Одразу дисклеймер: є різні погляди в теорії міжнародної політики, як дивитися на світ. Ця риторика цілком у дусі оборонного реалізму. Мої колеги-неореалісти тут будуть терти руки й казати: "А чого ж ти чекав?" Але я соціал-конструктивіст і тому крізь це упередження буду коментувати. Про це пише Дмитро Шеренговський.

Актуально Світ остаточно змінився – настав час об'єднатися проти тиску великих країн

Про що не сказав Карні?

Промова Карні дійсно звучить дуже переконливо. Вона чесна, добре структурована і потрапляє в нерв моменту. Світ, який він описує, справді переживає не просто чергову турбулентність Розенау, а доволі глибокий розлам у принципах організації самої міжнародної системи. Геополітика великих держав більше не стримується правилами. Економічна взаємозалежність перетворюється на інструмент тиску. Багатосторонні інституції слабшають. Середні держави змушені адаптуватися.

Але саме тут і починається головна проблема цього наративу. Хоча діагноз влучний, але я не згідний із тим, як пояснюється походження цієї реальності та роль самих держав у її формуванні.

Карні говорить про кінець зручної фікції міжнародного порядку, заснованого на правилах. Про потребу зняти плакати та перестати жити в неправді. Це сильний образ. І дуже небезпечний. Бо фікція подається як щось зовнішнє, саме собою зрозуміле, майже природне. Як ілюзія, яка просто розвіялася, – і всі пізнали правду.

Насправді ж міжнародний порядок не існує сам по собі. Його щодня відтворюють держави через практики, мовчання, вибіркову принциповість і готовність приймати чи відхиляти подвійні стандарти.

Якщо життя в неправді тривало десятиліттями, то не лише через гегемонів, а й через тих, хто погоджувався не помічати розрив між нормами й реальністю, бо так вигідніше, бо так зручніше, бо є щось важливіше в цей момент тощо.

Карні це визнає, але не доходить до кінця. В його промові відповідальність розмивається. Світ ніби зламався сам. Держави тепер змушені лише реагувати, але вони ні в чому не винні.

Вибачте, винні! Бо коли порядок описується як даність, яка сконструйована кимось(?), то зникає питання про відповідальність за його відтворення або зміну. А без цього будь-яка "чесність" ризикує залишитися лише новим пустим, хоч і популярним, словом, яке згодом розмилося, як розмилися "солідарність", "цінності" тощо.

Середні держави можуть вижити у світі фортець

Англійська школа додає ще один рівень проблеми. Вона нагадує, що міжнародний порядок – це не лише баланс сил, але й інші інтеграційні формати. Наприклад, спільнота держав, які поділяють мінімальні правила, навіть якщо регулярно їх порушують. Саме це взаємне визнання робило світ відносно передбачуваним.

Карні ж фактично визнає іншу логіку. Коли правила більше не працюють, держави мають захищати себе самі. Стратегічна автономія, диверсифікація, коаліції охочих, змінна геометрія – усе це подається як відповідь.

Інакше кажучи, якщо не діє кримінальний кодекс, бо він порушується злочинцями, то скупаймо масово зброю.

Він правий, це раціонально. Але з погляду тієї ж Англійської школи це означає повільний відхід від суспільства держав до простої системи, де лишається сила, витривалість і угоди "за інтересом". Александр Вендт описує це крізь призму Гобсіанської культури, де кожен кожному потенційний ворог. Коаліції замінюють норми. Ситуаційні клуби – універсальні правила. Тимчасова ефективність – легітимність. Нічого не нагадує? Хто цікавиться історією міжнародної політики, той мав би згадати про Концерт держав. І чим це закінчилося?

Цікаво Трамп не перший – США завжди шукали ворогів за кордоном

У цій логіці середні держави справді не безсилі. Але вони перестають бути носіями порядку. Вони стають своєрідними менеджерами ризиків, реакційними агентами, не творцями, не стабілізаторами.

Особливо показовим є використання Гавела й метафори "життя в неправді". У внутрішньополітичному контексті відмова від ритуалу руйнує систему. У міжнародному – не завжди. Одностороннє зняття плаката без колективної зміни практик часто не руйнує ілюзію, а просто ізолює того, хто вирішив бути чесним! Робить з нього слабкого дивака, маргіналізованого, не зі світу цього, якому апріорі нічого не світить. І що ж тут далі зробиш, щоб не попасти в пастку Фукідіда?

Карні не відповідає на це питання. Як саме середні держави мають колективно змінювати норми, а не лише адаптуватися до їхнього розпаду? Як перетворити цінності з декларацій на очікування поведінки інших?

Ще один тривожний момент – трансформація поняття суверенітету. У промові він дедалі більше означає здатність витримувати тиск. Самозабезпечення, автономія, стійкість. Це зрозуміло у світі примусу. Але ж це не єдина варіація світу? Суверенітет завжди був також взаємним визнанням у спільноті держав. Коли це зникає, суверенітет стає просто функцією сили. До того ж питання легітимності не завжди тут важливе.

У підсумку Карні дуже точно описує симптоми. Але його наратив приймає розлам як майже завершений факт. З конструктивістської перспективи це просто небезпечно. Бо такі описи формують очікування, а очікування формують поведінку. Світ, який оголошують остаточно зламаним, швидко таким і стає.

Я не кажу, що зараз треба кинутися й малювати ілюзії. Ні, це просто безвідповідально. Але й нормувати тріщини й розколи, вдавати, що так насправді є, – це також свідомо згоджуватися, що твоя голова має завжди дивитися вниз. Світ знизу є, він також цікавий, але є й світ, коли очі дивляться вгору.

Головна проблема не в тому, що правила більше не працюють. А в тому, що ми дедалі менше говоримо про те, як знову зробити їх спільними, а не просто корисними для себе та для своїх.

Середні держави можуть вижити у світі фортець.

Але без спроби відновити хоча б мінімальну спільноту (internaitonal society в термінах Англійської школи) вони не зможуть відновити світовий порядок.

І так, ностальгія за порядком, якого нема, – це точно не стратегія, але й світ, побудований на установці лише виживання, – це також не стратегія.