Люди, які там не були, ніколи нас не зрозуміють – інтерв'ю азовця Сергія Бенци, який провів 4 роки в російському полоні

Воїн 12-ї бригади "Азов" Сергій Бенца завітав у гості до 24 Каналу, щоб розказати свою історію.

Сергій захищав Маріуполь та "Азовсталь", потрапив у російський полон, де за 4 роки пройшов Оленівку, Горлівку та російські СІЗО. Українець розповів про знущання, катування та неймовірний фізичний і психологічний тиск у полоні. Про ставлення росіян до азовців, секрети виживання в інформаційному вакуумі, стан здоров'я після полону і зміну життєвих пріоритетів після повернення в Україну.  

Текстовий варіант інтерв'ю Сергія Бенци з журналісткою Дариною Труновою – читайте на 24 Каналі.

Перші дні після повернення з полону додому та реакція людей

Дуже рада вітати в студії 24 Каналу Сергія Бенцу, військовослужбовця 12-ї бригади "Азов".

Дякую! І в першу чергу Слава Україні!

Героям Слава! До речі, ви коли поверталися з полону, на кордоні, коли вперше почули цей вислів, ви мріяли його почути?

Звичайно. Я більше мріяв побачити, напевно, есбеушників у броніках, таких обвішаних прапорами, щоб уже точно повірити, що вдома, в Україні. І гімн послухати.

Потім в автобусі нам видали телефони вже з Чернігова, і я слухав гімн України у виконанні "Тіні Сонця". Він взагалі по-іншому сприймається.

У мене, у нас, уже не те що секрет – уже всі знають. Я багато розповідав про те, що [в полоні] змушують співати гімн у Росії, там, три рази на день. І я собі такий баланс робив: зранку був декалог, після гімну. Декалог українського націоналіста, як себе поводити, якщо ти українець. Потім гімн України і молитва націоналіста була. Це я потихеньку про себе прочитував і все, щоб зовсім з котушок не з'їхати.

Це вам заборонити вже ніяк не могли.

Ніяк, звичайно. Проконтролювати не могли. Якби хтось це почув, знайшли б, забили б, бо це табу. Якщо ти українець – не можна бути українцем, бо такої нації не існує.

Хочу з вами одразу поговорити про полон, про чотири роки. Повернувшись звідти, у Threads у вас один із перших дописів був: "Що тут за чотири роки відбулося?"

Один із тих, який реально можна так назвати, так. Люди почали там писати все навалом… Я вже все не згадаю. Дуже їх багато було.

А за чотири роки в полоні, там був інформаційний повністю вакуум? Чи ви дізнавалися якісь новини з України, з фронту?

Останні шістнадцять місяців у Росії, коли ми заїхали в Орське СІЗО №2, Оренбурзька область, там повністю була ізоляція без інформації. Нічого не знали… Щось вигадувалося, хтось щось з обміну там почув, хтось перекрутив, додав, і так воно потихеньку. Якісь листи почали заходити, якась інформація заходила.

Далі була Кіровська зона, там більш-менш "свіжі" люди заїжджали. Там уже 2024-й рік був. І вони більш-менш розповідали, що ж там в Україні.

Ти очікуєш почути, що там по фронтах, як там політика зовнішня, внутрішня, що взагалі відбувається. А люди розповідають, які ціни на горілку. Але були толкові хлопці, які багато що розповіли. А вже далі все, вакуум повний був. Нічого не знали.

Інтерв'ю азовця Сергія Бенци – дивіться відео:

Порівняння України з концтабором і як росіяни наслідують нацистів

Хочу також у вас запитати з останнього, що дуже багато в нашому інформаційному просторі обговорювалося. Це цитата співачки Ольги Полякової про те, що Україна нібито стає схожою на концтабір. Ви як людина, яка, по суті, реальний російський концтабір пройшла, чи можете погодитися з такою цитатою? Чи що ви відчували, коли це почули?

Мені здається, в концтаборі, як вона заявляє, немає виходу. А вона як вільна українка може зібрати свої речі і поїхати куди вона хоче. У концтаборі, мабуть, не дають навіть слово таке вимовити.

Концтабори як такі, я думаю, були в часи Другої світової війні: Освенцим, Бухенвальд. Там люди просто помирали. Але так само і в російських тюрмах відбувається. Помирають, помирають.

Але там же мордували людей фізичною роботою, виснажували повністю. У Росії такого немає. У Росії для основної маси роботи заборонені. Там негласно використовують, ремонти роблять на зонах і таке інше.

Сергій після російського полону / фото – інстаграм Сергія Бенци

Але намагаються все одно українців зламати. То яким чином? Психологічно, фізично? Психологічно в першу чергу. Фізично, як кажуть, як на собаці заживе, правильно? Так само і воно реально відбувається. Побили тебе – воно загоїлось, побили – загоїлось, а фізично тобі капають, капають, капають, і через певний проміжок часу починаєш думати: а може реально з Україною щось не так? А може ти, п'яте, десяте.

В який момент ви таку думку рефлексували в себе в голові?

У мене конкретно не з Україною було. У мене сидів я в камері, пам'ятаю, це вже остання локація була. Людина мені каже, підбадьорювала: "Зеленський заявив, що всіх маріупольців чи азовстальців обміняли".

Я розумію, що це якийсь фарс був, може, щоб народ підтримати, щоб там не виходили, не скандували в Україні. Але коли я таке чую, коли я вже сиджу зневірений, що мене колись будуть міняти, це не дуже приємно чути взагалі. І тоді в мене якісь сумніви почали закладатися.

Фото – інстаграм Сергія Бенци

Але я знаю, що там ФСБ грається інформацією, постійно кажуть: вас не хочуть обмінювати, ви нікому не потрібні. У принципі, ось у такому режимі воно відбувалося. Коли це відбувається постійно, то зневіра до когось усе-таки приходить. Це стародавній китайський метод катування: садять людину, і крапля води падає на голову. Те саме з інформацією відбувається.

Коли дізналися, що ви з "Азову", чи побачили реакцію цих росіян? Спершу, я так розумію, ви були на так званій "ДНР", а потім у Росії. Чи боялися азовців?

Якщо б'ють, катують – думаю, бояться. Якщо хочуть зламати людину. В Оленівці сто відсотків я можу сказати, що навіть спецназ ходив, боявся, бо вони ходили там, за гранати трималися в броніках, а ми в шортах ходили, загорали.

