Одна з найбільш публічних захисниць Києва не розуміє, як Росія могла подумати й прийти на землю тих, хто 8 років вчився вбивати росіян. Про те, чому вона не боїться російські війська та чим її лякає війна, Маргарита ексклюзивно розповіла сайту 24 каналу.

Важливо Жорстокі обстріли по цивільних – це симптом, що в Росії не все добре, – військовий експерт

З чого все почалося

До лав київської тероборони Маргариту прийняли на посаду медика – допомогли пройдені курси домедичної підготовки. Сама дівчина уточнила, що вона радше санінструктор. І, на щастя, поки що у її підрозділі медики мають небагато роботи. Тож вона більше займається вирішенням логістичних та гуманітарних питань.

Фото на Майдані Незалежності зробило дівчину публічною / Фото зі сторінки захисниці у соцмережах

Відповідно, може знайти можливість на спілкування з журналістами. Каже, що досвід комунікаційниці дозволяє вирішити й цю задачу. Тож вона свідомо пішла на те, щоб розкрити своє обличчя публічно та перетворитись на мішень для ворога.

Я журналістка, тому знаю, що всім потрібен герой публікації чи сюжету. Зазвичай знайти таких людей дуже важко. Спочатку я погодилась, щоб не наражати інших на небезпеку та не відволікати людей, які займаються більш серйозними речами. Я, все ж таки, не знаходжуся виключно на передовій, маю час, щоб комунікувати з кимось. Плюс знаю, як це робити,
– сміється вона.

Ця енергійна дівчина, судячи з того, як вона спілкується з журналістами, запросто справляється з усіма складнощами військової служби. Каже, що дійсно дискомфортною є лише неможливість зараз опинитись в якійсь іншій соціальній ролі, окрім роботи у підрозділі.

Зверніть увагу Тотальний опір: київські "валькірії" готові відправляти окупантів до пекла

У тебе – певні професійні обов'язки, і ти лише в цій ролі – більше не можеш бути просто другом, або просто дівчинкою на 5 хвилин. Спочатку ти солдат, медик, інструктор – той, хто ти є в своїй бригаді, в своєму батальйоні. Лише потім, якщо є вільна хвилинка, ти можеш зателефонувати батькам, можеш написати друзям, відповісти на коментар. Неможливість бути кимось іншим і виконувати інші соціальні ролі, які були до війни – оце найбільший дискомфорт,
– розповіла Маргарита.

При цьому додала, що з цим всім можна реально впоратись. Так само як із необхідністю трошки відкласти інші заняття, які прикрашають життя. Новий манікюр чи хорошу книжку, наприклад.

Про страхи війни

Маргарита зауважила, що з кожним днем війни у всіх захисників страху стає менше, а люті, навіть ненависті, дедалі більше. Бо чим більше крові мирного населення та серед наших військових проливається, тим менше чогось людяного відчуваєш до ворога.

В мене немає жодних позитивних емоцій чи емпатії до лібералів-росіян. Вони допустили, що їхня влада привела свою армію до нас в Київ. Як можна цьому співчувати – я не знаю. Оце "бєдниє мальчікі-срочнікі, которих кінулі" – повний брєд. Такі самі наші хлопчики стоять на блокпостах, когось з них мама теж не дочекається. Я набагато більше переживаю за українську маму, за українську бабусю, за українського тата, які не дочекаються когось з зі своїх хлопців і дівчат, ніж за якогось росіянина,
– наголосила вона.

Дівчина уточнила, що таку лють до ворога вважає правильною – вона допомагає боротися за перемогу.

Найстрашніше для Маргарити – не мати перевірених новин від близьких / Фото зі сторінки захисниці у соцмережах

Вже звикаєш до того, що весь день – це повітряна тривога, можливість не вижити, або що кудись влучить снаряд. Ти до цього звикаєш. Кажуть, що звичка формується 21 день. Ми вже починаємо звикати до війни. Але ми ніколи не звикнемо бути жорстокими. Я все ж вірю, що ми – українці – повернемось до себе після війни. Знову будем один одного любити, підтримувати наших скрізь, сратися через Євробачення,
– зауважила Маргарита.

