У Фінляндії пом'якшили вирок одному з найвідоміших російських неонацистів, який воював проти України ще з 2014 року. Ян Петровський, він же Воїслав Торден, спочатку отримав довічне ув'язнення за воєнні злочини на Донбасі, однак після апеляції його термін скоротили до 12 з половиною років. Причому суд не заперечив ані його участі у боях, ані ролі в "Русичі", ані того, що після засідки на українських військових були скоєні воєнні злочини.

24 Канал розібрався, як історія Яна Петровського стає важливим прецедентом для України у судових процесах проти російських воєнних злочинців. Як через роки можуть працювати універсальна юрисдикція, міжнародні розслідування та суди. Та чому навіть щодо людини з максимально токсичним бекграундом, реальний дієвий суд зрештою оцінює не її репутацію, а конкретні докази її провини.

24 Канал звернувся за коментарем до заступника начальника Військової служби правопорядку ЗСУ, а також ексзаступника Генерального прокурора України (2019 – 2022) Гюндуза Мамедова.

Півтора року тому здавалося, що історія росіянина Яна Петровського може стати майже зразковим прикладом покарання за воєнні злочини в Україні. Він був одним із керівників російського неонацистського угруповання "Русич", що діяло на території України у співпраці з армією РФ ще з 2014 року. Після затримання у Фінляндії Петровського віддали під суд, і вже у березні 2025 року визнали винним одразу за чотирма звинуваченнями та засудили до довічного ув'язнення.

Однак уже 31 серпня 2026 року апеляційний суд переглянув справу і залишив Петровського винним уже у трьох воєнних злочинах. Разом зі зміною вироку зникло й довічне – тепер росіянин отримав 12 років і 6 місяців в'язниці.

Апеляція підтвердила, що у вересні 2014 року Петровський був заступником командира "Русича" та особисто брав участь у засідці на бійців українського батальйону "Айдар" на Луганщині. Російські неонацисти використали для цього прапор України, щоб ввести українських солдатів в оману. Внаслідок атаки загинули 22 українські військові, а ще четверо були поранені. Росіяни тоді самі документували свої злочини та потім виклали знущання з українських полонених в мережу.


Петровський від початку навіть не намагався приховати сліди своїх воєнних злочинів / Фото з телеграм-каналу російських неонацистів "Русич"

Власне, на підставі тих доказів Суд постановив, що сам Петровський стріляв у напрямку українців із ручного кулемета, а також визнав його відповідальним за загибель та поранення військових.

Після засідки щонайменше чотирьох уже поранених українців розстріляли. Однак саме у цьому аспекті позиція суду змінилася. Доказів, що це робив саме Петровський, виявилося для суду недостатньо.

Так само судді вирішили, що статус заступника командира ще не доводить факту його "реального контролю" над іншими членами групи. Тому відповідальність за цей епізод із нього зрештою зняли. Логіку Суду пояснює ексзаступник Генерального прокурора України, а нині заступник начальника Військової служби правопорядку ЗСУ Гюндуз Мамедов.

Гюндуз Мамедов

заступник начальника Військової служби правопорядку ЗСУ

Ця справа вкотре привертає увагу до одного з ключових питань у розслідуванні міжнародних злочинів – якості доказів. Апеляційний суд визнав доведеною участь Петровського у засідці, внаслідок якої загинули 22 українські військовослужбовці. Водночас суд дійшов висновку, що доказів недостатньо, аби поза розумним сумнівом встановити, що саме він особисто розстрілював поранених або ніс відповідальність за відповідний наказ.

Не менш дивною здається й інша частина рішення. Уже після бою одному з поранених українців гострим предметом вирізали на щоці символ "Русича". При цьому суд підтвердив, що таке звірство дійсно сталося, однак вирішив, що рана була "поверхневою, не кровоточила, а сама процедура тривала недовго". Відтак рівень фізичних і психологічних страждань визнали недостатнім, щоб кваліфікувати цей конкретний епізод як воєнний злочин.

У силі при цьому залишилися інші епізоди, коли Петровський фотографував понівечені тіла українців та публікував ці кадри у соцмережах заради пропаганди. У своїх постах він також декларував так звані "правила Русича" – "не брати полонених і не щадити противника".