Як міни залітали, осколки через забор падали, вони бігали, ховалися, окопи починали собі рити, а ми ходимо, гуляємо. Для нас це було навіть не звичайним днем з "Азовсталі", а щось лайтове: ну, що таке осколки засипались, на тебе КАБи падають чи ФАБи тоді ще. Нас узагалі це не здивувало.

Нас заганяли в бараки: "Ви что, там, кон*ені?". Отак. А далі вони ламали, ламали, ламали. Я вже не знаю, може, я під кінець і не боявся. Коли над тобою стоять чотири спецназівці, тебе б'ють постійно, кого боятися?

Виводять тебе з камери, там обшук, перевірка ранкова, ставлять на "зірку". Це така безпечна поза: руки вивертаються отак, ноги на ширину плечей, може більше, якщо комусь із спецназу здається, що щось із тобою не так, він взяв ногами тебе розтягнув, на шпагат посадив. Ти спиною до них знаходишся, очі закриті, тобі якісь питання задають, тебе там б'ють або ще щось.

У мене такий випадок був: казах, він працював "вертухаєм", охоронцем хай буде. Він задає мені питання: "Хто ти такий?" Починає національності називати: "циган", "азербайджанець". Я кажу: "Ні, ні, ні". Це все російською мовою, бо українська заборонена. Він каже: "А хто ти?" Я кажу: "Я українець". Він мене починає за це бити. Ну і що це? Геноцид, денацифікація? Не знаю.

Ви могли говорити українською там чи...?

Я виключно в Росії розмовляв українською мовою, але не з адміністрацією, тому що хотів зберегти собі здоров'я. З хлопцями я розмовляв українською, хоча був такий ризик, що хтось міг піти й набарабанити.

У мене були випадки, коли в камері хлопці розмовляли російською, а я принципово з ними українською – вони переходили на українську. Але за це теж могли побити, якщо витік якийсь буде.

А чому з адміністрацією спілкувалися російською? Що могло бути?

По-перше, вони погано українську мову розуміють, насправді. Якщо в "ДНР" ще розуміли і навіть там дехто розмовляв, тому що пацанам було складно перейти на російську мову, то в Росії вже були башкири, казанські татари, той самий казах. Хто там ще, я не знаю. Вони ходили, вивідували у пацанів через форточку якісь слова українські, сміялися. Один монгол, здається, був, і він там вчив українську мову. Йому цікаво було, він сміявся, приходив завжди на підпитку і стібався з цього всього.

Вихід з "Азовсталі", теракт в Оленівці та Горлівка

Хочу тоді по хронології: ви коли виходили з "Азовсталі", куди вас далі привезли? Чи це була спочатку Оленівка, далі Горлівка?

Так, так, так. Конкретно в мене група була – десять чоловік, і там шість груп чи десять, щось таке в цьому діапазоні. Ми виходили 18 травня (2022 року, – 24 Канал), проходили оцей міст, там були обшуки. Садили нас на автобуси.

Фото Сергія Бенци з "Азовсталі":

Нам сказали: "Ви переходите межу паркану заводу, ви автоматично рахуєтесь у полоні". Все добре. Вийшли. Автобуси були ростовські, номера такі були. І в супроводі БТРів, "Тигрів", "Рисей" – не пам’ятаю чого – ми доїхали на зону, там теж так само обшуки були, багато чого.

Два з половиною місяці пробули на Оленівці і поїхали етапом на Горлівку. У цей же день, 28 липня, теракт був на цій зоні, на Оленівській, барак "200". Коли я етапувався, я в обід виїжджав о 12-й годині, а це вночі сталося все… Ми приїхали, нам адміністрація каже: "Ви везунчики, ви в рубашках", а ми ж не розуміємо, що сталося.

Потім уже наступні етапи заїжджали, почали розповідати. Я зустрічався з хлопцями, своїми знайомими, з якими ми раніше перетиналися. Вони були на цьому бараку, вижили, і ми вже спілкувалися. Вони розповідають, як там відбувалося, хто ці закладки там ставив. Але самі "ДНР"івці" не могли таке ухвалити рішення. Скоріше за все, наказ ішов зверху. Тобто азовців цілеспрямовано хотіли знищити. Звичайно, бо це ж "Азов" був. Думаю, там усе з Москви керувалося.

Що було в Горлівці?

Цікаве ставлення так званих "колишніх українців", які там є на окупованих територіях "ДНР". Мені зараз це все смішно виглядає, тоді було страшненько. Нас автозак привіз, скільки нас – не пам'ятаю, 20, 50 людей. Відкриваються двері й нам кажуть: "Добро пожаловать в "ДНР".

Я розумів, що це самі ображені люди в світі, бо луганчани вони не такі. Чому – не знаю. Чим вони відрізняються? Не знаю. Саме ставлення, може, через те, що вони вважають, що годували всю Україну все життя. І вони одразу починають питання задавати: чи є там "Азов", чи є 3057 (номер військової частини – 12-ої бригади спеціального притзначення "Азов", – 24 Канал). Тут довелося сказати, що так, ми з "3057". І вони кажуть: "Ну, тоді піз*а Азову".

І тут перші удари. Ми чуємо хлопки. Хтось каже: "Травмат". Я сиджу, рахую: раз, два, десяток уже. А сам думаю: а чи я витримаю ці десять зараз, якщо там травмат, і куди вони стріляти будуть, я не знаю. Думаю, якщо десяток, напевно, витримаю. Якщо там перший ще не впав, не кричить, значить – витримаю.

Насправді то не травмат був. Я ж визираю, мені ж цікаво, що там відбувається, як воно виглядає, бо це в мене, напевно, ще з дитинства ця жага все знати, крізь свого носа пхати. І тут оця "людинка" дивиться на мене, каже: "А тобі ще й цікаво? Ну, давай ось сюди". Викидують мене з машини. Вони, виявляється, так само розтягують на зірку просто на машині, і стоять два вертухая і СПР, палка резинова, починають забивати.

Ноги, сідниці відбивають, спину – і в прямому сенсі забивають тебе під машину. Це називається "отбивать тормоза". У тебе ноги синіють, чорніють, нирки відбивають. Комусь і голову пробивали, було таке. Ти починаєш падати, тебе піднімають, ще більше починають бити, що ти кричиш і ще падаєш. Прелюдія закінчилась – далі біжиш коридорами, тобі задають питання, б'ють і б'ють, і всім цим коридором рухаєшся. Оце так виглядає "прийомка".

Потім починається період, який я для себе охрестив "період адаптації", щоб ти себе нормально поводив, чемно. У нас ще в цей період десь місяць забивали біля їдальні, там були оці масові заходи. Ти бараком виходиш, ідеш з піснею, там "Катюша", гімн Росії. Але мають співати всі. Якщо не співаєш – б'ють. Без шансів.