При цьому, за її словами, найбільший її страх – неперевірені новини. Коли не розумієш, обстрілювали місто, в якому твої батьки чи ні. Чи потрапив твій друг під обстріл, чи це він саме був, і чи хтось там з чотирьох людей в машині, хто їхав з Ірпеня, хто з них поранений – він чи хтось з його товаришів.

У всіх нас багато однакового кожного дня – кожен ходить під обстрілами, чує вибухи, засинає під сиренами. Дуже не хочу себе відокремлювати від всіх. Мені теж жахливо страшно. Кожен день. Я дуже боюсь помирати. Але за собою ти хоча б можеш слідкувати: якщо тут-то, може бути так-то. Але ти не можеш так само слідкувати за своїми друзями, близькими, за своїми батьками, за своїми коханими. Чути неперевірені новини і стежити, хто і коли був у мережі. Чим довше люди не в мережі – тим страшніше стає,
– додала вона.

Впоратись із цим страхом неможливо. Єдине, що відволікає, як вирахувала Маргарита, – робота та спілкування із людьми. Це рятує.

Про перемогу

За словами Маргарити, вона чітко бачить у людях, які вийшли на захист України ті характеристики, які переконують її у невпинному наближенні перемоги.

Публічність допомогає дівчині ефективніше розв'язувати питання підрозділу / Фото зі сторінки захисниці у соцмережах

По-перше – досвід та професіоналізм, які здобули українські військові від початку боїв на Донбасі у 2014 році, адже ці люди "вже знають, що робити, вони це проходили, з ними набагато легше. Їх багато у кожному підрозділі й ти вже знаєш, на кого можеш покластися, кого можеш наслідувати".

"Валерій Ананьєв написав, що не зрозуміло, як Росія могла подумати й прийти на землю тих, хто 8 років вчився вбивати росіян. Так от – це правда. Я у них багато чому вчуся. По-перше, вони живі. Значить, у цьому потрібно вижити. По-друге, вони виглядають як ті, хто може поділитися навичками. Це дуже підтримує", – зазначила вона.

По-друге, в перемогу українців змушує вірити наша людяність. Дівчина уточнила, попри те, що ми стали жорстокішими до ворога, лишились такими ж люблячими і людяними один до одного.

Дистанція між своїми скорочується. Дистанція між нами і "русскім міром" – в усіх його проявах, від Толстого чи Достоєвського до постів, які ми єдині, – лише росте. "Хороших русских не бывает". Вони всі допустили те, що зараз відбувається з нашою країною. Тому я, наприклад, відмовляю російським журналістам, навіть якійсь там "Медузі". Я не готова щось їм розповідати. Ми 8 років намагаємося щось донести росіянам. Не виходить. Видно, за себе говорять лиш цинкові гроби,
– впевнена Маргарита.

Про захисників

На прохання розказати про "Валькірій" Києва вона відповідає: "Це дуже сміливі люди із великим серцем". І одразу ж додає, що виокремлювати "Валькірій" з поміж усіх захисників не варто.

Всі, хто взяв на себе цей обов'язок – стати або військовим, або тероборонцем – люди, які мають великі внутрішні стержні. Не зважаючи на те, чи хлопець це, чи дівчина, чи людина у віці, чи людина молода. У більшості з них є родини, є до кого повертатись. Через те, що є для кого жити, є за кого боротися – вони готові помирати й вбивати. Це дуже тонка межа, на якій відчуваєш цінність життя,
– пояснила дівчина.

Також зверніть увагу Русскій солдат, тебе тут ніхто не боїться: нові звернення київських "Валькірій"

Вона наголосила, що всі українці – люди з великим серцем. І кожен переживає за свою країну.

Я дуже поважаю всіх тих, хто поруч зі мною в ЗСУ – це тисячі реально класних людей. Але я хочу підкреслити: це не відокремлює нас від всього українського народу. Кожен з нас, хто сидить зараз в підвалах, і ті, хто змогли виїхати за кордон і тепер можуть своїх дітей просто обійняти в тихому місці – всі вони – люди з дуже великим серцем, які переживають за свою країну. Сподіваюсь, що ті, хто Україну не любив, ніколи до нас не повернуться,
– резюмувала Маргарита Рівчаченко.

Окупантам сказали, що вони самі мають знайти харчі, – журналіст про випадки мародерства: дивіться відео