Втім, порода цього песика могла не зберегтися до наших днів. Детальніше про абсолютно реальну історію, що стала кінематографічною, розповіли в American Kennel Club.
Актуально Королева Єлизавета II та її 30 коргі: неймовірна історія домашніх улюбленців
Які біографічні дані збереглися про Хатіко?
Загалом, акіта – це потужна, велична порода собак із групи робочих. У 1972 році її офіційно визнав Американський кінологічний клуб. Спочатку цих собак розводили для полювання в гірських районах північної Японії. Згодом вони стали символом захисту та благополуччя.
Герой нашої розповіді, пес на ім'я Хатіко, народився у 1923 році. У BBC розповіли інформацію про перші дні життя песика, зокрема й те, що якраз того року відомий професор сільського господарства та великий шанувальник собак Хідесабуро Уено звернувся до одного зі своїх студентів із проханням допомогти знайти для нього цуценя породи акіта.
Після довгої й виснажливої дороги маленьке щеня прибуло до оселі професора в районі Сібуя 15 січня 1924 року. Насправді тоді на початку всі подумали, що воно мертве – таким слабким і кволим був цуцик після тривалої мандрівки до нового власника.
Втім, улюбленця вдалося врятувати. Як зазначає біограф Хатіко, професор Маюмі Іто, Уено разом зі своєю дружиною Яе протягом наступних шести місяців уважно піклувалися про цуценя, поки воно не зміцніло.
Цікаво! Професор дав чотирилапому ім'я Хачі. Японською мовою це слово означає "вісім". До нього додали частку "ко" – почесне звернення, яким у Японії висловлюють повагу. Українською ж найбільш уживаним варіантом його імені є саме Хатіко.
Так у кремово-білого песика породи акіта-іну з'явилася любляча родина. Його емоційний зв'язок з господарем ставав дедалі міцнішим.
Як чекання стало способом життя Хатіко?
Кілька разів на тиждень професор Уено їздив на роботу потягом. До станції Сібуя його проводжали три його собаки, серед яких був, власне, й Хатіко.
Після цього вони чекали на господаря до його вечірнього повернення. Однак, на жаль, 21 травня 1925 року 53-річний Уено раптово помер від крововиливу в мозок. На той момент Хатіко прожив із ним лише близько шістнадцяти місяців.
Під час поминок пес відчув запах господаря, зайшов до кімнати, заповз під труну і довго не хотів звідти виходити. Після смерті Уено Хатіко деякий час жив у різних родинах поза районом Сібуя. Проте влітку 1925 року він опинився у садівника професора – Кікусабуро Кобаясі.
Як насправді виглядав пес Хатіко / Фото: vintag.es
Опинившись знову поблизу дому свого господаря, пес почав щодня приходити на станцію, чекаючи його повернення незалежно від погоди. Щовечора Хатіко стояв біля входу до вокзалу й уважно вдивлявся в обличчя пасажирів, ніби намагаючись знайти знайому людину. Спочатку працівники станції ставилися до нього вороже, зокрема, продавці обливали його водою, а місцеві хлопці навіть дражнили та били.
Що зробило Хатіко популярним?
Загальнонаціональну відомість Хатіко отримав у жовтні 1932 року після того, як про нього написала японська газета Tokyo Asahi Shimbun. Після цієї публікації до станції щодня почали приносити для нього їжу, а люди з різних куточків країни приїжджали, щоб побачити відданого пса.
Пес Хатіко до кінця свого життя чекав на повернення господаря / Кадр з фільму
Йому присвячували вірші та хайку (традиційна японська поезія), а в 1934 році майже три тисячі людей пожертвували кошти на встановлення пам'ятника. Коли Хатіко помер 8 березня 1935 року, сумна новина з'явилася на перших шпальтах багатьох газет. Пам'ять про нього увічнили в книжках, фільмах, а він сам став символом надії й відданості.
Чому порода Хатіко була на межі виживання?
Попри славу Хатіко, сама порода акіта в той час уже майже зникла на північному заході Японії, у префектурі Акіта, від якої й походить її назва. Протягом століть ці собаки пересувалися засніженими горами, полюючи на оленів, кабанів і навіть ведмедів.
