Руки тріскались від холоду і крові, – історія парамедикині, яка рятувала воїнів з аеропорту

Після повернення Аліна почала займатися психологічною підтримкою ветеранів, і зараз є заступницею голови правління організації Психологічна підтримка та реабілітація "Вільний вибір". Про рішення бути парамедикинею, жінок на війні і мету стати ветеранкою з психологічною освітою – у проєкті 24 каналу "Ціна мирного неба".

Читайте також Страшно уявити, що буде, коли ми переможемо, – емоційна розмова з військовою медсестрою

Я знаю Аліну з 2014 року, ми познайомилися у Львові, створивши разом з друзями неофіційну волонтерську організацію. Вона – з Кривого Рогу, а я з Миколаєва. У двох – близькі люди на Донбасі. Ми були об'єднані спільним болем і спільною метою.

Цей матеріал – інтерв'ю з подругою і медикинею-добровольцем, в яке я інколи додаватиму власні спогади.

Майдан. "В мене загинув друг"

Аліно, розкажи передісторію того, як ти потрапила на війну.

Все почалось з Майдану. Я вчилась в Києві, і мені було 18. Я вийшла на Майдан і пробула там всі 3 місяці.

На Майдані в мене загинув друг.

Вже під час Революції Гідності я збирала волонтерську допомогу. Вела свій твітер, де писала про потреби. Люди мені скидали гроші. Спочатку – для допомоги на Майдан, а потім – вже на Донбас.

Перша поїздка на Донбас. "Це був вбитий старий госпіталь"

Перша моя поїздка була в госпіталь в Ізюмі. В мене були 2 рюкзаки: на 30 і на 60 літрів. Я зібрала купу медикаментів: шовний матеріал, турнікети, целокс. Все це дістати в Україні було нелегко, тож речі замовляла на різних форумах, за кордоном, допомагали люди з діаспори. Все будувалось на довірі.

В госпіталі в Ізюмі на той час вже було багато поранених. У них бракувало медикаментів. Пам'ятаю, що це була вбита, стара, радянська, з жахливими стінами будівля...

Я передавала все під розписки. У мене досі зберігаються чеки. Я завжди звітувала про куплену допомогу.

Так на Донбас я їздила рази три. Часом це були запити від моїх знайомих-військових. Згодом я переїхала у Львів.

Чому вирішила змінити місто?

Одна з причин була особиста. Інша – Київський національний лінгвістичний університет, в якому я вчилася. Здебільшого вони були проти того, щоб ми ходили на Майдан. Запрошували до себе "на кавьор". Принаймні, мій деканат.

Львів і волонтери. "Ми збирали гроші, як могли"

У Львові я вступила в університет імені Франка на чеську філологію. Я продовжувала збирати волонтерську допомогу. Відправляла посилками, коли вже почала вчитися.

Так, збираючи допомогу, я познайомилася з іншими волонтерами. Разом ми створили неофіційну організацію "Волонтерський полк".

Можна сказати, що ми створили організацію в "Пузатій хаті" за пивом. Саме там вигадали назву (сміється – ред. 24 канал).

Гроші збирали, як могли. Це були різні заходи, аукціони, просто збори коштів. Зараз на це дивишся і не розумієш: як все це можна було робити? Але тоді ситуація була інша, і люди до цього ставилися по-іншому.

Перша спільна волонтерська поїздка у військову частину у Франківськ, ліворуч Аліна, праворуч я / Фото з фейсбук-сторінки "Волонтерський полк"

Як я стала парамедикинею. "Спецоперація"

Коли був переломний момент, що ти вирішила поїхати на Донбас? Це був емоційний, романтичний порив чи таки сплановане рішення?

По-різному.

Я дуже давно збиралася. І давно говорила, що рано чи пізно я поїду і залишуся там. Але зрештою так – тоді я була набагато емоційнішою та радикальнішою, ніж зараз.

З одного боку, в мене було відчуття, що у Львові я більше нічого зробити не можу. Є організація, яка і без мене може нормально функціонувати, що потім і було доведено. З іншого боку – причиною стали і мої особисті історії.

