Куди ж твоє діло! Реакція просто затрималася – а нині пішла луна гаєм. Знову одні волають про російськомовних воїнів АТО, інші репетують про "ворожу мову", яку належить викорінити... як хтось казав: "Наша пісня гарна й нова, починаймо її знова".
Ну, то й я нагадаю: сили не треба! І пан Скрипка, який закликає створювати оті самі "мовні гетто", не розуміє єдиної речі – не треба робити ті гетто та когось туди заганяти. Історичний досвід демонструє, що подібні гетто створюються самі собою.
В будь-якій країні, де панує одна мова, є певна кількість людей (і не важливо – приїжджих чи автохтонів, як кажуть німці, "з мігрантським підгрунтям"), яка й насправді не в змозі вивчити місцеву мову. І ці люди самі себе заганяють в справжнісінькі мовні гетто – приклади можна бачити, скажімо, в Ізраїлі, де знаходяться люди (переважно похилого вже віку), які, як там жартують, "іврит катан ба-арец" (це така собі мішанина з простих івритських слів, яка буквально означає "іврит маленький в землі"). Такі люди звужують своє спілкування до самих собі подібних, дивляться русо-тіві та сахаються телефонних дзвоників на домашні телефони, бо бояться, що з ними слухавка загомонить івритом, а вони не знатимуть, що від них хочуть...
Подібні ж мовні гетто можна спостерігати в деяких великих містах у Німеччині: колись, щойно оселившись в Берліні, дід забрів до району Нойкелльн, заблукав і не міг навіть ні в кого дорогу спитати, бо навколишні жителі не знали німецької... а дорогу вказали мені два чемні поліціянти – турок та араб, їх навмисне призначили патрулювати саме туди...
Тож, як бачимо, оті гетто створюють себе самі, але – лише за однієї умови: якщо місцева мова й справді є пануючою. Якщо вона є державною, якщо вона розвивається, якщо в школах викладають всі предмети саме нею, а всі (всі!) інші мови є або другими, або іноземними. Скажімо, в тій же Німеччині, на території Лужиц (Lausitz), яка поділена між федеральними землями Саксонія та Бранденбург, живе малесенький слов'янський народ лужицьких сорбів, загалом – 60 тисяч осіб. І саме для них в місцевих школах викладають сорбську мову – але виключно, як другу (не як іноземну, це відмінність). Результат – лужицькі сорби мають дві рідні мови: свою та німецьку. І аж ніяк не почувають себе жителями гетто.
Отже, пане Скрипко, нема чого та нема з ким воювати. Мине час (і я гадаю, не такий вже й великий) й ті, хто справді здатні вивчити українську, просто її вивчать та до неї звикнуть. А хто нездатний – ну, буде жити, як старі руськайизичні в Ізраїлі: сахатися телефонів та шукати собі супровід, аби піти до якоїсь державної установи.
Мовне гетто – воно в голові.
Читайте також: