Чи є ви якоюсь організацією, чи це громадська ініціатива? Як ви створювалися?

Це почалося ще з підтримки Майдану. Була певна самоорганізація тих, хто міг допомогти, трохи пізніше нас назвали "мобільною бойовою одиницею". Ця самостворена організація продовжувала існувати і тоді, коли закінчилася активна фаза Майдану. Як тільки почалися події на Сході – кожен з нас приймав рішення: чи займатися войовничою діяльністю, чи будівничою. І після прийняття рішення нести свою енергію на побудову, вийшло так, що в професійній сфері психологів і психотерапевтів об’єдналася певна кількість небайдужих людей, до яких приєдналися волонтери.

Тобто серед нас є професійні психотерапевти, травмотерапевти, громадські діячі та активісти, які не належать до жодних політичних партій і, тим паче, ми не є проектом цих партій. Я, наприклад, окрім того, що не є членом ніякої політсили, ще і не належу до жодного професійного об’єднання.

Наразі в Україні немає можливості надавати професійну психологічну та психотерапевтичну допомогу поза межами психіатричних клінік. У нинішніх умовах це є велике питання, і тому була потреба у створенні нашої спільноти.

Як ця ініціатива була сприйнята саме людьми, яким ваша допомога потрібна, їхніми близькими, бо, наскільки мені відомо, враховуючи наш менталітет, до психологічної і психотерапевтичної допомоги багато хто ставиться з осторогою?

Звичайно, що ми мали такі переживання, але по відкритості хлопців, по їх бажанню приймати допомогу, ми стикнулися з розумінням того, що щось таки змінилося: наразі немає такої вибудуваної стіни, яка зазвичай заважала отримати психологічну допомогу. Ще я бачу і по роботі у госпіталі, і по роботі на полігоні, що велику роль у можливості такого "дружнього" спілкування професійних психологів з хлопцями має наше обєднання із духовенством. Бо наведення містка довіри займає багато часу, а саме співпраця із духовенством, як з тими, довіра до кого завжди була високою (західна і центральна Україна), допомогла цей проміжок часу суттєво скоротити, чого і вимагала ситуація.

Ви сказали і про роботу у госпіталі, і про роботу на полігоні. Це є різні напрямки? Яким чином ви їх об’єднуєте?

Так, ми маємо декілька напрямків роботи і я хочу коротко розповісти про кожен з них, бо всі є однаково важливі.

Першим, мабуть, варто назвати саме просвітницький напрямок. Це є підготовча робота з бійцями, які збираються їхати у зону бойових дій. Знання про фізіологію процесу реакції організму на стрес, просте розуміння того, що саме з тобою відбувається, коли твоє тіло певним чином реагує на стрес, вже допомагає уникнути багатьох дурниць, які можуть привести на полі бою до створення небезпечних ситуацій, чи навіть до смерті. І саме розуміння того, що на свій організм ти не дуже то маєш вплив своїми думками, вже допомагає не робити зайвих рухів.

Ще є напрямок, яким займається мій колега Андрій Сидоренко: це навчальний напрямок. Ми співпрацюємо з психологами з Ізраїлю, робимо вебінари з ними та колегами-поляками у Львові з питань травмотерапії. Здебыльшого це робиться для тих, хто не має психологічного фаху, але хоче допомагати. Така допомога потребує дуже чіткого розуміння того, як поводить себе людина у стані стресу, і саме цьому ми намагаємося навчати.

З цієї тематики ми готуємо до видання методичку.

Вона має 4 спрямування:

- для вчителів, які працюють з дітьми з зони АТО;
- для журналістів, які працюють в умовах бойових дій;
- для волонтерів-медиків;
- для майбутніх бійців, які планують відправлятися в зону АТО;

Також у цьому напрямку запроваджені безкоштовні курси підготовки для волонтерів, які працюють разом з психологами у госпіталях. Вже два таких семінари відбулося, ще два плануємо, а потім будуть практичні заняття.

Тетяна Карп’юк займається розробкою системи допомоги місту при надзвичайних ситуаціях. Тобто система передбачає те, як має реагувати місто при НС від землетрусу і до тероризму. На цьому етапі передбачена співпраця і з Міністерством надзвичайних справ, і з Міністерством оборони, і з міськими радами. Ми маємо у рамках цього напрямку загальну програму того, як мають діяти усі ланки міста при НС, але це глобальна програма з багатьма рівнями і ми продовжуємо над нею працювати.