Чи був це романтичний порив – так, це було емоційно. На відчутті провини за друга, який загинув на Майдані, а я нічого не могла зробити. І, напевно, на якомусь безсиллі. В мене було життя в постійному напруженні та страху. У тебе на території країни вбивають людей, а ти нічого не можеш з цим зробити.

Таке враження, що коли ти там – стає трохи легше, бо ти вже на місці. І найстрашніше, що з тобою може статися – тебе вб'ють, все.

Розкажи, як ти стала парамедикинею.

Це була така собі "спецоперація". Ми зібрали купу волонтерської допомоги в Дніпро – розміром з бус. Я їхала до волонтерів, які возили її на Донбас.

У Дніпрі інші волонтери забрали мене з поїзду, загрузили в бус і ми рушили. На виїзді з Дніпра я загубила свій телефон. Єдине, на що сподівалася – потрапити на Донбасі до чуваків, яких я знала ще з Майдану.

Ми приїхали відразу в Піски. 3 – 4 січня 2015 року. Тоді там вже було гаряче. Мене завезли на позицію першої штурмовки. Почався обстріл. Ми почали дуже швидко вигружатися. Мене запитали, чи я буду лишатися.

Аліна вже довгий час возила меддопомогу на Донбас / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Це була нормальна історія, коли волонтери їхали і лишались на позиції?

Ні. Я вигадала легенду, що журналістка.

А ти розуміла, ким там будеш насправді? Яку роль будеш виконувати?

Насправді, не дуже. Тоді в мене вже були пройдені курси домедичної допомоги від Червоного хреста і ще одні – польські. Але я розуміла, що цього недостатньо, аби бути парамедиком. Взагалі на той момент, я не дуже розуміла, що таке бути парамедиком.

В цілому було розмите уявлення про те, що там відбувається. Проте було чітке відчуття, що мені туди треба.

Спочатку я вдавала, що журналістка. Потім побачила медпункт з нерозібраними ліками і спитала, чи можу їх розкласти. На питання, чи розуміюся, розповіла про свій досвід.

Коли в мене з'явився телефон, я набрала знайомого військового, ми познайомилися ще на Майдані. Я знала, що він мав бути десь недалеко. У той же день він приїхав і забрав мене. Всі речі залишилися на позиції.

Була зима, мінус 25 градусів. Не було води, вона замерзала в баклажках. Замерзали і вологі серветки. Тож я їхала з думкою, щоб просто помитися, бо в них – бойлер. Але в мого товариша був інший план. Він відразу розумів, що забере мене в "Госпітальєри". Власне так і сталося. Він погодив це з командиром, поручився за мене.

Згодом на цьому ж товариші, який забрав мене, я тренувалася бути парамедиком. Пам'ятаю: його обколоті руки, я намагаюся поставити крапельницю, на фоні чутно обстріли…

Коли ти тренувалася на товариші, розуміла, що цього недостатньо? Чи усвідомлювала, що доведеться застосувати знання з хвилини на хвилину?

Це не було зрозуміло до перших поранених. Їх привезли з аеропорту. Пам'ятаю, коли вперше мені сказали: "От твій поранений, роби з ним щось". Я почала з ним говорити, бинтувати, проводжати в машину. Я не пам'ятаю його обличчя. Але я пам'ятаю, як він сидів, спершись на паркан... Мені здається, що тільки тоді до мене дійшло – саме цим я тут маю займатися.

"Після першого пораненого до мене дійшло – саме цим я тут маю займатися" / Фото Olga Yakimovych

Наскільки ви були захищені як парамедики?

У нас завжди були рукавички. А командування наголошувало, що передовсім мусимо дбати про свою безпеку.

Я пам'ятаю свої руки... Від холоду і від того, що ти постійно в крові, шкіра була роздерта і потріскана.

Ми старалися слідкувати за безпекою. Але знову ж таки, все відбувалося поспіхом, на адреналіні. Можна і самому було ненароком поранитися. Плюс ми стояли в -25 градусів, і ці рукавички часто рвалися, руки мерзли.

Аеропорт. "Чекати, слухати і не могти"

Які дні для тебе виявилися найважчими?