Заходиш до їдальні – кому як повезе, куди попаде. У їдальні так само: поїли – прийом закінчили. У них там, я пам'ятаю, в їдальні плакат висів, щось про дітей, які загинули на Донбасі. І один "вертухай" старенький, такий алкаш, бив по горбу за це, якщо не дивився. Але потім усі один до одного притираються, звикаються, дехто якісь "виходи" знаходить, контакти через ту саму адміністрацію. Менше було фізичного впливу. Приходили посміятися, покурити – таке було. Може, вони таку роботу психологічну проводили, може, хтось таким чином піддавався. Не знаю.

Катування, жорстокість і психологічний портрет катів

Чули за Кірюшу, який катував на Оленівці. Він же ж насправді працював на Калінінській виправній колонії. Хто це такий? Можете розповісти?

Він на цій зоні працював з 18 років. Не на Оленівці, а на Горлівці. Калінінська виправна колонія №27. Тобто він донецький сам хлопець, не росіянин. Я думаю, він – горлівський. Вони в "командировки" катаються на різні зони, в них там навчання якісь або "прийомки", або ще щось таке.

З нами колись, не особисто зі мною, а з іншими етапами заїхав чоловік, який у 2003-му році на цій зоні сидів. Він священником був, і той його "вертухай" впізнав. Каже: "А що той, хє*а, ще не здохла?" Це цей Кірюша.

Якщо описати його психологічний портрет – дуже спокійна, виважена людина. По ньому видно, що маніяк, йому подобається знущання. У нього були випадки на тій самій Оленівці, коли вони там "двохсотили" (вбивали, – 24 Канал) з напарником людей. Не знаю, як вони – забивали або електрошокерами палили, але щось у цьому дусі. Не розстрілювали. Якщо тобі кажуть "розстріл" – це психологічний вплив. Ніхто нікого не стріляв. Ти ж уже на зоні засвітився, вбити тебе просто так не можуть.

Але можеш потрапити під ті два відсотки смертності випадкової, захворювання. Потім, якщо "задвохсотили", як ви кажете, це пишуть як "сердечная недостаточность". Це як на зонах пишуть, так і в полоні.

Він [Кірюша]собою уявляє здорового амбала, дуже любить свою роботу. Але був такий випадок: 2023-й рік, він десь прокрався сильно чи м'ясо вкрав. Його хлопці з нашого штабу вкинули опєрам, і його на КПП взяли, прийняли. Відправили на вишку дивитися за периметром. А потім уже як обмінялися, хлопці казали, що наче десь у Кірюші випадково ногу відірвало... Сподіваюсь, грошей на протез у нього нема.

Як зазвичай проходив день? З чого він починався і чим закінчувався? І чи в "ДНР" він відрізнявся від того, як у російських колоніях?

Я був тільки в Росії в СІЗО. Це закритий тип, це камери, а в "ДНР" – це колонія була: повітря, небо, простір. З людьми можна розмовляти. В їдальню тебе водять.

Підйом, гімн, зарядка, їдальня, перерахунки, якийсь вільний час або вивід на роботи. Людей на роботи виводили: масові – на промку, травку сіпати або ще щось у такому дусі; або нарядкою людей виводили, тих, які були зі спеціалізацією: ремонтники, швеї, банщики, отакі от. Потім обіди, вечері, знову гімн, перерахунок і відбій. Якщо коротко.

У цей день у тебе кожні дві години проходить перевірка. Веселяться, як можуть. Їм потрібно за щось когось піймати. Хтось спав – вести на вахту і далі бити. Тобто фізичне насилля могло бути застосоване в будь-який момент, у будь-який час. Навіть без причини. Захотіли – побили.

А чи були ті, хто намагався щось казати?

Один був, його обміняли... Піймали на тому, що хлопці спортом займалися. Повели на вахту. Не можна навіть у вільний час. Були турніки, бруси позрізали все. Повели на вахту, трішки "дали" (побили, – 24 Канал), потім змусили прибирати вбиральню. Він відмовився, і його повторно побили і "на карандашик взяли".

Що найгірше могли зробити, наприклад, з того, що вам відомо?

Були випадки, коли водили на "вахту". У них ще різні методи були, чим бити: або палка, або киянка. Це як от бінушечки роблять, молоточок, тільки набагато більший. І з іншої сторони такі з дерева різці знаходяться. Металева лінієчка така була. Якщо так шльопнуть – нічого, а якщо розрізом, то могли і шкіру розсікти. Були такі випадки. Руки, ноги, щось таке.

Якусь медичну допомогу взагалі надавали після такого?

Якось, да. Це от як заїхав – до цього такого сильного не було. Якщо провинився – так, там було катування. Якщо ні – день прожив і слава Богу. А от як спецназ з Ростова заїхав, то там кожного дня руки ламалися, ноги, голови розбивалися, водили, там зашивали. Знеболювального не було, прийшлося наживо, як кажуть.

Це ви маєте на увазі, коли ростовці ці куди приїжджали? В Росію чи...?

Взагалі за правилами цього ФСІНу у них на кожній зоні, таборі військовополонених, має бути спецназ, який там є, наче нас охороняє чи їх охороняє – не знаю, кого вони охороняють. І 26 листопада 2023-го року на Горлівку якраз заїжджає цей спецназ. З Ростова вони приїхали.

Фото – інстаграм Сергія Бенци

Одразу кажу, що це люди, які більше всього нас ненавиділи. Були москвичі більш-менш, були дагестанці – взагалі вони нікого не чіпали, а ці – самі люті.

Перші три дні вони нас не чіпали, оглядали, що ми, як ми, хто ми, що ми. А потім почали диктувати всупереч якимось правилам місцевої адміністрації свої правила. Ми ходили вільно, але голови були опущені. Вони вимагали, щоб ми ходили як ПУ (пожиттєво ув'язнені, – 24 Канал). Це повністю зігнутий, руки назад, "дельфінчиком", і ходиш отак. У СІЗО ми так ходили. Ми так проходили, здається, два або три дні. Вони там між собою щось гиркалися, хто правий, хто ні. Навіть на КПП один сидів і казав: "Ну, я надеюсь, что мы скоро покажем, что мы здесь власть".

Харчування, вага, вода і побут

А чим годували і де умовно краще годували?

Якщо по кількості, то, напевно, Горлівка, по якості – Кіровська зона, а по різноманіттю – Орський СІЗО. Єдиного стандарту не було. Найгірше годували на Оленівці, бо там просто гірше годували, усе одно вода була. Я заїхав умовно на 85 кілограмів, на Горлівку приїхав 72.

