Станом на жовтень 2021 року за сторінкою фонду в фейсбуці стежать близько 3 мільйонів людей. Це – близько 15% україномовної аудиторії соцмережі.
Зауважте Руки тріскались від холоду і крові, – історія парамедикині, яка рятувала воїнів з аеропорту
Упродовж років фонду вдалося зібрати рекордну для українського волонтерства суму – понад 185 мільйонів гривень. І щодня цифра збільшується. А разом із нею – сила й міць української армії. Команда "Повернись живим" завжди поруч з нашими захисниками та захисницями.
У межах проєкту "Ціна мирного неба" ми поговорили з Віталієм Дейнегою про глибинну трансформацію на лінії зіткнення, питання, які війна адресує усім і кожному, а також – про помаранчеві кросівки, здатні врятувати життя.
Війна ставить ребром кілька дуже важливих питань
Людське ставлення до війни змінюється? Динаміка тривоги спадає?
Я думаю, що більшість людей хочуть заховатися від війни. Вона породжує внутрішній конфлікт і раптово ставить ребром кілька дуже важливих питань: про власну патріотичну позицію та власну сміливість. Ти сцикун чи не сцикун? Ти патріот чи не патріот? Збрехати – неможливо. Бо або так, або ні. Третього варіанту нема.
Щодня ранок у нашій редакції починається зі зведення від ООС. Але кількість переглядів на таких новинах, на жаль, тільки зменшується.
Це схоже на прогноз погоди. Кількість обстрілів, зазвичай, перед ним і йде. Однак ми пропускаємо прогноз у всіх регіонах, окрім свого. Ми пропускаємо, бо нас це не стосується. Так само, як і втрати на фронті. Ми їх пропускаємо, бо це не ми.
Сьогодні відбулося 7 обстрілів. А це багато чи мало? А скільки обстрілів має бути, щоб ми сказали – ситуація нас влаштовує: два, три чи нуль?
Що вважати крупними втратами? Якщо подивитеся на втрати за 2014 рік, то можете здивуватися. Там є періоди, коли ці втрати були співставними з втратами сьогоднішніми. Але тоді це шокувало: "о Боже, там стріляли з мінометів, о Боже, бачили сепаратистів".
Люди втомлюються від однотипної інформації, коли впевнені, що їх та їхніх дітей вона не торкнеться. Війна – вже не така активна.
От зараз ще платіжки на газ прийдуть. Динамо виграє. Шахтар програє. Це дні, коли окрім зведення не буде жодної новини з фронту.
Люди про все згадають, коли зрозуміють зміст написів "укриття" на своїх будинках. Бо в нас у більшості біля будівель є оця стрілочка, яка показує шлях до підвалу або бомбосховища, де що є. Тоді всі знову згадають. Але це може відбутися тільки за дуже поганих обставин. Тобто за прямого російського нападу на Україну.
Як вважаєте, повномасштабної ескалації не буде?
У найближчі декілька років, думаю, не буде. У Росії надто багато роботи. Вона консолідує свої активи у Середній Азії. Ситуація в Афганістані налякала сусідні країни. Хочуть не хочуть, а змушені були піти у якісь союзи з Росією.
Зверніть увагу Поїздки на ящику гранат, страх смерті й ціна життя в 50: інтерв'ю з татом-медиком про війну
"Я ніколи не прагнув героїчно загинути"
Під час поїздок на фронт траплялися ситуації, коли здавалося, що до чогось незворотного залишається лише мить? За власне життя було страшно?
На війну я їздив десятки разів. Я не адреналіновий маніяк. Та й ніколи не прагнув героїчно загинути. Максимально себе убезпечував, але в кількох таких ситуаціях побував. Не люблю їх розказувати. Це якось інтимно. Історії про те, коли ти думав, що тебе вже більше не буде.
Пригадаєте свої емоції від першої поїздки? Коли лінія зіткнення раптом стає дуже близько.
Вона не просто дуже близько. Коли я вперше поїхав туди в травні 2014 року, взагалі було незрозуміло, де ж ця лінія зіткнення. Вона мінялася.
Я їхав у район Слов'янська. Там, де проходить лінія, було плюс-мінус зрозуміло. Хоча й теж чуть не доїхав до сєпарів. Але в інших місцях лінія змінювала своє положення. Ми звільняли одні міста, окупанти в той час захоплювали інші. Усе відбувалося дуже динамічно.
Коли я вперше побачив направлений у мій бік заряджений ствол, було питання до себе: "якого хр*на я тут роблю?". У мене якісь там інші плани були на життя ще місяць назад. Та навіть кілька тижнів назад. Я взагалі не планував тут опинятися. Було страшно. Було дивно. Але було й драйвово.
Маєте талісман?
Одного разу потрапив у ситуацію з дуже непоганим ризиком для життя. Тоді був у помаранчевих яскравих кросівках. Виглядало тупо, бо була пізня осінь, навколо – багнюка. Але коли треба було тікати, ті кросівки донесли мене до укриття. З тих пір вважаю помаранчеві кросівки талісманом. Не завжди їх ношу, але завжди маю у гардеробі пару.