Найважчими для мене досі залишаються евакуації з Донецького аеропорту. Вони відрізнялися від звичайних, коли ти був задіяним у процес.

Тут же ми мусили приїжджати на точку і просто чекати, поки вони зможуть пробратися до нас на броні, щоб передати поранених. І періодично ми чули по рації: там підбили, там + один двохсотий, там + трьохсотий.

Ти постійно це чуєш і розумієш: вони ось тут, недалеко, але просто не можуть прорватися. Це було дуже важко – чекати, слухати і не могти нічого зробити. Безпомічність, безвихідь.

"Нам передавали: підбили, двохсотий, трьохсотий" / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Також цей період був дуже важким, тому що ми майже не спали. Протягом 10 днів дрімали по 2 години і дуже поверхнево. Бої були активні, в будь-який момент міг бути виклик. Часом, коли поверталися з госпіталю, просто після поранених лягали на ноші в умовній швидкій і там спали.

Це був режим виживання?

Нормальна реакція психіки. Організм кидає всі ресурси на виживання. Тому часто пiсля повернення із зони бойових дій люди починають хворіти. Організм настільки виснажений, що оце "трішки видихнути" перетворюється на температуру 39, коли я просто лежала і не могла рухатися.

"Після поранених лягали на ноші і спали" / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Помилки на війні. "Коли навколо тебе помирають люди"

Помилки бувають у всіх. Але як бути з ними, коли ціна занадто висока?

Це дуже важке питання насправді. Такі моменти були у всіх: у медиків, парамедиків, на інших посадах. Бо мало хто вчився воювати. Навіть якщо вчився, то переважно це була перша війна, в якій брали участь. Та і в принципі, помилятися – це ок. Просто на війні ціна помилки вища.

До того ж, є різні помилки. Є ті, що закінчуються смертю. А буває, наприклад, якщо поранений падає. В той момент це страшно, і ти себе звинувачуєш. Потім минає 5 – 7 років, ти зустрічаєшся з пораненим, і він каже, що насправді все було окей. Мовляв, дякую, що хоч так, бо інакше би в той момент взагалі ніхто не допоміг.

Справа в тому, що через специфіку війни все одно трапляється так, що навколо тебе помирають люди. Як справлятися з тими помилками? Йди в терапію, я не знаю, як із цим можна справитися інакше.

Ротації. "Я нічого не хотіла – лише спокою"

Скільки загалом часу ти була на Донбасі, скільки було ротацій?

Точно і не згадаю. З початку січня 2015 і до вересня. Десь 4 – 6 ротацій. Місяць-два на Донбасі, потім на кілька тижнів поверталася.

Встигаєш скласти іспити, закрити сесію, з'їздити до подруги і назад.

Що робила, коли поверталася?

Мені максимально не хотілося щось робити. Психіка сприймає надто багато травматичного досвіду. Відповідно їй треба якийсь час, щоб бодай спробувати з цим впоратися.

Мені дуже хотілося особистого простору, але в мене його не було – я поверталася в общагу чи до подруг. Хотілося нічого не робити якийсь час, але мені доводилося здавати сесію.

Це ми з Аліною під час одної з її ротацій, на морі / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Часто я була в роз'їздах: в Києві чи в Одесі. Море, до речі, мене заспокоювало.

Під час ротацій проводила час з друзями, побратимами, якісь двіжі. Вже тоді почала доволі багато випивати.

Підтримка. "Вижив зараз – вже во! за*бісь!"

Що допомагало справлятися, коли ти була на Донбасі? Що допомагало тримати себе бодай в якомусь моральному тонусі?

Та ні насправді. Ти ніхр*на не тримаєш себе там в моральному тонусі. Ти виживаєш постійно. Ти не думаєш про те, чи нормально зараз почуваєшся, як ти будеш потім справлятися.

Ти не думаєш, що тобі зараз 19, а в 25 рочків у тебе буде п*зда зі здоров'ям. Або в тебе буде панічний розлад і ти не зможеш виходити з дому. Про це не попереджають. І навіть якщо так, то ти не сильно і слухаєш. Ти не думаєш про такі речі, бо ти не знаєш, чи доживеш до завтра. Ти думаєш, щоб зараз вижити. Вижив зараз – вже во! за*бісь!