Червоний Хрест або інші міжнародні організації приходили?

Червоний Хрест я бачив, коли з заводу ("Азовсталі", – 24 Канал) виходили, ми їм писали контактні дані. Потім я чув, що вони певним особам передавали якісь мішки з речами, харчами. Було таке, але не всім. Представники з прав людини, омбудсмени, передавали листи з України. І пакунки були: термобілизна, шкарпетки, кепки, тапки. Дві пачки згущеного молока, дві пачки звичайних цукерок, цигарки. Але цукерки і цигарки зеки забрали собі. Я потім бачив анкету – в усіх в анкетах стояло, що некурящі. Вони передавали….

Але годували там так, щоб сил вистачало просто не здохнути.

Ми були на першому посту, першому, другому, третьому – це перший поверх був, а на вигін нас ганяли на третій пост по сходах. І ти прям відчував, що виснажений, піднімаєшся – дуже складно було.

Як розуміли, котра година? Чи був календар, годинник?

Нічого не було. На Кіровській у нас навіть годинник був, на стіні висів, а на останній локації не було.

Ми визначали за сонцем. Там вікна були замальовані вапном, і десь нашкрябано. Або по піснях. Спочатку там рупор був, пісні, гімни.

Я пам'ятаю, ми вдвох у камері сиділи, і я рахував, скільки пісень, скільки секунд у пісні, середнє значення виводив, щоб розуміти, котра година. Плюс прив’язуєшся до обіду, до перерахунків, обходів. Обхід кожні пів години був. Так і визначав.

Тобто на російській території вас не виводили ані на вулицю, ані з камери? Весь час сиділи в камері?

Зранку виводять на перерахунок, з камери – і все, знову в камеру. Це коридор, і там камери по дві сторони.

Раз на тиждень могла бути лазня або вихід на прогулянку, але дивлячись який настрій у спецназу або адміністрації. У мене було таке, що два з половиною місяці гуляти не ходив.

Було настільки холодно, що вікно відчиняли, а там постійно похмуро, сіро, і дуже холодно. До батареї не можна підходити, бо б'ється за це. Баня раз на тиждень. Але якщо в когось буде настрій – якщо не буде, два-три тижні можна і не сходити. Помийся в раковині. Було настільки холодно, що давали гарячу воду, щоб посуд помити. Ти сидиш, руки грієш або ноги париш, щоб відігрітися.

Давали засоби гігієни: дорожні набори, "Орбіта" – паста, щітка, мило. Господарче мило дуже жахливої якості, воно і собаками пахне, і рибою. Але прати якось можна було, посуд мити.

Чому у багатьох наших хлопців після полону немає зубів?

Або вибили, або вода не підходила. Все. Можливо, знову таки, дивлячись яка зона, яка місцевість, регіон. І їжа ще може бути така, бо змушують дуже гарячу їжу їсти – там піднебіння злазило, у мене таке було.

А як це змушують?

Ми обмежені часом. Нас загнали, наприклад, як на колонії було: у нас чотири хвилини обід з’їсти.

Гарячий суп, потім гаряче друге, макарони. І скільки є часу на це? Чотири хвилини. І ти прибігаєш з їдальні, а в тебе злазить піднебіння кожного дня.

На Горлівці був випадок, коли перлова каша заїхала якась, я не знаю, де вони її везли, звідки. Там дуже багато каміння було. Ти їси кашу, і такий бах – хрусь, або зуб, або камінь. На Орському СІЗО дуже жахливі котлети рибні були. Там і очі, і хребти, і навіть ці ракушки були.

А коли українські журналісти їдуть до російських полонених, ті скаржаться, що їм не дають вітамінів, мало фруктів чи щось таке. Тобто сидять ще й щось вимагають?

У нас, в принципі, інакше не може бути, бо ми, по-перше, не такі, як вони. Ми показуємо, що не ми нацисти. Ми не можемо собі дозволити поводитися з їхніми полоненими так, як з нами там поводяться. Все, крапка на цьому. І я цілком це розумію. Це багатьом не подобається. От наша влада, робота в них є, вони там пакети десь із пряниками... Та хай буде.

Спроба "зшити справу" і ФСБшні допити

Якщо говорити так: за що вас засудили? Вам приписали в Росії, що з березня по квітень 2022 року ви нібито розстріляли сімох жителів Маріуполя і ще одну людину поранили. За це вам...?

Я не засуджений. Справу мені намагалися "шити", мені здається, одного там "жмура" вішали. Це точно.

Тобто ви не були засуджені?

Намагалися. Але я не скажу, що прям сильно... Вони намагалися, але я не зламався. Бо мені пощастило. Вони раз приїхали, нормально мені там всипали…

А як це відбувається?

Приїжджає ФСБ, починає з тобою спілкуватися. Не на камеру, як правило. Це я розповідаю, як у мене було.

Починають "ковирятися". Спочатку слухають, що ти скажеш. У мене такий випадок був, що зайвого собі дозволив, бо я завжди, як до них ходив, так борзо розмовляв. І дозволив собі сказати, що Зеленський – красавчик, дороги там будує і все інше. Що в Україні, як зараз, ніколи такого не було. І мене почали забивати…

Починають: "А ти в Маріуполі вбивав?" Все, думаю, тепер зрозуміло, куди це все тягнеться, що вони хочуть від мене. Мене бив "Даг" – дагестанець, такий здоровий ФСБшник, ногами по голові, ПРами (гумовою палицею, – 24 Канал), душив, в очі мені дивився. Щось він хотів від мене, не знаю.

Наступного разу не було. Наступного разу до мене приїхав ФСБшник, з яким я поспілкувався і добув, так сказати, всю інформацію, що я, в принципі, скоріше за все, через певний час поїду на обмін. Такий собі пінг-понг: він тобі щось ставить або щось, і дивиться на реакцію відповідей.

Були інші випадки. У мене є товариш з "Азову", на мінометі працював. І приїхала ФСБ, сказала: "Давай, приїжджай". Слідчий, чистосердечне пишеш, ідеш до нього, сам собі легенду вигадуєш, скільки ти вбив, чого ти вбив. І тобі далі розкручують твою справу, суд, термін. Їдеш сидіти, але в тебе вже є посилочки, листи. Там переважно пацани їхали сидіти на Макіївську зону або на Кіровську [зону]. Після того, як нас вивезли звідти, там зробили утримання наших хлопців засуджених. Але тоді є шанс на обмін. Зараз по обмінах дуже складно щось.