"Я навіть не зможу зрозуміти, ким я був на початку"
3 слова, яким можете схарактеризувати власний досвід на Донбасі?
Фундаментальна особиста трансформація.
Під час поїздок на фронт занотовували свої емоції? Можливо, вели щоденник?
На жаль, ні. Це одна з речей, про які шкодую. У 2014 – 2015 роках я був настільки емоційно й фізично виснаженим, що писав тільки пости в фейсбуці та якісь колонки. Якщо мені вдавалося знайти нові інсайти про війну або життя, я робив з них текст, який міг допомогти збирати гроші для армії
Зараз я, слава Богу, відійшов від справ. З'явилося бажання згадати все, що було. У мене є записи, зроблені постфактум. Але це – дуже поверхнево.
Я навіть не зможу оцінити глибину цієї трансформації, щоб зрозуміти, ким я був на початку. Яким я був 7,5 років тому? Або до початку Майдану? Що зі мною відбувалося? Як я опинився там, де я є зараз?
Згадати, що зі мною було – як відновлювати історію по археологічних знахідках. На жаль. Коли несеться війна, а від тебе реально залежить виживання інших людей, справді дуже мало внутрішніх сил та часу.
Якби могли повернутися у минуле, яку пораду дали б собі колишньому?
Сказав би, що війна – дуже надовго. Готувався б до історії на кілька років. По-іншому розрахував би ресурси.
Фундаментальніше підходив би до багатьох питань. Підготував би організацію. Бо тоді я був впевнений: війна триватиме 3 місяці, пів року, рік.
Коли знаєш, що це – надовго, ти в цій історії – надовго, абсолютно інакше вибудовуєшся. Бо якщо сприймаєш усе як короткотривале, а тоді раптом розумієш, що це триватиме набагато довше, починаєш з тимчасового робити постійне. Це – втрачені можливості.
А втрачені можливості у випадку нашої організації – це неврятовані людські життя. Мені шкода, що я трошки недооцінював, наскільки надовго цей дощ.
"Було страшно, але очі бояться, а руки роблять"
Бачите людину і розумієте, що вона жива завдяки вам. Що відчуваєте у такі миті?
Це, може, дивно прозвучить, але нічого. Якщо мені ця людина симпатична, то я радий. Мені приємно. Це трохи піднімає самооцінку. Я б не сказав, що це якесь суперособливе відчуття. Просто приємно. Ти цьому тішишся.
Війна триває вже 8 рік. У який період вам як волонтерові було морально найважче?
У 2015 і 2019 роках. Тоді волонтерський рух з допомоги армії перейшов на внутрішні чвари та взаємну дискредитацію.
Коли у 2015 році війна пішла на спад, частина волонтерів подалися у політику. І почалося поливання одне одного брудом. Відбулася дуже сильна дискредитація волонтерського руху. Люди, які допомагали армії, дивилися на волонтерів і казали, що "мені якось соромно, незручно це все бачити".
Одні намагалися очорнити інших. Зокрема, нас (фонд "Повернись живим" – 24 канал). Спроби ці були абсолютно невдалими, але ставало неприємно.
З тих самих причин важким був і 2019 рік, коли відбувалася зміна влади. Частина волонтерів вирішила, що їхня свята місія – агітувати за одного з двох кандидатів у президенти. У цій зарубі волонтери забули, що політична агітація – не їхнє завдання.
Тоді знову почали поливати одне одного брудом. Для багатьох це закінчилося максимально сумно. Здавалося, що дехто взагалі з'їхав з глузду.
Всередині нашої організації багато людей не могли визначитися, що робити далі. Де взагалі заруба? Всередині країни чи зовні? Таких внутрішніх конфліктів, як у 2019 році, у нас не було ні "до", ні "після".
А все інше було нормально. Навіть 2014 рік. Він був дуже важким морально, але ти знав, що робити. Ти знав, де ворог. Ти знав, де друзі. Було страшно, але очі бояться, а руки роблять, і за цим принципом зробили дуже багато добра.
Ви зберегли за собою право закрити фонд "Повернись живим", коли вирішите, що його історія – закінчена. Це може статися після деокупації, коли війни вже не буде? Чи раніше?
Я сподіваюся, що, насправді, фонд існуватиме й після деокупації. Просто він займатиметься проблемами, які війна породила. Зокрема, соціалізацією, реабілітацією та бізнес-навчанням волонтерів.
Але якщо фонд втратить свої спроможності, або команда не тягнутиме його до таких же амбітних цілей, до яких завжди йшов я, я буду готовий просити наглядову раду про його закриття. Щоб не ганьбити історію.
"Ми можемо показувати зуби і силою звільняти свої території"
Яким наразі є головне надбання Збройних сил України у війні на Донбасі?
Вони звільнили понад дві третіх окупованих територій. Військовим шляхом. У 2014 році ми звільнили Лисичанськ, Маріуполь, Торецьк, Слов'янськ, Краматорськ. Костянтинівку. Станицю Луганську.
