З Майдану – на війну

Історія моєї сім'ї проста й важка одночасно. Все почалося з раннього дитинства. Я завжди чітко знала, що мій тато – патріот, і Україна для нього – надзвичайно важлива. Спершу я пам'ятаю холодну Помаранчеву революцію, тоді буремний Майдан, а згодом – і пекельну війну. На Донбас тато поїхав, не сказавши мамі й мені з братом ні слова. Після Революції Гідності, влітку, 17 липня 2014-го, приїхав в АТО просто з Києва.

До теми На війні живеш секундою, – розмова воїна-добровольця "Оси" з донькою

Відверто поговорити про війну з батьками я вперше наважилась у свої 25. Скажу чесно, я завжди знала, що це буде найважча для мене розмова і завжди відтягувала її. Відтягувала, поки на сайті 24 каналу не запустили проєкт "Ціна мирного неба", присвячений захисникам України. Тоді я вже чітко зрозуміла: ця розмова буде зараз.

Мої батьки, Володимир і Зеня Боднар, живуть в містечку Добромиль, що в Самбірському районі Львівської області. На початку жовтня, коли я приїхала на вихідні додому, то сказала татові, що хочу взяти в нього інтерв'ю про війну. Він, звісно ж, відповів, що не буде нічого розказувати. Але слово за словом й розмова таки почалась.

Спершу почала говорити мама і згадала, що тато поїхав в зону АТО й нікому нічого не сказав. До цього він був у Києві на Майдані, а після його закінчення займався "Майдан пресцентром". Додому приїжджав рідко, на 1 – 2 тижні. Перед поїздкою в АТО ще їздив на полігон.

Подзвонив з дороги і каже мені: "Я вже їду". Перепитую, куди їдеш? А він мені: "Та в Маріуполь їду". Хіба то обговорювалося (похід на війну – 24 канал)?,
– згадує мама.


Військовий медик Володимир Боднар з побратимами / Фото з особистого архіву

Створення медслужби в батальйоні

Тато розповів, що поїхав у добровольчий батальйон особливого призначення МВС "Азов", де на той час вже були його друзі, медики Степан Середа та Костянтин Василькевич. В "Азові" він став керівником медичної служби з позивним "07" і займався медзабезпеченням військових, пораненими бійцями та їх реабілітацією.

"Між хлопцями була дуже жорстка, чоловіча атмосфера, навіть конкуренція, бо кожен підрозділ хотів бути кращим. А ми тоді почали забезпечувати їх натівськими аптечками й проводили навчання по курсу підготовки бійців-рятувальнинів і тактичних медиків. Кожен боєць мав знати як надати першу допомогу собі й комусь", – розповідає він.

За словами тата, на бої з підрозділами завжди виїжджав медик. Спершу в них було легкове авто, а потім – реанімаційна машина Mercedes з маркуванням, класно забезпечена всередині.

Загалом у батальйоні на той час було близько 300 військових, віком від 18 років. Серед бійців були не тільки українці, а й шведи, грузини та інші національності. Шведи, до речі, не тільки воювали. Серед них були й тактичні медики, які приїжджали допомагати нашим військовим медикам. Як каже тато: "вони вчили нас і вчилися самі". Хоча, на війні, незважаючи на спеціалізацію, ти все одно ставав бійцем у бою.

Розумієш, поняття воювали – розмите. Ти виїхав на бойове завдання як журналіст чи медик. Почався бій. І що ти робиш, якщо нема поранених? Ведеш бій… Хоча, бували бої, коли ми мали цілу машину поранених,
– згадує тато.

За його словами, влітку 2014-го батальйон загалом мав добре забезпечення – нормальне харчування, була стрілкова зброя, автомати та інші зразки зброї. Однак бійцям інколи бракувало боєприпасів.

Мама згадує, що як тільки тато поїхав у Маріуполь, то не завжди розказував їй правду. І я розумію чому – щоб не хвилювати нас тут, вдома. Тато завжди таким був – ніколи не говорив нічого лишнього, нічого важливого, щоб не викликати в нас переживання.

"Я говорила з Володею по телефону і чула, що щось дуже сильно стріляє. Він каже, що все нормально, що він на якомусь полігоні в Маріуполі. А то, виявляється, наша артилерія почала сепарів лупити. Я аж потім по новинах побачила, що "Азов" у цей день вів бій", – розказує вона.

Везли кров бійцям і ставили в авто гранати, на випадок засідки

Важкі бої батальйону почалися на початку серпня з Мар'їнки. Тато згадує, що тоді кожного дня був на завданнях і міг наїздити до 400 кілометрів.

"Ведуть наші бої в Мар'їнці. Є поранені. Їх відвозять в якусь найближчу районну лікарню, де могло бракувати крові, хірургічних бригад. От і треба було кров привезти з Маріуполя. А хто повезе, не цивільні ж", – розповів медик.