Ще такий самий випадок був з іншим хлопчиною. Він заходив у барак блідий весь. Каже: "ФСБшка приїжджала. Ш'ють, ш'ють".

Вони одразу кажуть: "Ти ж знаєш, що з тобою може бути. Ти хочеш цього чи не хочеш?" Людина розуміє, що нащо йому зараз псувати нерви, втрачати здоров'я. Усе одно вони доб'ються свого. Мені пощастило, просто до мене наступного разу не приїхали. І все. Може, я б так само був засуджений. Не знаю.

Ви кажете: "Ти розумієш, що тебе чекає". А вони говорять, що чекає, якщо людина не піде на співпрацю?

Вони ж сидять там при тобі, "тапіком" граються або електрошокером клацають. А що таке "тапік"? Це засіб зв'язку польовий. "Тапік" – така коробочка, там трубка, динамо стоїть, яка накручується і йде дріт, його по полю розкидують, і зв’язок іде між КСП, окопами. Якщо покрутити в зворотному напрямку й дати дротики тобі, тебе струмом починає бити. Такий самий принцип працює, як фреш-цитрус-прес: якщо в іншу сторону, то б'є через розетку цей штекер.

Вішають "серьожки" на вуха отак і починають накручувати. І людинка горить, смаженим м'ясом тхне…  або ще кудись тобі там чіпляють, куди їм хочеться.

Щоб що? Щоб показати картинку?

Я спочатку так думав. А потім я насправді втратив сенс усієї цієї історії. Для чого? "Азов" вивели, показали картинку: всіх "націонал-соціалістів нацистських" вивели в полон. Зараз – знущання, катування – і що далі? Забувають вони про них, про нас. Що далі? Нічого далі. Дають терміни. А що далі? Людям байдуже. Поговорили: от негодяї, засудили, все. Що далі? Я взагалі сенсу ніякого не бачу. Вони наче в стіну вперлися, але намагаються медійкою щось витиснути. Воно не працює.

Це так само, як це "СВО" (російський евфемізм, який вони називають агресію проти України, – 24 Канал). Він уперся, не знає, що йому робити, але ж треба: "Я задню не даю". Що ж людям наобіцяв зараз? "Денацифікація, денаціоналізація, демілітаризація" буде. Не відбулося нічого. По зубам дали, по Чернобаївці – там скільки, сорок нуль. Тепер уже, як пан президент каже, повертаємо війну звідки вона прийшла. Deep strike, НПЗ горять, Wildberries той самий горить. Потихеньку.…

Ви, до речі, коли повернулися з полону і дізналися, наприклад, про Курщину, що наші...?

Я знав ще в полоні.

А те, що почало прилітати на Росію, як ви до цього поставилися? Чи це був просто шок?

Коли я обмінявся, через місяць прочитав, що в Орськ залетіло на завод, і так радів цьому дуже сильно. Там якийсь великий комбінат, градоутворюючий, туди щось залетіло. Не знаю, що саме.

Чому саме Орськ? Бо там ця колонія була. СІЗО... Мені приємно було. Я чув, що залітає, але не думав, що так активно. Зараз прям дуже активно.

Здоров'я після полону

Як зараз можете сказати про свій стан здоров’я, коли ви тільки повернулися з полону і зараз? Чи вилазить щось по здоров'ю?

Так. У мене з'явився парапроктит на Горлівці, потім свищ, гній лопнув, сидів на антибіотиках. Потім воно трішки підтягнуло. Зараз приїхав – уже дві операції зробили.

фото – інстаграм Сергія Бенци

Після відпустки медичної піду, мені третій раз зроблять операцію. Після операції ти на знеболювальних, у туалет не можеш сходити, дуже боляче, усе порізано, все зашито.

Зір впав, хоча кажуть, що сто відсотків. Я ж проходив первинне обстеження, але коли ти в тюремній читаєш книжку, зір усе одно сідає. Плюс контузії вилазять, які там були в полоні. Ніхто ж нічого не капав, де, як – ніколи було.

Заборона української, режим у камері, постійні перевірки і фарс із "правами людини"

Ви кажете, книжки читали. То давали якусь літературу? Яку?

"История России" за 10 клас. Книжка 2023-го року, свіженька, переписана...

А українську якусь давали, якихось...?

Ні, нічого. Українську тим більше. Я перший раз пам'ятаю, побачив книжку Соловйова "История России от древних времен". Вона була перевидана в 1962 році, але текст зберігся з 1851-го, і там у примітках було написано слово Київ українською. Ви не уявляєте, як це приємно читати.

Чи були у вас хоч якісь маленькі радощі в полоні? Чим намагалися одне одного підбадьорювати?

У період Горлівки в нас була дуже цікава людина. У нього був "смішний випадок", як він у полон потрапив: не той окоп зайшов, думав, що наш, а це…

Він пам'ятав дуже багато фільмів, серіалів, книжок і розповідав усе з подробицями. Збиралася ціла кімната людей слухати. Потім його забрали… Щось згадували, історії одне одному розказували. Одне й те саме крутиш, крутиш, крутиш. Збиралися, лекції один одному проводили: історія України, економіка, ігри якісь хтось розповідав, туризм, хто що знав – усі ділилися.

У СІЗО, якщо замкнешся, "кукуха" (ментальне здоров'я, – 24 Канал) пливе дуже сильно. Тому просто спілкуватися. Але теж не про все можна говорити, якщо камера. Щоб не донесли. Камера не пише, але такі випадки були, що адміністрація ходить.

А українською ви між собою могли спілкуватися там у СІЗО?

Так, могли. Але шепотом, бо заборонено голосно розмовляти. Нам дали п'ять молитов "Отче наш" вивчити старослов’янською мовою. Потім ще сім молитов. Загалом їх вісім було. Правило внутрішнього розпорядку, ранкова зарядка – наїв само собою було. Це постійно: період адаптації два-три дні на СІЗО, тебе постійно запитують: гімни, молитви. Десь затраїв – тебе побили. Не сильно, плюс-мінус нормально відносно інших закладів.

Як вони пояснювали, що треба молитви вчити?

Та ніяк. Даєш – вчи. Були такі, які не вчили, але до них і ставлення інше було. Тому не складно було.

Але останнім часом дуже погано стало після останніх обмінів, особливо після обміну 5 березня. Може, хтось щось десь розповідав, і нас прям змушували кожного дня вставати з книжкою, історію читати вголос, щоб усі повторяли молитви. І так увесь день. Голос сідав, розмовляти не можеш, присісти не можна. Стоїш. Один там змушував усіх у півтора стояти, оцю позу "дельфін". Цілий місяць. Нарешті поїхав новий – забув усе.

