Далі стається ще цікавіше – коли перший марсіанський циліндр відкривається, люди бачать істоту, що фізично слабша за людину. Вона неприваблива, беззахисна на вигляд. І в цю секунду народжується фатальна помилка – знецінення загрози. Люди оцінювали супротивника за старими критеріями сили. Вони не розуміли, що сила марсіан не в м'язах, а в іншій логіці війни. Вже за кілька днів марсіани захопили Землю за допомогою технологій.
Мюнхен-2026 був саме про цей "герберівський" момент оцінки загрози. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Зауважте Донбас – лише розмінна монета․ Плани Путіна значно масштабніші
Росія розпочала війну проти України задовго до вторгнення у 2014-му
Відголоски цьогорічної конференції нагадували не так пошук спільного, і не так пошук рішень, а скоріше пошук наративів, як правильно назвати те, що відбувається навколо. Світ тривалі роки намагався вимірювати загрози танками і дивізіями, тоді як реальна трансформація відбулася в архітектурі теперішніх конфліктів.
З часу закінчення Холодної війни світ, на щастя, не ввійшов у нову Холодну війну. Але він доволі швидко опинився в зоні гібридного зіткнення різних доменів.
І Мюнхенський безпековий звіт-2026 із показовою назвою Under Destruction вдало помічає цю тенденцію. Він описує теперішню політику як wrecking-ball – політику руйнування міжнародних усталених правил та інституцій замість їх реформування. Інакше кажучи, мовиться про перетворення міжнародної політики на випробувальний полігон, де якщо ти маєш військову чи економічну потугу, ти можеш дозволити собі більше. І тут мовиться не лише про стиль авторитарних лідерів країн-парій.
Український досвід війни із Росією дає емпіричну модель цієї трансформації. Російська агресія почалася задовго до фізичного вторгнення в 2014 і в 2022 роках.
Кібератака на українську енергосистему 2015 року стала першим у світі визнаним випадком відключення електромережі через кіберудар. Вірус NotPetya 2017 року, який уряд Великої Британії прямо пов'язав із російськими структурами, спричинив глобальні збитки на мільярди доларів і показав, що інструмент атаки може бути локальним, а ефект – глобальним.
Це вже була війна. Просто без фізичного фронту.
Після 2014 року Україна стала об'єктом саме такої атаки: інформаційної, правової, енергетичної, релігійної. А потім – уже і танкової. Нам здавалось: от почалась справжня війна. А Захід тоді вважав, що йдеться лише про "регіональний конфлікт". Тепер ситуація змінилась. У Мюнхені у 2026-му всі визнають: це війна світів. Але зізнання – не означає готовність.
Європа зараз перебуває на тому ж етапі, що й ми у 2015 – 2016 роках. Вона вже прокинулась, але ще не впевнена, що саме бачить. Вона відчуває тріщини в інститутах, напруження в суспільствах, інфляцію безпеки – але не завжди розуміє, що це не аномалії, а симптоми гібридної війни. І найгірше, що може зробити Захід – це заспокоїти себе думкою, що межі загроз вже накреслені.
Френк Гофман вдало описував гібридні війни як одночасне використання різних режимів конфлікту – від конвенційного до економічного чи інформаційного. Томас Рід застерігав, що кіберпростір часто є не "традиційною війною", а сірою зоною, де розмитість меж стає самою стратегією.
Україна прожила обидві логіки одночасно. Війна сьогодні перестала бути лише про армії та танки. Війна – це енергетика, торгівля, кіберпростір, фінансова система, право, пам'ять і навіть клімат.
Мюнхен-2026 лише сьогодні підійшов до визнання того, що для України давно стало реальністю. Війна нормалізувалася, вона вже не є виключенням, кляузіанською "іншою політикою в інший спосіб". Війна стала багаторівневою система тиску, де домени накладаються один на одного і супроводжують всі етапи життя суспільства, попри вдавану нормальність.
Актуально G7 і Україна зустрілися, Зеленський зірвав овації: що було на Мюнхенській конференції
Європа на порозі психологічної адаптації
Виступи у Мюнхені цього року були менш пафосними і більш тривожними. Кір Стармер говорив про необхідність hard power як "валюти епохи". Урсула фон дер Ляєн наголосила, що Європа повинна бути готовою захищати себе повсякчас і що зростання військових видатків майже на 80% з 2022 року – лише початок.
Вперше так відкрито пролунала ідея активації статті 42.7 Договору ЄС і переходу до кваліфікованої більшості у безпекових рішеннях. Але найцікавіше було не в словах про бюджети.
Європа вперше системно говорила про технологічний суверенітет, алгоритмічну пропаганду, економічну зброю. Панелі про weaponization of trade за участі представників Світової організації торгівлі стали свідченням того, що економіка більше не нейтральний простір.
Ми вступили у фазу, де саме середовище, де спосіб організації політики та суспільного життя стало полем бою.
Гібридна війна – це не лише інструментальний виклик до усталеного порядку. Це ціннісний виклик. Вона підриває базову довіру суспільства до інституцій, чи навпаки з управлінців до співгромадян (бізнесу чи громадянського суспільства). Вона робить видимість, що правда відносна. Вона змушує демократії витрачати ресурси на захист власного дискурсу у світі. У цьому сенсі "Війна світів" є метафорою не вторгнення, а асиметрії світоглядів. Марсіани не визнавали людську мораль. Сучасні авторитарні режими не визнають ліберальну нормативність як обов'язкову.
Мюнхен-2026 підсвітив цю дилему. Чи може демократія залишатися відкритою в умовах постійного гібридного тиску? Чи здатна вона будувати витривалість без втрати власної суті? Чи можна діяти засобами, які чужі демократіям проти автократій, які ними користуються?
Війна після перемоги
Дискусія про Росію в Мюнхені показала важливу зміну. Питання більше не звучить як "стримування чи діалог". Воно звучить – "у якій послідовності". Країни Балтії та Польща говорили про перманентне стримування. Франція залишала простір для майбутнього діалогу. Українська позиція про необхідність чітких гарантій безпеки є не максималізмом, а висновком із гібридної логіки. Бо в гібридному середовищі пауза не означає миру. Вона означає переформатування інструментів.
Найнеприємніша думка після Мюнхена така: навіть якщо Україна переможе у конвенційному вимірі, війна не завершиться. Вона трансформується і перейде в інші домени (як було вже колись). Гібридна фаза дешевша для агресора. Вона менш ризикована. Вона дозволяє повільно підривати інституції, тестувати єдність союзників, впливати на вибори.
Саме тому перемога не може вимірюватися лише територіальним контролем. Вона має вимірюватися відновленням довіри, відбудовою інституцій та формуванням довгострокової траєкторії розвитку, забезпечення її ресурсами.
Іншими словами – наступна боротьба буде про витривалість.
У Веллса людство врятували бактерії – невидимий фактор, який марсіани не врахували. У сучасному світі таким фактором може стати демократична адаптивність. Здатність визнавати складність без втечі в ілюзію простих відповідей.
Бо війна світів – це не лише про території. Це про способи мислення. Про те, чи зможемо ми жити у світі, який перестав бути передбачуваним, не зраджуючи власні принципи. Загроза вже не виглядає як монстр із іншої планети. Вона виглядає як поступова зміна норм. Як руйнування конструкцій. Як політика демонтажу.
Війна світів ментально триває. Питання лише в тому, чи ми нарешті перестанемо дивитися на циліндр і почнемо будувати систему захисту ще до того, як він відкриється.