Гюндуз Мамедов

заступник начальника Військової служби правопорядку ЗСУ

Справа Яна Петровського важлива для України далеко не лише через конкретний вирок чи строк покарання. Водночас з остаточними висновками щодо рішення Апеляційного суду Гельсінкі варто не поспішати. Необхідно проаналізувати повний текст рішення та аргументацію суду. Крім того, справа ще може бути предметом розгляду Верховного суду Фінляндії.

Зрештою, навіть після апеляції фінський суд не поставив під сумнів ані участь Петровського у бойових діях, ані його роль у самому нападі, ані загалом характер діяльності "Русича". Але саме межа між тим, що здається очевидним, і тим, що прокурор здатен довести, зрештою й стала однією з головних причин, чому довічне ув'язнення перетворилося на 12 з половиною років.


Петровський – один з найвідоміших російських воєнних злочинців "першої хвилі" / Скриншот

При цьому Ян Петровський був далеко не випадковим російським найманцем, який одного разу "зайшов не в ті двері". Це буквально амбасадор російського неонацизму, відомого також як "рашизм". Ще на початку 2010-х років він познайомився з російським неонацистом Олексієм Мільчаковим, а після початку війни проти України на Донбасі вони разом створили банду, яку назвали пафосно – диверсійно-штурмова група "Русич".

При цьому ідеологію підрозділу особливо ніхто не приховував від самого початку. Члени "Русича" використовували символіку Третього Рейху, а сам Мільчаков прямо називав себе нацистом, скидав руку на інтерв'ю в характерному жесті та пояснював участь у війні проти України – бажанням убивати.

Уже на Донбасі "Русич" став відомим фотографіями на фоні загиблих українських військових, знімками понівечених тіл та демонстративною жорстокістю, яку його бійці фактично перетворили на частину власного бренду. При цьому російські ЗМІ ними захоплювалися та усіляко піарили.

Петровський перебував у командному ядрі підрозділу. У 2014 році він був заступником командира, а згодом став одним із керівників "Русича" та головним військовим інструктором. Вже після поранення Мільчакова у 2022 році під час повномасштабного вторгнення в Україну Ян Петровський перебрав командування підрозділом на себе. Варто також зазначити, що між двома етапами війни в Україні сліди "Русича" також з'являлися у Сирії та в середовищі інших воєнних злочинців – ПВК "Вагнер".


Ян Петровський і Мільчаков серед інших воєнних злочинців / Фото – соцмережі

Власне, через таку сумнівну біографію у Петровського почалися проблеми з європейськими правоохоронцями ще у 2016 році, коли Норвегія позбавила його права на проживання та депортувала, оголосивши "загрозою національній безпеці". Попри це, вже у 2023 році росіянин таки зумів в'їхати до Фінляндії вже під новим ім'ям – Воїслав Торден і навіть отримати посвідку на проживання за сімейними обставинами (його дружина вступила до місцевого навчального закладу).

Викрили росіянина фактично випадково під час перевірки в аеропорту Гельсінкі, коли неонацист Торден збирався летіти до Ніцци. Прикордонники перевірили документи та виявили, що новоспечений Воїслав Торден та російський воєнний злочинець Ян Петровський – це одна людина.

Одразу після затримання Україна попросила екстрадувати Тордена, однак Верховний суд Фінляндії відмовив через ризик нібито неналежних умов утримання в українських в'язницях і потенційних ризиків для самого ув'язненого. Це рішення саме по собі викликало чимало запитань, але уникнути правосуддя Петровському не вдалося. Фінляндія скористалася принципом універсальної юрисдикції та сама почала розслідувати злочини "Русича", скоєні на території України. Чому так сталося та чи мала на це право Фінляндія – пояснює Гюндуз Мамедов.

Гюндуз Мамедов

заступник начальника Військової служби правопорядку ЗСУ

Ще один принципово важливий аспект цієї справи – універсальна юрисдикція. У 2023 році Верховний суд Фінляндії відмовив в екстрадиції Петровського в Україну через ризики, пов'язані з умовами тримання під вартою. Однак відмова в екстрадиції не означає безкарності. Фінляндія сама розпочала кримінальне переслідування за воєнні злочини, вчинені за тисячі кілометрів від її території. Це важливий практичний урок.

У цьому сенсі справа Петровського стала важливим прецедентом незалежно від суперечливого фінального вироку. Російського воєнного злочинця знайшли через дев'ять років після подій на Донбасі, у зовсім іншій країні, яка навіть не мала безпосереднього стосунку до самого злочину.