У цьому СІЗО ви мали сидіти, стояти, могли лежати чи як?

Лежати точно ні, тільки коли сон. Що нам можна було робити? Ти прокинувся, зробив ці ритуали, гімни, зарядку, поснідав – і все. Ти стоїш увесь день, щось натираєш, треш, порядочки наводиш. У своїй камері. Ліжко, сідати, сидіти не можна. Увесь день до відбою.

А якщо комусь ще й не подобається, то ще й у півтора можеш стояти, пісні співати дебільні. І ми так два з половиною місяці були. Ноги пухнуть, усе інше. А потім уже одному дозволили сидіти, а інший мав сидіти – той, що сидить, читає історію Росії, а інший тре. А потім уже можна було.

Коли вперше з "прав людини" приїхали на зону, такий цирк був. За п'ять днів заходить на пост медпрацівник і починає випитувати: "А як у вас зі здоров'ям, там щось? А всі ж у півтора стоять, він заглядає: "Та все, все, станьте нормально".

 Відбувається незрозуміло що: "Все, команд ніяких немає, нічо не кричим, їжу спокійно приймаєм". Я взагалі не знаю, що РДК десь зайшов у Росії (рейд бійців Російського добровольчого корпрусу на російське прикордоння на початку 2023-го року, – 24 Канал), що відбувається. Чи може домовились про щось?

Потім виявляється, що приїхав із "прав людини", потім через п'ять днів нам видали листи, але не всім, і так само посилки не всім. А наступного дня зранку перерахунок – і нам кажуть: "Что ви забили всьо, да?" І давай усіх бити за це.

Тобто вони самі дозволили це не робити, а потім...?

Так. Ми зрозуміли, що це був якийсь фарс. Вони приїжджали з камер, усе вони знають. Я пам'ятаю 2022-й рік, коли журналісти біля СК на Челюскінців, здається, в Донецьку брали в когось інтерв'ю. Хтось не так із хлопців відповідав – і били журналісти самі. Тому, звичайно, це все цирк.

Чи казали вам, за що вони ненавидять українців?

Не визнають як націю, за те, що ми дуже добре живемо, багато собі дозволяємо, як вони кажуть, знаєте, живемо без царя в голові…

Виживання в полоні: чи правий був Віктор Франкл

Хочу одну цитату навести і хочу вас запитати, чи ви з нею погоджуєтесь. Письменник і психотерапевт Віктор Франкл, який вижив у нацистському концтаборі, казав: "Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них ті, хто не вірив, що це колись скінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях без очікувань про те, що може чи не може статися". Ви погоджуєтесь?

Ці слова я перший раз почув у 2022-му році. У мене був завхоз, він сам цивільний, і він тримав наш барак, дуже багато зробив. Ми колись обговорювали цю книжку, яку Франкл написав, і він повторював ці слова.

Я повністю з ним погоджуюсь. Коли ти не фокусуєшся на цих обмінах, очікуєш просто день, аби день прожити, взагалі все по-іншому відбувається. Ті, хто реально чекав ті обміни, ті скоро, там, тронулися.

А потім ти очікуєш обміну, а потім розумієш, що його немає, його не буде, ти нікому не потрібен. Тебе підняли наверх і так от кинули – ти вдарився. Розумієте, що з психікою відбувається? Тому коли ти просто живеш, просто одним днем живеш – виживе, добре. З хлопцями спілкуєшся, якісь приколи свої. Так ми й жили.

Коли ви до цього прийшли, що треба фокусуватися просто на цьому?

Після Оленівки, коли я ще думав, що, напевно, нас для галочки обміняють. Ми навіть собі там малювали календарик на стіні. Я з юристом нашим сидів, він там до листопада, здається, написав. Я кажу: "Ти що, "мочиш", який листопад? Ми там два-три місяці, ми їдемо додому". Я в це вірив. А потім, як приїхав на Горлівку, оцей сірий реалізм почався, і віра почала зникати.

Зранку якийсь гімн "ДНР" грає, не розумію, що це, якийсь мужик виє. Що відбувається? Побиті, лежимо в простинях голі, холодно, їсти хочеться. Що це таке? Які обміни? Потім починаєш із розумними людьми спілкуватися, десь щось тобі там на вуста мати, і все.

З адміністрації постійно казали, що ми нікому не потрібні. Потім вони вже втомлюються: "Всьо, кому ти надо, скоро поїдеш, всьо, це пісня". Але в останній локації я сидів і думав, що мене не обміняють. Я собі реально намалював картинку. Якщо і обміняють, то це буде сама кінцева точка: закінчиться війна, і все. Тобто я думав, що це десь колись та буде, але віри не було.

А чому думали, що так пізно? Через те, що "азовець" чи інша причина?

Пояснень взагалі не було. Бо часто кажуть, що азовців в останню чергу міняють. А нам казали, що азовців обміняли, а ви останні, лохи. А потім хлопці, як позаїжджали з цього, з ДонСІЗО, почали спілкуватися – ми розуміємо, що взагалі нікого не міняють.

Обмін і повернення на волю

Ви можете згадати той день, коли до вас прийшли або сказали, попередили, що ви їдете на обмін? Чи ви це відчували?

З 6 березня, після обміну, який 5-го був, нам у камеру закидують людей з інших постів, тобто заселяють камери, щоб вони постійні були. 7 березня у нас шмон починається, масовий обшук по СІЗО. І перед тим, як на мою камеру зайти, мене виводять кудись.

Я бачу, що йду в сторону оперчастини. Думаю, значить, хтось приїхав. Заводять у кабінет, сидить мужчинка, представляється співробітником ФСБ. І він починає: "Настрій як в тебе? Що ти, як справи твої? Чим ти може будеш нам полезен?" Я кажу: "Нічим, грошей в мене нема".

Ніякої реакції не було після цього. Або тебе побють – може, ти занадто "дерзкий" (зухвалий, – 24 Канал), або... А це вже "дерзость". Ти міг просто очі відкрити, подивитися на нього, тебе вже забили би. А я – або пан, або пропав. Треба ж якусь інформацію до себе тягнути. Він мені каже: "Я та людина, яка впливає на обміни". Я кажу: "А я поїду?" – "Може бути". От так ми й розбіглися з ним.

Потім через місяць приходять, у нас був день: приходить "режимка": всіх бриють, у камери, бритви дають, забирають усе. І наступного дня приходять, якийсь список, моє прізвище називають і знову мене бреють. Думаю: ага, значить так буде, значить десь поїду скоро. Або мене десь забиватимуть, або, можливо, додому поїду.