За його словами, тоді ще була проблема доставки, бо ніхто не знав, хто контролює території – наші військові чи підконтрольні Росії найманці. Адже останні могли зайти і перекрити дорогу. На такі випадки в тата з напарником теж був план, від якого мурашки по шкірі.

Коли ми сідали з "Лосем" в машину й везли кров, то він кидав під сидіння "ящик" гранат. Це на випадок, якщо б ми раптом попали в засідку і розуміли, що виходу нема. От ми розуміємо, що вже не зможемо вийти, то тягнемо сепарів на себе й підриваємо авто. Доля секунди – тебе нема. І їх нема. Спокійно собі відпочиваєш,
– шокує мене історією тато.

У цей момент я розумію, що на війні ти кожного дня готовий загинути. Не знаєш, чи настане завтра. Хоча, тато на війні завжди вчив бійців намагатися зберегти життя. Він часто каже: "Найцінніше у житті – саме життя".


Володимир Боднар з побратимом у Маріуполі / Фото з особистого архіву

Битва за Іловайськ і зрада вищого керівництва

Іловайськ став однією з найтрагічніших історій війни на Донбасі. Кривавий серпень 2014-го назавжди залишив і відбиток у тата. Кожного року наприкінці літа він ніби закривається в собі, нервується, погано спить.

Історія "Хоми", який загинув, врятувавши підрозділ

Якось тато розказав мені історію про загибель 18-річного хлопця, яку я досі згадую з тремтінням.

В "Азові" наймолодшим бійцем був юнак з позивним "Хома". Він – родом з Волині, сирота. Пішов на війну після Майдану. І загинув на війні. Сталося це, коли Андрій, так звали хлопця, на чолі трійки захисників потрапив у засідку під час зачистки будинку в самому Іловайську 20 серпня.

Йому було 18. "Хома" побачив, що в їх бік кинули гранату й упав на неї. Накрив її своїм тілом. Загинув, врятувавши від смерті 2 бійців. То був ближній бій між житловими будинками в самому Іловайську,
– розповідав тато.

При виході з Іловайська батальйон хотіли знищити, але не змогли

Тато не любить розказувати про Іловайськ і завжди дуже нервується, коли згадує ті події. Він каже, що в місто зігнали добровольчі батальйони і кинули їх там.

"Азов" почав вихід з Іловайська вночі 21 серпня. Батальйон вийшов у таке місце, де міг бути повністю знищений. Це був елеватор. Саме тоді наші військові вже точно переконалися, що росіяни використовують на Донбасі безпілотники.

"Коли ми там зупинилися, щоб ночувати, я під'їхав і зразу сказав хлопцям: "Ні. Ми тут спати не будемо, вертаємось в Старобешеве (селище-райцентр на Донеччині)". Тоді командування вагалося. Але коли побачили над нами безпілотник, то всі зрозуміли, що треба швидко їхати геть – по машинах і ходу", – розповів тато.

Тоді він домовився з головним лікарем Старобешева, що той віддає батальйону велику поліклініку. Зазвичай снаряди не могли пробити її і там було відносно спокійно, безпечно. Бійці розмістилися на 1 і 2 поверхах, аби відпочити. Паралельно поблизу поліклініки виставили пости.

Ми вийшли з елеватора і за 10 – 15 хвилин по ньому вдарили системами залпового вогню. Потім пробували нас на відході обстріляти, знищити. Але ми мали потужні машини й змогли вирватися. Тоді позаду нас все палало, снаряди летіли з неба,
– пригадав тато.

Він пояснив мені, що бійці залишилися ночувати в поліклініці, бо думали, що знову підуть в Іловайськ. Але паралельно вони розуміли, що вже пора вертатися в Маріуполь, який залишився без достатньої оборони і був "ласим шматком" для окупантів.

"Росіяни хотіли захопити Маріуполь, щоб легко вийти на Крим. Взявши Маріуполь, а за ним і Бердянськ, маєш сухопутну дорогу на Крим. Тому найманці дуже сильно тиснули на Маріуполь. Постійно обстрілювали з 20 чисел серпня і десь до 6 вересня. Тоді наші хлопці не витримали і втиснули їм", – з гордістю розповів тато.


Медик Володимир Боднар в Іловайську / Фото з особистого архіву

Пусті обіцянки керівництва. Іловайський котел

Українські військові весь час були в Іловайську. У серпні добровольчі підрозділи то заходили в місто, то виходили з нього. Тато пояснює, що в той час "Іловайськ умовно був наш, але там вже були сепари". Напередодні 24 серпня, Дня Незалежності, бойовики поступово оточили місто в кільце.