Ми звільнили величезну кількість територій. І це – супердосягнення.
Ми показали, що ми – не терпили, не слабаки. Ми можемо показувати зуби і силою звільняти свої території. Навіть маючи настільки ослаблену, зруйновану роками корупції армію.
Як змінилася армія з 2014 до 2021 року? Зміну поколінь на фронті можна простежити? Бо 20-річному воїну, який зараз воює на Донбасі, коли почалася війна, заледве виповнилося 13.
Захисники міняються. У нас контракт з армією продовжує тільки кожен третій військовослужбовець. Тобто двоє з трьох не підписують наступний контракт. Та армія, яка є зараз, вона на 90% відрізняється від тієї, яка була в 2014 році. Це просто інші люди. Вони – інші по дуже багатьох критеріях. Від особистих якостей, віку і до мотивації.
Зараз деякі люди йдуть на роботу. Зарплата в армії – непогана. Стріляють начебто не так вже й багато. "У селі нема роботи, піду повоюю, ще й знижки отримаю". На жаль, таких людей стає більше. На щастя, більшість військових, все ж, інші.
У 2014 році рівень оплати праці був значно меншим, а ризики для життя – незрівнянно більшими. Люди йшли й знали, що можуть дуже швидко загинути. Але це не зупиняло, ще більше мотивувало. Люди хотіли захищати свою Батьківщину.
Згодом вони пішли з армії. Бо кажуть: нема чого воювати, мені є чим займатися. У мене – дружина, діти. Я хочу жити своє життя. Їм на зміну прийшли інші. Серед них є дуже багато класних хороших людей. Але вони – інші.
Потреби армії за цей час змінилися? Мовлячи про озброєння.
У 2014 році на нас напала підготовленіша і більш технічно оснащена країна. Завданням було відстрілятися і якось вистояти.
Згодом відновили з радянської техніки усе, що змогли. Але війна – сучасна. Армія потребує новітніх зразків озброєння. Зокрема, якісних бойових безпілотників. Як-от турецькі Bayraktar.
Якби з'явилися кібервійська, було б потужно. У нас вже їх декларують. Але будемо чесні, наші кіберспроможності, м'яко кажучи, не дуже. Хоча у Генштабі є кібергенерали. За приставку "кібер" вони, до речі, отримують підвищення.
Дуже скоро армії знадобиться оновити авіацію. Вона доживає віку.
Потреби стають масштабнішими. Саме тому волонтерам доводиться адаптовуватися. Бо зараз найцінніше, що ми можемо дати, це – не тільки камери, тепловізори чи інше технічне оснащення, яке держава з якихось причин не може купити. Зараз мовиться вже про знання. Ми наймаємо інструкторів, возимо їх по підрозділах, які тренують військових, щоб вони краще воювали, краще виконували свої бойові задачі.
Отримували від захисників на фронті якісь особливі побажання?
Товариш, який воював у Донецькому аеропорті, просив привезти його берет. Потім виявилося, що він попросив тому, що його мали відправляти у новий термінал, його у результаті відправили, і це для нього був, як талісман. Попросив доставити туди.
Актуально Ми платили гроші за те, щоб їхати на війну, – щемливе інтерв'ю дружини з добровольцем
"Ми несемо ДНК людей, які боролися"
Поділитеся історією меценатства, яка вразила найбільше?
Жінка з Західної України, яка попросила на називати її ім'я. Їй – понад 90 років. Продала нерухомість та віддала нам 10 тисяч доларів. Наскільки мені відомо, ця сума – більша частина ціни. Тобто вона фактично віддала більшу частину грошей нам на допомогу армії.
Це було дуже зворушливо. Коли їжджу у місто, де вона живе, завжди стараюся зайти у гості. Це людина, яка й у тюрмах КДБ побувала. Вона особисто знала Василя Стуса й В'ячеслава Чорновола, багато кого.
Я розумію, що ми несемо ДНК людей, які свого часу боролися. Які продовжують навіть у понад 90 років щось робити для своєї держави.
Як проведе перший день після деокупації? Це буде свято чи день пам'яті?
Усе залежить від того, як ми деокупуємо.
Якщо на наших умовах, то, звичайно, це свято. Тобто, звичайно, там буде час, щоб згадати всіх, хто помер. Але я й згадую 29 серпня кожного року. Окрім того, є й інші дні, коли вшановують загиблих.
А якщо деокупація відбудеться не на наших умовах, це буде дуже сумний для мене день. Тому що дуже багато людей вже поклали голови, щоб ми все-таки на своїх умовах повернули свої території. І для дуже багатьох, зокрема, для мене це – суперважливо.
Віталію, яка ціна мирного неба?
Ціна мирного неба у нас зображена на мурі навколо Михайлівського собору. На стіні пам’яті. Там є фотографії кожного, хто цю ціну заплатив. І вона постійно поновлюється. Оце й є головна ціна.