Загартовані болем
У мене на плечі – автомат Калашникова, в руках – пістолет Макарова. У кишені – набої. Десь вдалині гупає. Я бачу себе ніби збоку.
Прочитайте Путін вже програв війну і залишився один чекати на переворот
Тоді все здавалося чимось нереальним. Просто жахливий сон. А зараз фраза "Тривога – всі в укриття!" – буденна річ. Бо людина звикає до всього. До вибухів, сирен і бомбосховищ. Ну, як звикає. Психіка просто тупіє, мені здається, і нема сил уже на емоції й реакції. Живеш на автоматі.
Я завжди боялася крові й не могла дивитися на рани. А тепер мені подобається дивитися на пошматовані тіла москалів. На розтрощені їхні танки. Відчуваю естетичне задоволення. Знаю, що я не одна така. Бо це хоч трохи балансує психіку від скалічених будинків у Харкові. Або повідомлень, що десь в Бучі застрягла родина з дітьми. Вони потребують води, харчів і ліків. А доставити їх неможливо, бо там орки обстрілюють.
Переродження держави
Усі ці дні не відриваю майже очей від телефона. Удень – це постійні запити від лікарень і людей, прохання про допомогу. Або навпаки – від тих, хто її може надати. Відчуваю себе потрібною. Мене це дуже рятує.
Але найбільше мене рятує думка про те, що Україна нарешті відбулася по-справжньому. Ані Помаранчева революція, ані Євромайдан, на жаль, не дали такого ефекту. Бо не до всіх тоді, на жаль, дійшло. І ми б іще дуже багато років повзли до цього розуміння. Ми б іще роками переконували людей у Харкові чи Одесі, що сірого нема. Є біле і чорне. Є зло і добро. Без надії сподівалися би вступити колись у Євросоюз.
Але війна вклала весь цей багаторічний шлях розвитку України в кілька днів. За кілька днів ми стали на сто років старшими. І на сто років крутішими.
Зараз Путін думає, що він нищить Харків. Що він нищить Україну. А насправді він трощить усе наше г*мняне совєтське минуле. Ілюзії багатьох українців про братні народи. Висушує до останньої краплини сумнів у тому, що Україна і Росія – це зовсім різні речі.
Рекомендуємо Російські військові просять їжу і хочуть здатися: що з ними робити
Я не знаю, чому саме моя країна опинилася в епіцентрі цієї боротьби добра і зла. Розділила світ на чисто біле і чисто чорне. Але за це я відчуваю невимовний біль і неймовірну гордість.
А ще – впевненість у тому, що невдовзі я буду гуляти на відбудованій площі у Харкові. Вона буде дуже європейською. Пити біле сухе на березі моря в Херсоні. Там все буде інакше. І бігати свій звичний крос на Русанівці в Києві. Там, я сподіваюся, не буде жодних змін. Вірю в це, мої хороші. Вірте і ви.
До теми – над Бучею знову замайорів український стяг: дивіться відео
Оперативна інформація рятує життя. Читайте наш телеграм, там ми зараз найшвидші. Цілодобово!