І наступного, а ні – в цей же день, здається, мене виводять на інший пост, зважують, я дізнався свою вагу, заводять назад у камеру, і наступного ранку, о п’ятій чи о четвертій, нас виводять. Шість людей із поста або з усього СІЗО виводять на яму, підвал, там, де прийомка відбувається.

Це все "азовці" чи ні?

Ні, прикордонники, ЗМО (Загін морської охорони, – 24 Канал), там, здається. З "Азова" взагалі нікого з полку не було. Якщо за корпус, то так, а з полку не було. Видають нам старі наші речі. Я думав, їх уже спалили, немає. І грузять в автозак і везуть кудись. Речі – це не українська форма, а якісь свої пожитки.

Нас ще так посадили, обличчям повністю в коліно сидиш. Ми так чотири години плюс їхали. Я вже потім собі пазл склав, що ми їхали в Оренбург, десь на авіабазу якусь. Нас змотали скотчем: очі, руки, і завантажили в транспортний літак, "Іл" був. Посадили, і ми полетіли. Дуже погано мені ці перельоти здавалися. Я не один раз літав, нормально було, а тут, може, через вагу, я не знаю: ці посадки, підйоми – я прям задихався, думав, здохну там.

Летимо в Омськ, дозавантажуємось там. Звідти летимо в Кізіл, Пермський край. Одного нашого, який був із нами в СІЗО, капітана, якого по-якому називають, він виходить, а потім не повертається. Пацани довантажують, і ми вилітаємо, летимо в Чкаловськ Московської області. Звідти чекаємо, поки з Тореза через Ростов довезуть ще наших хлопців. В ангар нас вивезли, звантажили. Ми, нагадую, сліпі котята, стоїмо в ангарі з проміжками всю ніч.

Потім нас знову вантажать на літак, і ми вже летимо в Гомель. Прилітаємо в Гомель, нам дозволяють зняти ці браслети. Усе позатікало так. Я пам’ятаю, я зняв із очей, і я думав, що людей 50 – 70 там. Я повертаюсь – там пацанів дуже багато було, прям усі ряди заповнені. Потім дізнався, що під 190 хлопців було. І все: нас посадили на автобуси, дали пакуночки від батька – поїсти нормальної їди, там гречка якась, щось таке, не сухпай, а готувалося. Якісь пасочки, цукерочки, щось кока-колівське. І додому.

Коли зрозуміли, що ви їдете на обмін, їдете в Україну?

Я весь час розумів. Але ти це все їдеш, собі жахи наганяєш. Коли ми приїхали в Чкаловськ, я чую фразу: "А щас еще этих оформим, примем". Думаю: блін, зараз точно бити будуть. Але нічого не відбулося. Це вже була кінцева пісенька, я зрозумів, що все добре буде.

Я дуже зрадів, коли почув голос свого товариша в ангарі. Він позаду мене стояв, приїхав з Тореза, з "Азову". Я чую, там щось "Хай" називають, я: "Это я". Клас! Почали там спілкуватися, давно не бачилися. Ну, і поїхали на обмін. Там разом на автобусі фотографувалися, Настя, кореспондентка.

Повернення героїв з російського полону:

А потім, коли переїхали кордон, побачили... Спочатку ми приїхали на якусь територію, вийшли, перекурили, там гімн заспівали, здається, і завантажилися, поїхали туди, де нас зустрічали: всі роди військ, СБУ, уже всі були. Бабуля з яблучками ходила, вона там завжди ходить, наскільки я розумію. Прапори, фотографії зробили, нас освятили, бо це якраз Великдень був, 12 квітня. Ну і все, поїхали в Чернігів.

Первинне обстеження було в лікарні, там дуже багато людей прийшло – шукають своїх, усіх чекають, але, на жаль, не всі живі були. Це сто відсотків. І звідти ми поїхали хто куди вже в свої реабілітаційні центри.

Ви знали, що з вашими рідними? Кому в першу чергу подзвонили?

Моїм ніхто нічого не дзвонив. Я сам уже з автобуса набрав. Спочатку набрав маму – вона трубку не взяла, набрав батька – він також трубку не взяв. Потім мама передзвонила, я кажу: "Алло, алло! Що ви, де ви?" Вона каже: "Я в Польщі". Я кажу: "А що тато трубку не бере?" Каже: "Він там зайнятий, знаєш, у нього робота постійно, все". Ну і все добре, кажу, потім уже я приїду, наберемо.

Зайшов в Instagram. Це вже як телефони нам видали, там уже повідомлення від коханої: "Два роки назад прийшло, я тебе чекала, не дочекалася". Ну добре, все, приїхали. І щось мені потрібні були документи. Я набираю знову батька на відео, здається, – щось він трубку не бере. Я маму набираю і кажу: може, харе морозитися, що за це? І тут уже сльози почалися: сказала, батька немає, він там рік тому помер.

Посидів годинку, погорював, пережив і зібрався до купи, почав далі жити. Ну, сказано це вже.

Коли приїхали додому, що в першу чергу зробили, що хотілося?

Якщо ви маєте на увазі там, де я там виріс, народився, я аж приїхав пару тижнів тому. Увесь цей час – відновлення, лікування. Якраз я медичну відпустку собі взяв і з сім'єю поїхав додому. Там дуже тепло зустріли представники адміністрації села, потім у село саме приїхало багато людей, однокласники прийшли.

Є контраст між тим, що в полоні казали: "Вас ніхто не чекає", – і тут приїжджаєш, бачиш квіти, прапори. Мені ніколи квіти не дарували, я що з ними робити? Мамі постійно давав, знімали. Все класно було.

Я ще дізнався, як ми обмінювалися: сів в автобус із чоловічком, не пам'ятаю, з якої бригади, і ми почали спілкуватися, хто де сидів. А він каже: "Та за мною там один нацгвардієць був, Жека Балкон". Я кажу: "Прикольно, це мій однокласник". Він каже: "Він тут на обміні". Я кажу: ого. Він на швидкій поїхав, бо в нього ноги відбиті були, і ми з ним не перетнулися. Я біг у Чернігові, вже на рецепцію зайшов, а мені кажуть: ти не встиг, він уже поїхав у Київ на лікування. А потім уже зустрілися. Більш-менш ходячий був, пересіклися, бо ми як на Оленівку вийшли, так у різних бараках і всі чотири роки не бачилися.

Чи змінилися цінності після полону

Як ви думаєте, аналізуючи себе під час служби, до полону, під час і зараз, коли ви повернулися додому, чи змінилися ваші потреби і цінності? Ви змінилися якось?