І це підводить до ключового аспекту всієї історії навколо Яна Петровського – що потрібно робити Україні вже зараз, аби через десять чи двадцять років таких справ було значно більше і зі значно справедливішими вироками.


Петровський під час судового процесу у кофті з рунами німецького бренду Thor Steinar, який є популярним серед європейських правих радикалів / Фото – Yle

Коли бачиш вирок Яну Петровському – це одразу сприймається винятково як черговий приклад несправедливості. Людина роками перебувала серед російських неонацистів, командувала "Русичем", особисто брала участь у злочинах проти України, а фінський суд, зрештою, скоротив їй довічне ув'язнення до 12 з половиною років. Втім, у цієї історії є й інший, значно практичніший для України прецедент.

Апеляція зняла з Петровського частину звинувачень не тому, що заперечила сам факт злочинів. Наприклад, суд не сумнівався, що після засідки поранених українських військових розстріляли. Проблемою стало інше – через понад десять років прокурорам не вдалося достатньо переконливо довести суду, що Петровський особисто брав участь у цих розстрілах або мав такий рівень командного контролю, щоб відповідати за дії підлеглих. І це в історії найголовніше, вважає Гюндуз Мамедов.

Гюндуз Мамедов

заступник начальника Військової служби правопорядку ЗСУ

Для України це надзвичайно сигнал. Через десять чи п'ятнадцять років суд оцінюватиме не те, наскільки очевидною сьогодні видається причетність конкретної особи, а конкретні допустимі, достовірні та достатні докази. Хто перебував на місці? Хто віддавав накази? Хто їх виконував? Якою була роль конкретної особи? Що підтверджує її зв'язок із конкретним злочином? Відповіді на ці питання часто починаються з інформації, отриманої безпосередньо в районі бойових дій.

При чому доказом майбутнього процесу може стати практично будь-яка правильно задокументована інформація з поля бою, пояснює Гюндуз Мамедов: фотографія, відео, координати, документи підрозділу, позивні, уламки боєприпасів або свідчення про конкретні обставини злочину. Те, що сьогодні може виглядати другорядною деталлю, через десять років здатне опинитися на столі судді у Гельсінкі, Берліні, Лондоні чи Гаазі.

Тому вже сьогодні Управління документування порушень права збройних конфліктів Військової служби правопорядку ЗСУ вибудовує механізм роботи з інформацією з поля бою так, щоб її можна було не лише зібрати, а й належно зберегти та передати правоохоронцям із дотриманням всіх необхідних процедур. Зрештою, мало знайти фотографію чи відео – у майбутньому ще доведеться підтвердити їхнє походження, автентичність та зв'язок із конкретним злочином та особою.

Справа Петровського показала ще одну важливу деталь – навіть якщо воєнного злочинця через роки знайдуть за тисячі кілометрів від України, це не гарантує для нього уникнення відповідальності. Фінляндія відмовила Києву в екстрадиції, але й не відправила Петровського в Росію, хоча такий варіант також міг бути. Гельсінкі скористалися універсальною юрисдикцією і самі притягнули російського неонациста до відповідальності.

Гюндуз Мамедов

заступник начальника Військової служби правопорядку ЗСУ

Відмова однієї держави видати підозрюваного іншій не обов'язково закриває шлях до правосуддя. Якщо національне законодавство та відповідні юрисдикційні підстави це дозволяють, держава, на території якої перебуває підозрюваний, може сама розслідувати міжнародні злочини та здійснювати кримінальне переслідування.

Тож справа Петровського – це не лише історія про сумнівно м'який вирок фінського суду. Вона демонструє, наскільки важливо вже сьогодні збирати доказову базу щодо людей, причетних до російських воєнних злочинів, навіть якщо перспектива суду над конкретним злочинцем поки здається надзвичайно далекою.

Через десять, п'ятнадцять чи двадцять років хтось із них може опинитися не в Москві, а в Парижі, Берліні чи Празі. В такому випадку вирішальним буде не те, наскільки очевидним для українців здається його минуле, а те, що саме прокурор зможе покласти перед суддею як докази його провини.

Справа Яна Петровського вже показала ціну цього недопрацювання. Коли злочин і провина для всіх очевидні, але доказів недостатньо, щоб притягнути винуватця до справедливої відповідальності.