїми колишніми союзниками по Другій світовій. Багато американців потрапляли в полон. Одні потрапили в полон до Північної Кореї, а інші – до Китаю.
Тим, хто потрапив до Кореї – їм не пощастило, там були катування, знущання та вбивства. А от китайці вчиняли зі своїми полоненими куди розумніше. Вони тримали американських полонених в непоганих умовах, розмовляли з ними, вели дискусії, організовували політичні клуби, порівнювали комунізм та капіталізм.
До теми День Волі у Білорусі: чому Лукашенко боїться цього свята
Китайці давали можливість писати листи на батьківщину, але просили написати про них хоча б пару хороших слів.
Це називається метод погладжування. Китайці дуже вміло використовували особливості людської психіки. Після цього багато американців на все життя залишились прибічниками китайського комунізму і продовжували його захищати навіть після повернення додому.
КДБ вміє робити те ж саме. Тому жертвами режиму є всі, хто зараз сидить у в'язниці, незалежно від того, що вони говорять під тиском.
Але треба констатувати, що коли все закінчиться, Протасевич не зможе повернутись до колишнього життя, бо для багатьох він залишиться зрадником.
Якщо підсумувати всі події, чого не вистачило білорусам, щоб побороти Лукашенка?
Д: Давайте підійдемо з іншого боку. Чому вийшло в українців? Бо вони з самого початку не дозволяли порушувати їхні права та свободи. Якщо хтось почав зариватись, то влада отримувала Майдан. Білоруси ж обрали Лукашенко у 1994 році, і за цей час він просто випалив політичне поле.
Не вдалося тому, що в нас не було низової активності. Те, що ми бачимо зараз, – це лише зародок.
Білоруси набагато більше сумніваються перед прийняттям рішень, ніж українці. Білорус може роками сидіти і думати, чи правильно він вчинив.
В: Характерна риса українців – це якщо ти йому не подобаєшся, він тобі одразу про це скаже в будь-якій формі. Білорус же може десятками років підтримувати відносини, а за спиною говорити про тебе погане.
Українці схильні об'єднуватись, навіть з тими хто їм не подобається. Коли я працювала у Великій Британії був випадок, коли побили українського хлопчика в окулярах, і йому на допомогу одразу прибігли його співвітчизники. Хоча навряд вони б спілкувались із цим хлопчиною в повсякденному житті.
Що роблять білоруси, коли їх б'ють на мітингах? Вони відходять у бік.
Треба ще розуміти, що це вивчена безпорадність. Зі всі ці роки режиму Лукашенка людей дуже сильно залякали у Білорусі.