Згодом популярність собачих боїв призвела до схрещування місцевих акіт із європейськими породами. Це робило собак більшими за розміром, але поступово знищувало характерні риси породи. Типовими ознаками акіти є невеликі трикутні стоячі вуха, вузькі очі та сильно закручений хвіст.
Собака Хатіко став легендою, зокрема, кінематографу / Кадр з фільму
Чому акіт так цінували у воєнні роки?
З початком Другої світової війни ситуація стала критичною. Уряд Японії наказав знищити всіх собак, які не використовувалися у військових цілях. Акіти ж, навпаки, стали цінними для армії. Проте їхня цінність виявлялася суто в прагматичних цілях.
Густу шерсть акіт використовували як підкладку для офіцерських мундирів. Тож щоб урятувати своїх улюбленців від можливої смерті, деякі власники випускали їх у дику природу, сподіваючись, що ті виживуть самі. Інші схрещували акіт із німецькими вівчарками, адже цих собак не знищували через їхню військову роль.
Як вдалося відродити породу?
Один прихильник породи вирішив урятувати чистокровних акіт, сховавши двох собак у сараї на віддаленій гірській фермі, хоча його родині й самій бракувало їжі.
Згодом інженер компанії Mitsubishi Моріе Саватайсі отримав свого першого акіту в 1944 році, коли жив із дружиною та маленькими дітьми у гірській місцевості Хатімантай.
У післявоєнний час у країні залишилося лише кілька акіт, серед яких – дві собаки Саватайсі. Власника особливо приваблювали собаки з рисою, яку японці називають "кісьо" – внутрішнім духом, силою характеру й рішучістю.
Саме така наполегливість була потрібна й небагатьом післявоєнним заводчикам, які взялися відроджувати майже втрачений вид. Вони ретельно планували розведення та організовували виставки, щоб поступово відновити породу.
Оскільки чистокровних акіт залишилося дуже мало, заводчики змушені були розширювати генетичну базу за допомогою інших порід. Деякі звернулися до лінії Ічіносекі – собак заможного землевласника, в родоводі яких була кров великого бійцівського пса тоса-іну.
Ця порода виникла після схрещування японських собак із мастифами та бульдогами в XIX столітті. Інші заводчики працювали з лінією Дева. У ній використовувалися домішки німецької вівчарки, які з'явилися під час обох світових воєн. Найвідомішим представником цієї лінії став пес Конго-го – один із найпопулярніших виробників у повоєнний час, якого навіть рекламували як "національний скарб".
Японські селекціонери прагнули повернути породі її первісний вигляд типу шпіц: невеликі трикутні вуха та вузькі, "лисицеподібні" очі. Однак собаки лінії Дева, які сподобалися американським солдатам під час окупації Японії після війни, мали інший тип. Мовиться про масивнішу голову та загалом статуру. Через це їхня зовнішність більше нагадувала ведмедя, ніж лисицю.
Саме такі акіти масово потрапили до США в 1950-х роках і стали там популярними. З часом американські акіти почали помітно відрізнятися від японських.
До речі, першими власниками акіт у США були знаменитості – двох собак наприкінці 1930-х років подарували Гелен Келлер. У 1999 році Міжнародна кінологічна федерація офіційно визнала дві окремі породи: американську акіту та японську акіта-іну (нині – японський акіта-іну).
У США ці типи ще довгий час виставлялися разом, але згодом їх також почали розглядати як різні породи. Японський акіта-іну був включений до спеціальної програми AKC Foundation Stock Service у 2020 році.
Найбільше цих собак мешкає саме у Сполучених Штатах. У Японії ж статуя Хатіко, заново встановлена після війни, стала популярним місцем зустрічей у центрі жвавого міста. Бронзовий пес, передні лапи якого відполіровані дотиками відвідувачів, й надалі береже пам'ять про Хатіко.
Пам'ятник Хатіко в Японії / Фото Unsplash
Що ще цікавого відомо про різні породи собак?
У Сполучених Штатах проживає менше ніж 500 собак породи хар'єр, тому більшість людей ніколи не зустрічали їх у реальному житті. Зовні ці собаки нагадують біглів, однак вони більші за розміром і значно витриваліші та активніші.
А до переліку 5 порід, які вважаються одними з найбільш слухняних і добре піддаються дресируванню, належить, зокрема, золотистий ретривер. Чи вважають німецьку вівчарку представником слухняних порід собак, – читайте в матеріалі 24 Каналу.