Але дуже допомагав гумор. Чорний гумор – наше всьо. Були жарти, коли ми ділили речі, "якщо раптом хтось зажмуриться" (помре – ред. 24 канал). Ми всі з того сміялися. Це полегшувало сприйняття дійсності.

"Нам дуже допомагав гумор" / Фото Artmor

Також мені допомагало те, що в мене плюс-мінус був прикритий тил щодо мами. Була ти, яка говорила з мамою. Були хлопці в Кривому Розі, які до неї приїздили періодично. З мамою я спілкувалась мало. Це було важко. Я відчувала відповідальність за те, що частково обрала за неї, коли поїхала на Донбас.

Дівчата і війна 1. "Як я могла поміняти прокладку?"

Скільки було дівчат-парамедиків?

В моєму батальйоні, мені здається, дівчат було більше, ніж будь-де. Можливо, є зв'язок з тим, що комбат в нас – дівчина (Яна Зінкевич – ред. 24 канал).

Розкажи про умови, в яких ви жили, та про те, як бути дівчиною на війні.

Ми переважно жили в підвалах. Про душ ніхто не говорить. Якщо літо – то це бочка, яка нагрівається на сонці, шторка. Я милась в спідній білизні, бо міг різко початися обстріл, ну і плюс я себе не дуже безпечно почувала.

Важко було мити голову, в мене було довге волосся. Просто заплітала косу, ходила в шапці.

В той момент "запарюєшся" умовами?

Залежить. Якщо говорити про душ і миття голови – то ви всі в плюс-мінус однакових умовах, ви всі не супер миєтеся, приїжджаєте на базу смердючі в купі бруду і крові.

Якщо говорити про туалет, то з тим в мене особисто були проблеми, було реально соромно. Якщо позиція в відкритому полі – всі просто відходять. Я не могла так. Навколо все заміноване, розтяжки, пости. Тебе можуть побачити.

Ти ходиш, шукаєш місце сходити в туалет, і щоб тебе не вбили при тому бажано. Як то кажуть, найпозорніша смерть – на толчкє.

Як щодо критичних?

Здається, на це я менше звертала увагу, був доступ до медикаментів, закидалась знеболюючими. Я зараз згадую, і мені реально важко уявити – як я могла поміняти прокладку, щоб це лишалося в межах бодай якихось санітарних умов.

Війна – це штука, де нема нічого приємного. Кров, бруд, піт. Нема значення чоловік ти, чи жінка. Ти все одно будеш в тій багнюці. В питаннях критичних днів, туалету – можливо якась різниця є. Решта – не знаю.

Бути жінкою на війні / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Дівчата і війна 2. "Їдь додому, вари борщ і чекай чоловіка"

Як бути дівчиною на війні та ветеранкою у цивільному життя з точки зору сприйняття іншими та в контексті ймовірного насилля?

Мені певно пощастило, що мій підрозділ мав навколохристиянську ідеологію. Там було ставлення побратим-посестра.

Часом було зневажливе ставлення, коли я була старшою екіпажу. Без побратимів за спиною мене деякі ЗСУшники не сприймали серйозно взагалі. Багато було жартів на тему того, що ти дівчина і слабша. В якийсь момент вчишся не звертати на це увагу або віджартовуєшся.

В цивільному житті важче. Бо на війні ви в одному полі, ви всі там приблизно для одного і за одне.

Була в поїзді ситуація, коли пили чоловіки по формі, я зробила зауваження. Після того, коли пояснила, що парамедикиня – у відповідь отримала "їдь додому, вари борщі і чекай чоловіка". Або коли в КМДА з питань посвідчення добровольця приходила, то в мене охорона зневажливо спитала, чи то я для себе.

Проте зараз я вчуся в Українському Католицькому університеті (УКУ), в групі на психології. Коли розповідаю, що ветеранка – то реагують тут супер адекватно.

Повернення. "Ми зрозуміли, що не так далеко від смерті"

Як відбувалось твоє повернення? В який момент ти зрозуміла, що час назад?