І головне – безпосередня робота з бійцями, які повернулися із зони бойових дій. Це передбачає психологічний супровід всіх поранених, хто поступає у Львівський воєнний госпіталь. Кожен з них проходить певну психологічну шкалу для визначення рівня можливих наслідків стресу. І хто виявляє бажання, та ті, хто має найбільші труднощі, то з ними ведеться індивідуальна робота. Але окрім цього за кожним відділенням госпіталю закріплено лікаря психотерапевта, який займається групою уцілому. Бо, нажаль, сьогодні в Україні немає реабілітаційної ланки допомоги людям, які вже мають посттравматичний синдром.

Я майже впевнена, що ті, хто повертатиметься із зони АТО, можуть стати великою проблемою як для держави, так і для суспільства. Бо, по-перше, вони будуть вилучені з системи координат мирної реальності, а по-друге, суспільство не готове буде їх сприймати. Чи можливо цю проблему вирішити, і чи є позитивний приклад такого вирішення у світі?

Ми мали нагоду перебувати в Єльскому університеті, який займається розробкою саме таких програм. Це є центр допомоги ветеранам. До речі, системно в них цей центр відноситься до міністерства збройних сил. За їхніми дослідженнями за 20 останніх років від посттравматичного стресового розладу загинуло більше бійців, аніж від усіх збройних протистоянь, у яких брали участь США. У тому числі внаслідок алкоголізації, антисоціалізації, криміналізації.

Коли закінчиться фаза героїзації суспільством цих бійців, і наступить розчарування (а воно є невід’ємним як для суспільства, яке зіштовхнулося з травмами), ми отримаємо величезну проблему у суспільстві. І вона, враховуючи величезну кількість нелегальної стрілецької зброї у країні, може перерости у проблему вже для держави.

І якщо цим людям не надати можливість адаптуватися і отримати певне соціальне визнання, то такі люди обов’язково відчують сильну образу через те невизнання, з яким вони стикаються по поверненню до дому. Саме це може привести при певних психологічних труднощах до використання своєї сили, а іноді і зброї у цивільному світі.

Як на мене, першочерговим є створення дієвих механізмів їхньої інтеграції у соціум, допомога їм знайти ту можливість залишатися настільки ж "сильними", якими вони були на війні. Наразі ми маємо можливість залучення наших колег зі Штатів, які мають досвід роботи саме за цими програмами. Звичайно, що ми не можемо просто перенести їхній досвід на наше суспільство, бо маємо різний менталітет як країн загалом, так і різну специфіку конфлікту, у якому військові брали участь.

Суть допомоги у таких реабілітаційних центрах, про створення яких зараз йде мова, вона не медикаментозна, це не є лікування. Це створення, по суті, плацдарму, певного майданчику, на якому бійці, в першу чергу, допомагають один одному, бо найбільше, за чим жалкують бійці після повернення з зони бойових дій – відчуття командності, побратимства, наявності ситуацій "один за одного". Тут вони у цьому розчаровуються, бо це виявляється ілюзією. Якщо створити майданчик, на якому ця взаємодія є можлива, то складається так, що бійці один одному більше допомагають, аніж усі волонтери і психотерапевти разом. А у разі можливості у такому центрі, при потребі надавати ще і фахову допомогу (не ставлячи діагнози з психіатрії, а лише опрацьовуючи нормальну реакцію організму на ненормальні події), то це матиме величезний ресурс.

Важливо направити той потенціал, який з’являється після опрацювання наслідків не на войовничу, а на будівничу діяльність. Було б логічно, коли після певного психологічного пережиття, найкращих бійців формували б у якісь, наприклад, добровольчі загони охорони порядку міста.

Це є і можливість соціального визнання, і можливість працевлаштування, і можливість зміни тієї системи в країні, до якої наразі немає довіри в суспільстві.

Яку сьогодні підтримку від держави отримує ваш центр, чи то є тільки зусилля громади? Бо, фактично, ви вирішуєте на випередження проблеми держави.

Наразі уся наша діяльність тримається виключно на нашій ініціативі. Але ми маємо можливість валютизації наших проектів у науковому середовищі по різних світових університетах та інститутах. І вже можливість такої валютизації дозволить нам далі працювати над нашими програмами. Наразі держава не вважає це питання пріоритетним, тому підтримку не надає. Тобто коли таких хлопців, які потребуватимуть допомоги, будуть тисячі, і коли вони становитимуть певну загрозу для державної системи, можливо, це питання стане важливим для влади. А сьогодні – головне, що держава не заважала, бо особисто ми на етапі створення нашого проекту ми стикалися з певними проблемами і непорозумінням з боку чиновників. А далі, сподіваємося, державні установи схаменуться.


Розмовляла Вероніка Міронова