Під Іловайськом нас покошматили добре. Але ми 22 серпня вийшли звідти, пішли закривати Маріуполь, бо керівництво пробувало злити його. Ми тоді підкорялися здоровій логіці і виконали свій обов'язок – захистити Маріуполь. Коли наш батальйон виходив, то ще кілька годин тримав коридор, яким могли вийти інші підрозділи. Їх тішили, що буде авіаудар по проросійських групах, що прийде підмога. Але ніхто не допоміг...
– з болем згадує він.

Я бачу, що татові важко розказувати про ті події. Але ще більше його мучить злість, що "військових в Іловайському котлі зрадили, кинули напризволяще". Він каже, що тоді велику роль зіграла група Гіркіна.

"Фактично, група Гіркіна, яку випустили зі Слов'янська, вдарила в наш тил з боку Моспиного, з-під Донецька. Тоді в окупантів були кілька танків і броньованих машин... Якби зі Слов'янська не випустили Гіркіна, то, можливо, ніякого Іловайського котла б не було", – каже він.

Я перепитую, хто саме випустив підконтрольних Росії бойовиків з оточеного нашими військовими Слов'янська. Відповідь чітка і обурлива – вище керівництво країни та вище військове керівництво.

Тато згадує, що з Іловайська привозили багато поранених. Він надавав їм меддопомогу та організовував евакуацію в лікарні Старобешева й Маріуполя.

Війна – великий бізнес

На жаль, про бізнес на війні, на крові наших військових говорять часто. Мій тато – не виняток. Він пояснює, що стратегічні міста на Донбасі були важливі і нам, і окупантам. Так, в Іловайську та Дебальцевому були великі залізничні вузли, і вони потрібні були для того, щоб торгувати вугіллям, крутити махінації.

"Вугіллям барижили. Та й загалом війна – дуже великий бізнес. Заробляють всі – на товарах, продуктах. Лінія розмежування там як кордон – люди, щоб вижити, готові абсолютно на все… Та й з нашої сторони нормально нічо не побудовано. Там майже немає радіостанцій, які б перекривали окуповану територію. Не ведеться активна інформаційна війна", – додає він.

Читайте також Ми платили гроші за те, щоб їхати на війну, – щемливе інтерв'ю дружини з добровольцем

Могли бути обстріли хімічними снарядами

Я знаю, що тато на Донбасі мав незначне поранення. Про нього він нам ніколи не розповідав. Про нього я випадково дізналася кілька років тому зі статті у військовому журналі батальйону. Тому зараз вирішила розпитати про цей інцидент детально.

Нас обстріляли системою залпового вогню. Швидше за все, снаряди були хімічними, бо вони вибухали рожевим кольором. От уяви, на висоті 300 метрів у повітрі розривається великий снаряд, від нього летять малі частини й розриваються біля землі. Я тоді перепливав річку Кальміус. І от бачу рожеві хмарки над собою. Лиш за кілька секунд я зрозумів, що це обстріл із систем залпового вогню. Тоді повернувся і зрозумів, що берег поруч. Якщо я до нього допливу, він мене закриє,
– почав розповідати тато.

Він зауважив, що інші військові в той час були неподалік на березі й встигли сховатися в укриття.

"Я доплив до берега, сховав голову, тулубище і почув, що мені ногу посікло трішки. Я не знаю, чи дістав усколками, чи шуваром, який снаряди сікли. Важко було зрозуміти, що це було", – додав він.

Після того, як тато виплив на берег, взяв одяг, зброю, почався новий бій.

Як "провокували" бойовиків

Згадуючи війну, тато розказав і кілька цікавих випадків. Серед них – історія, як вони з побратимами спеціально спровокували обстріл "позиції" одної з бригад. Насправді, на тому місці жодної бригади не було.

Ми тоді поставили магнітофон, який дуже голосно крутив гімн та українські пісні. Ті дураки думали, що на позиції є підрозділ. Вони "знали", що приїдуть вітати і нагороджувати українських бійців, і вважали, що там якраз почалося нагородження. Бойовики десь 1,5 години гатили по пустому полю. У той час за 100 – 200 метрів в окопі сидів наш хлопець і передавав усю інформацію,
– додав тато.

Московська церква допомагала бойовикам

Релігійне питання завжди важке. Є прихильники різних церков, парафій. Але є церква, яка підкоряється Росії – Українська православна церква Московського патріархату. На Донбасі наші захисники найбільше відчули, що це – церква ворога.

"Священники УПЦ МП переховували сепарів у церквах. Навіть на підконтрольній нам території. Вели для них інформаційну роботу. Московська церква – церква агресора, це факт. Хоча, були й нормальні, помірковані священники. Але таким було дуже важко, бо їх могли прибрати. Тому вони показували себе нейтральними", – розповів тато.