Багато факторів склалися в одне. Я не мала грошей, адже не була офіційно оформлена, я не була у визнаній на той час державою структурі. Також мама просила повертатися. Погіршувалося моє здоров'я. Зав'язалися стосунки.

Був ще один випадок. Якось у нас в батальйоні померла жінка. Вона не була на бойових діях, вона сповіщала сім'ї про загиблих і поранених. Померла, бо згоріла від раку. Нас викликали на похорон в Києві.

Пам'ятаю: ми сиділи під церквою з побратимом і по-чорному жартували про смерть. Ми вже були на межі. Емоційно було відчуття – що ми не так далеко від цього. І я думаю, що на мене це доволі сильно вплинуло.

Я зрозуміла, що час призупинитися. І повернулася у Львів.

"Я зрозуміла, що час повертатися" / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Стан. "Поганий сон і приступи тривоги"

Ти повернулась у Львів. Що було далі?

Мені потрібно було побути в тиші, у спокої. Просто побути. Але в мене не було цієї можливості. Я повернулася в гуртожиток, в кімнату, де ще були 3 дівчини, а навколо – постійний шум.

Я чутливо реагувала на звуки і погано спала. Нервова система включалась, були сильні приступи тривоги. І хоч я розуміла, що небезпеки немає, але моя психіка казала інше: небезпека є, треба з цим щось робити.

Я дуже мало пам'ятаю з періоду повернення. Знаю, що точно пила заспокійливі, які сама собі призначила. І це були доволі серйозні препарати. Потім я розуміла, що варто йти до лікаря. Пішла в студлікарню. Вже тоді мені приписали ПТСР (посттравматичний синдром).

Читайте також Герої вмирають, і дуже швидко: історія війни у фото репортера Андрія Дубчака

Чого ти тоді найбільше потребувала?

Я навіть не впевнена, що якби мені сказали – є можливість поговорити – то я була б готова і захотіла з кимось комунікувати.

Мені треба був відпочинок і спокій, але життя йшло вперед, було купа справ, і воно не могло мене чекати.

На війні Аліна пробула з січня по вересень 2015 / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Життя після. "Це не дає тобі індульгенцію творити х*йню"

Що ти порадиш рідним, які чекають близьких з війни?

Поки рідні на війні, ідіть до психолога. Тоді принаймні ви підготуєте себе, зможете потім впоратися зі собою, а це вже дуже важливо.

Умовно, я би точно не давала поради, що якщо хтось повернувся з війни – це індульгенція на всю х*йню, яку можеш творити. Ні. Ти повертаєшся в соціум. І ти мусиш наново перевчатися, приймати правила того, як функціонують люди тут – принаймні, частину з них.

Так, це складно, я знаю. Але воно так працює. Шкода і дуже прикро, що в тому можуть втрачатися люди. Але я не знаю, чи можливо інакше зробити (йдеться про розриви міжособистісних стосунків – ред. 24 канал).

Так, тобі складно, тобі може бути ху*ово, але ти не маєш робити ху*ню іншим людям і виправдовуватися тим, що був на війні.

А це ми з Аліною зараз, досі товаришуємо / Фото з моєї інстаграм-сторінки

Боротьба за УБД. "Страшно соромно і огидно"

Я знаю, що ти буквально нещодавно отримала УБД (учасника бойових дій). Розкажи про це.

Спочатку я пробувала сама отримати УБД. Треба було зібрати купу доказів того, що ти справді був на Донбасі: свідчення бійців, фото з місця прям біля таблички з назвою вулиці. Зрештою мені таки не дали УБД, аргументуючи це тим, що про мене немає даних в Центрі АТО/ООС. І це правда, тому що ми не проходили по жодному з наказів. У нас не було наказів на відправлення в зону.

Але потім прийняли локальні посвідчення бійця добровольця. Я отримала спочатку у Львові. Для мене то був дикий сором, бо я мусила доводити, що я там була. Це були мінімальні гроші, але і вони мені були треба. Було страшно соромно і огидно. Коли прописалася в Києві, то перенесла і своє посвідчення.