Як я казав своїй дружині: я в експлуатації дуже простий, як автомат Калашникова. Зайвого взагалі нічого не потрібно. Базовий мінімум, знаєте, як зараз популярно. Тільки я сам себе забезпечую, і мені нічого не потрібно. Ну, хоча я вже звик до годинника, і мені потрібно постійно дивитися, котра година.

Коли повернувся додому, так накинулися на солоне. Ні, це було, але вже дивитися не можу. Я думав, що жорсткішим став, але така нюня там. Фільми дивлюся, сиджу, реву. Фотки зайшов старі – буває, якісь речі дуже важко переварити.

Зайшов до батька на сторінку, щось там шукав, а в нього там все про мене: "Чекав, чекав, не дочекався". На це сидиш, сидиш. Якщо ти десь виїхав на ЛБЗ, як зараз модно це називати, додому приїхав... Який там Рекс? Під юбку заліз. Люди міняються, всі міняються. Я не знаю таких, хто не змінився.

Коли тебе заганяють під плінтус, починаєш цінувати базу: що ти живий, дихаєш, бачиш небо, сонце. Я перший раз дивився, коли до нас хлопців на суд приїжджали через Кіровську зону з Росії, з СІЗО. І він стоїть, як "Лунтік", на небо дивиться – воно таке здорове, таке блакитне. Коли сам через це проходиш, потім розумієш: щастя точно не в грошах.

Люди, які там не були, ніколи нас не зрозуміють. Я зараз дивлюсь на темп того, як люди живуть, що їм потрібно, ця різниця між поколіннями – ми один одного вже не зрозуміємо. Якщо люди думають, що проблема – це не перетелефонували, або грошей нема, то хлопці, дівчата, це не проблема. Якщо в тебе є телефон, ти всі свої проблеми вирішуєш. Зараз штучний інтелект вирішує за тебе все. Щастя, коли тебе зранку не відгепало на СІЗО десь, собака не покусала. Дуже прості речі.

Коли ти знаходишся в таких місцях, де живої рослини нема, ні дерева, нічого взагалі: стіни, грати, дріт колючий, сигналізації постійні, пси, які в формі ходять з палками – життя прекрасне. Тут хоча б десь відпочити встигли, в парк піти. Ми на днях із жінкою поїхали в Коломию на деньочок, побігали, подивилися, як там гарно. Тихе, розмірене життя, спокійне, тривог вони взагалі не знають. Дуже гарно. Мені навіть це місце нагадало Швангау в Баварії, у Німеччині.

Що вам тепер радість приносить?

Сім'я, дитина. Хотілося б ще спокій, бо трішки воно вже замахало – ця балістика, яка гепає постійно.

Чи ви якось інакше тепер реагуєте на обстріли, балістику? Збільшилась тривожність?

Спочатку я взагалі не реагував, а зараз починається розуміння. Я собі якось так уявив, що якщо зараз прилетить, то руки, ноги повідриває – і нічого.

У мене був перший обстріл тут, це не сон, це наяву було. Я розумію, що в мене ні броні немає, ні автомату. Я собі щось накрутив, що зараз кацапи в наступ будуть іти, мені вбиватися, що я тут роблю, куди мені бігти? От така розгубленість, що в тебе нічого нема – паніка з'являється.

Був випадок: тривога, десь "Шахед" летів. Ми спускаємося вниз, бо інструкція пише, що маєш десь спуститися. Ми з напарником по кімнаті, всі дороги разом пройшли, всі чотири роки разом по всіх інстанціях, і ми в одну оцю кімнату... Сірий, ти що, чув щось? Десь хтось спускається, не спускається? Та ні, каже, йдем дивитися. Спускаємося вниз – ресепшн, там одягальчик такий шкіряний і жіночка лежить, коли накинулася: "Хлопці, ви куди? Що вам надо?" Ні, то "Шахеди", лягайте спати. Оце перша реакція була.

Потім я перший раз пішов у кіно, на "КІЛЛХАУС", і коли чув вибух, мене трішки сіпало. Але не сильно. Сни – це була біда. Перші три дні в мене було декілька годин сну, бо не можу заснути після стресу, після перельотів, після обміну. Плюс дали телефон, інформація – ти все дивишся, дивишся, споживаєш, споживаєш, спати не можеш, очі болять, червоні.

Зараз у середньому сплю 5 – 6 годин. До цього було 3 – 4. У полоні спали нормально, режимно: з восьмої до шостої, як у тюрмі. І сни бувають: що знову на зону заїжджаю, бувають штурми якісь. Частенько почали хлопці приходити, яких уже немає.

Порада цивільним і ставлення до служби та мобілізації

Я все одно хочу запитати: можливо, ви можете дати пораду цивільним людям, які ніколи не пройдуть те, що пройшли ви. Що ви порадите цінувати в цьому житті?

Перше, що хотів би сказати, – щоб люди правильний вибір завжди робили. Ти не знаєш, що воно таке, але щоб не допускати того, що зараз є.

Це ще почалося там із 10 року, коли ми "Яника" (Віктора Януковича, – 24 Канал) вибрали, і все потягнулося. Цінувати базу: сім'я поруч, тихе спокійне життя, якийсь відпочинок. Ми радіємо, що в тебе їсти сьогодні є, є водичка. Просто багато не потрібно. Частіше на війні точно.

 Можливо, порадите, як протриматися під час війни, тому що ми не знаємо, скільки вона буде тривати. Як тоді тримати "кукуху"?

Зараз або ти в армії, або для армії, так що хочете триматися – йдіть у військкомат, якщо є така можливість. Багато хто вже поїхав. Я не кажу, бо зараз знову скажуть: "О, ще один дурачок зазиває". Ні, не всі створені.

Я своїм розумом дійшов до того, що потрібна контрактна основа і бажаючі, бо ти не змусиш людину, тракториста, який не хоче, не вміє і не буде цього вчитися. Людина має бути мотивована хотіти цього: фізичною підготовкою, бойовою та спеціальною.

Багатьом не подобається мобілізація. Мобілізація була і буде, не втекти, поки немає стабільної контрактної основи. Я не згоден з діями ТЦК – мені не подобаються методи, вкрай. Але як ти орган не назви, роботу він буде свою, мобілізаційну, виконувати. І наразі вона потрібна. Все.

Дякую вам дуже, що сьогодні прийшли і поділилися вашою історією. Сподіваємося, українці почують те, що ви сказали, і дійсно зроблять правильні висновки. Дякую в першу чергу за захист нашої країни і що ви повернулися нарешті додому. Дуже рада.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.