Ціна життя 20-річного хлопця і 50-річного – різна

З татом ми говорили вже більше години. І лиш тоді я з комом у горлі наважилася запитати, заради чого він пішов на війну. Я хотіла почути його відповідь, хоча, здається, завжди її знала і розуміла.

Спершу тато згадав про обов'язок перед народом і державою, яких має захищати. А тоді назвав другу причину. Головну.

Ну пішли б молоді хлопці, як Назар (мій брат), які ніколи в руках не тримали зброю, не мають поняття ні у військовій стратегії, ні в тактиці, в нічому. Його треба найперше вчити. І я завжди кажу – ціна життя 20-річного хлопця, і ціна життя 50-річного – різна. Я в 50 років все одно щось бачив, ну... можна загинути. А в 20 років ти ще нічого не бачив. То, звісно, умовно,
– спокійно пояснив мені тато.

Мені важко було щось запитати в цей момент, хотілося розплакатись. Але я не могла… За кілька хвилин таки перепитала, що було найважчим на війні.

"Втрачати й хоронити побратимів. Коли гине дитина у 18 років…", – тато так і не договорив. А й я не просила...

Смерть не була чимось страшним

Важко говорити про смерть з батьками. Особливо, коли вони десятки разів були на волосині життя й смерті. І коли тато розказував про бої за Мар'їнку, Широкине, Іловайськ, про цінність життя, я запитала, як побороти страх на війні? Як залишатися з холодним розумом під час обстрілів у бою?

І почула просту відповідь: "Ніяк". Страх є завжди. Той, хто каже, що не має страху – брехун. У всіх людей є природній страх, і це добре, бо він допомагає вижити.

Страх не пересилиш, він завжди є. Як медик, який бачив багато смертей, вона для мене не була чимось страшним. Що страшніше смерті? Нічого,
– наголосив тато.

Однак всі бійці "Азову" були добровольцями і готові були до різних ситуацій, навіть до смерті.

Хлопці розуміли, що таке смерть. І смерть побратима сприймалася не як трагедія, а як перемога, що він загинув в бою за друзів, за державу. Я знаю, це звучить трохи пафосно… Але так було і воно тиснуло… Тому всі готові були до смерті,
– додає медик.

Розумію, що бути кожного дня на межі життя й смерті – дуже важко психологічно. Тому зразу перепитую тата, наскільки важливо військовим під час служби, а особливо після неї, працювати з психологом. І вже знаю, що відповідь буде не такою простою, яку я собі могла б уявити.

"А ти покажи мені військових психологів в Україні? Їх дуже мало. Хто не був на війні, хто не був хоча б в одному бою, не бачив втрат, тої суматохи – той не може бути військовим психологом", – пояснює він і одразу наголошує, що попри все, працювати з психікою після війни обов'язково треба.

Повернення додому з війни

Я досі не пам'ятаю чіткого часу, коли тато повернувся з війни. Та й взагалі той час я пам'ятаю дуже розмито. Єдине – я завжди була впевнена, що з ним все буде добре. У мене навіть думок поганих ніколи не було. Це дуже внутрішні відчуття.

Згадую, що взимку напередодні 2015 року тато приїхав на кілька днів додому. Це був Новий рік. Але за кілька днів, перед Різдвом, знову повернувся на Донбас, аби відпустити на свята додому інших медиків.

Наприкінці січня він таки повернувся. Тоді читав лекції на 1 міжнародній конференції з тактичної медицини. Та все ж таки досі періодично їздить на Схід, у Маріуполь.

Життя після війни / Фото з особистого архіву

Яка ціна твого мирного неба? – останнє і найважливіше питання, яке я поставила татові у цій розмові.

Це втрачені життя чи здоров'я тисяч воїнів учасників АТО й ООС. Це понівечені долі багатьох, хто "повернувся" з війни. Це горе батьків, які більше не побачать своєї дитини-героя. Це – діти, в яких більше немає найріднішої людини: батька чи матері, життя яких забрала війна з московськими окупантами та їх приспішниками.

З війни не повертається ніхто й ніколи. Якщо ти повертаєшся додому тілом, то душа залишається там, з побратимами, у снах ти часто повертаєшся на поля боїв. Ти не знаєш спокою. Щороку в ті періоди часу, коли йшли найжорстокіші бої, коли ти втрачав побратимів (для мене це серпень), ти стаєш людиною, яку не розуміють ті, чиї життя і мирне небо ти захищав.

У тебе загострюється відчуття справедливості, ти стаєш прямолінійним, тобі не потрібні співчуття, а лише розуміння. Ти багато чого втрачаєш, але здобуваєш друзів, побратимів, які стають для тебе рідними по духу, опорою в скрутні часи життя, які готові на все заради бойової дружби. РАЗОМ! І ДО КІНЦЯ! СЛАВА НАЦІЇ!