До теми Ми платили гроші за те, щоб їхати на війну, – щемливе інтерв'ю дружини з добровольцем

Коли прийняли закон про добровольців, то далі цим більше займався батальйон. Ми просто подавали свої дані. Потім нас просто викликали на вручення в VeteranoPizza, а УБД видавала Яна Зінкевич.

Вручення УБД / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Смішно, бо УБД мені дали в грудні 2020 року, а пільгу на комуналку я досі не оформила. Але зате я пішла в автошколу безкоштовно. Це прикольно.

Все одно це дуже важлива штука. Бо в той момент, коли отримуєш нормальне УБД – є відчуття не те щоби визнання, але офіційного підтвердження на документі.

Реабілітація. "Я просто не могла вийти з дому, так було х*рово"

Розкажи, як ти потрапила у сферу психологічної підтримки ветеранів?

Я побачила оголошення про лекцію для ветеранів від "Побратимів". Я вже відчувала, що зі мною щось коїться, і з цим треба було щось робити. Пам'ятаю, як я стояла вдома і не могла вийти, відкривала і закривала двері. Настільки х*ровий у мене був стан. Але таки пішла.

Я потрапила до них на програму реабілітації – тренінг по роботі з травмою в групі ветеранів. Він мені багато чого дав. Зокрема і доступ до спільноти, до організації.

"Спочатку я не могла вийти з дому" / Колаж 24 каналу, фото з фейсбук-сторінки "Побратими"

З часом я почала працювати з іншими ветеранами і ветеранками. Зініціювала тренінг суто для ветеранок.

Дивіться відео промови на Міжнародній конференції "VETS: світові практики інтеграції ветеранів до мирного життя"

Я все більше переконувалась в тому, що в Україні потрібні психологи і психотерапевти, які вміють працювати з ветеранами. Для мене було дуже важливо знайти щось, що має доказову базу і працює ефективно.

Вкінці 2018 я почала працювати в організації Психологічна підтримка та реабілітація "Вільний вибір", які працюють в КПТ-підході (когнітивно-поведінкова терапія). З 2020 року я вже стала заступницею голови правління. Тобто наразі я та ще дві жінки керуємо організацією.

Моя мета. "Бути ветеранкою з психологічною освітою"

Також я й сама пішла вчитися на психологію в Український Католицький університет (УКУ), і збираюсь йти на КПТ-терапевта. Є дослідження, які говорять що частині ветеранів легше говорити з іншими ветеранами. Але мене тривожать різні наслідки підходу "рівний рівному", коли ветерани не мають психологічної освіти. Моєю метою зараз є стати однією з небагатьох ветеранок з психотерапевтичною освітою.

В організації зараз в нас є 10 психотерапевтів, працюємо по всій Україні онлайн, є філіали в Києві, Дніпрі та Вінниці. В середньому надаємо 100 – 150 консультацій в місяць.

На це все треба знаходити фінансування. Ми працюємо на грантовій основі. Якраз написанням заявок переважно я і займаюсь. Нема фінансування – немає оплати роботи, немає психологів. Від того, наскільки добре свою роботу роблю я, інші ветерани або можуть отримувати консультації, або ні.

Але це не єдина моя робота. Є ще 2 організації, вони є партнерами, але це все різні команди. Зокрема, Veteran Hub, засновниками якого є "Побратими".

Аліна мала досвід і в зоозахисній роботі, також працювала в "Стройбаті",
де допомагали ветеранам з ремонтом / Колаж 24 каналу, фото zn.ua, фейсбук Вяткіної

Бульбашка прощавай. "Інакше весь світ звузиться до війни"

Ти згадала, що ветеранам комфортніше працювати з ветеранами. А як щодо теми про соціальну бульбашку?

Я не можу сказати, що виходила з бульбашки. Інколи з'являлася ілюзія. Хоча насправді я завжди працювала в темі війни та ветеранів. Тільки зараз, вступивши в УКУ, я розумію, що виходжу з неї. Так, це не така безпечна спільнота. Ти не знаєш, як на тебе реагуватимуть. Але це дуже здорова історія, коли ти виходиш за межі бульбашки і зіштовхуєшся з реальністю.

Коли ти в бульбашці – це постійна ретравматизація. Мати якусь частину життя, не пов'язану з війною – це дуже здорова історія. Я би казала, що з бульбашки виходити треба. Бо інакше весь світ звужується до війни.

Життя в сфері психологічної підтримки та реабілітації ветеранів / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

А як щодо стосунків? Можеш уявити їх не з ветераном?

А ось тут складно. Мені би хотілося розділяти свій досвід з тим, хто мене розуміє. Бо це щось дуже особливе, коли зі своїм партнером можна передивитися перед сном "Майора Пейна" і знати, що ви на одній сторінці в цій темі.

Ветерани і терапія. "Для мене це робота з двох боків"

Чому ветерани не звертаються за допомогою? Як це вирішити, і чи можливо?

У 2020 році ми все ще мали запити від людей, які повернулися у 2014 – 2015 роках. Тому що травма має свою циклічність. Ти міг повернутися, і певний час все було ок. Але умовно у 2020 щось трапилося, і тебе це тригернуло. Тоді виривається все, що подавлялося роками. Тож ветеранів стає тільки більше. І їх буде ставати більше. І проблем ставатиме більше.

Читайте також Чим більше часу проходить, тим болючіше, – історія ветерана АТО з Луганська

Нещодавно вийшло дослідження Міжнародної організації з міграції. Основні відповіді, чому ветерани не звертаються за допомогою, нібито були такі:

• бо не хочуть демонструвати свої проблеми;
• не вірять, що є фахівці, які розуміють специфіку ветеранів;
• не розуміють, що їм треба допомога, не бачать цих "червоних прапорців".

Як це вирішити? Для мене це робота з двох боків. Я і ветеранка, і працюю з командою психотерапевтів, тож інколи почуваюсь між цих двох спільнот. Перше – фахівці мають турбуватися про свою спільноту, про її репутацію та гігієну. Друге – ветеранам було би добре більше цікавитися тим, що окей чи не окей в плані психічного здоров'я, коли треба звертатися до фахівців. Але це питання навіть не так ветеранів, як українців загалом.

Чому ветерани та їх партнери не звертаються за психологічною допомогою / Інфографіка 24 каналу /
Джерело: Міністерство ветеранів, МОМ, за підтримки ЄС

Так як ветерани хочуть спілкуватися з ветеранами, то це мають бути хороші якісні побудовані спільноти "рівний рівному" типу груп підтримки, де би мотивували звертатися за особистою підтримкою. Це все є в Україні, проте наразі не супер масштабно. У дечому не вистачає і комунікаційних проєктів, щоб про психологічну підтримку дізнавалося більше людей.

"Ветерани хочуть спілкуватися з ветеранами" / Фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

"Мирного неба не існує, але май сміливість жити"

І останнє питання, яке ми ставимо всім, у кого беремо інтерв’ю у цьому проєкті: що для тебе ціна мирного неба?

Певно 6 років тому, тільки повернувшись з війни, я би сказала, що мирне небо безцінне. Що за нього заплатили кров'ю й життями тисячі захисників. Але зараз мені складно приймати всі ці пафосні формулювання. І я дуже не люблю всіх цих високопарних виразів. Бо за цим пафосом ховаються значно простіші й водночас значно складніші речі.

Мирного неба не існує. Ми живемо в той час, коли війна вже триває і вона може перенестися чи розширитися будь-куди в будь-яку хвилину. Й треба мати сміливість будувати своє життя й майбутнє, усвідомлюючи це.

"Май сміливість жити" / Колаж 24 каналу, фото з фейсбук-сторінки Аліни Вяткіної

Куди ветерани можуть звернутися за підтримкою:

ГО "Вільний вибір"

• Безоплатні індивідуальні психологічні консультації
• +38 063 64 64 991

"Veteran Hub"

• Персональний кейс-менеджер, юридичні консультації, консультації з пошуку роботи
• e-mail: case@veteranhub.com.ua
• +38 067 348 28 67

Центр психічного здоров'я та реабілітації госпіталю "Лісова поляна" МОЗ України

• м. Київ, Пуща Водиця, 7 лінія, 30
• e-mail: forestglade.vet@gmail.com
• +38 063 45 06 450