Наразі Дмитро, як і тисячі наших захисників Маріуполя, перебуває у ворожому полоні. Він живий і навіть виходив на зв'язок з рідними. Казав, як сильно любить, вони ж у відповідь – що дуже чекають його вдома.

Важливо Це помста, – інтерв'ю з дружинами командирів полку захисників Маріуполя про теракт в Оленівці і росію-терористку

Дмитро Козацький – керівник пресслужби полку захисників Маріуполя. Українці знають його як мужнього бійця і дуже талановитого фотографа. Під час боїв у місті він бігав попід обстрілами не лише зі зброєю, а й з фотокамерою. Аби фіксувати подвиги наших військових. Аби показати світу мужність захисників "Азовсталі".

24 каналу в рамках "Інтерв'ю24" вдалося зустрітися з Дар'єю Юрченко – рідною сестрою Дмитра. Вона говорить про брата з великою любов'ю і теплом. Пригадує дитинство, його любов до фотографії та журналістики, про шлях до війська і полку під командуванням Дениса Прокопенка.

А ще Дар'я розповідає про найважчий період у житті їхньої сім'ї – початок війни, бої в Маріуполі, життя у бункерах "Азовсталі" й полон брата. Полон, з якого дуже сильно чекає Діму і його побратимів, як і вся Україна. А поки – радіє, що змогла хоча б на хвилину поговорити з ним по телефону. Почути голос вперше за 3 місяці.

(Розмову з Дар'єю ми записали незадовго до теракту в Оленівці. Однак через трагедію відтермінували її публікацію на зараз. Інтерв'ю – доповнене коментарем сестри захисника вже після трагедії).

Ми знаємо Дмитра як відданого військового – немовірно мужнього і талановитого. А який він у житті – як людина, як брат? Що можете згадати про дитинство?

З самого дитинства ми з Дімою росли разом. Для мене він був братом і одночасно інколи навіть замінював тата, маму, бабусю та сестру. Ми з ним завжди були найближчі.

Дмитро Козацький з рідними
Дмитро Козацький з сестрою Дар'єю та батьками / Фото надане 24 каналу

Пам'ятаю, як Діма говорив: "Ой, я поки дітей не хочу". Але з усім нашим двором возився. Він дуже хороший як людина, хоча він Скорпіон за знаком зодіаку. Ну і звісно, що іноді ми могли й сваритися.

(При спогаді дитинства і Дмитра Дар'я тепло посміхалася, ніби поверталася у той безтурботний час – ігор і відпочинку з братом, якого дуже любить)

У вас велика різниця у віці?

8 років. Тому він виховував мене в дитинстві. Ми справді завжди були разом. Він навіть мене брав на річку зі своїми друзями. Пам'ятаю, як я гепнулася у воду, а вони сушили мене, одяг для ляльок приносили.

Діма – це моя душа.

Як людина він дуже творчий. Насправді він ще зі школи дуже хотів бути фотографом. Але тоді не було таких можливостей, щоб купувати суперкруті камери, і йому купили мильницю. Пам'ятаю, як він з маминих тюлей шив для мене плаття і в 2 годині ночі казав: "Даша, вставай, буду фотографувати тебе".

Діма фактично виховав молодшу сестру / Фото надані 24 каналу

Він був дуже творчим і таким й залишився. Коли він почав більше розвиватися, то пішов у фотогурток і там його завжди і всюди виділяли. Адже він людина творча – йому дай хоч стару Nokia, хоч суперкруту камеру – він завжди знайде щось красиве. Знайде щось таке, що ніхто інший не бачив.

Дмитро любить фотографувати сестру і часто влаштовував їй зйомки / Світлини надані 24 каналу

Як Дмитро потрапив у полк захисників Маріуполя? Як ви відреагували на те, що він хоче йти у військо?

Він не одразу потрапив у полк захисників Маріуполя. Після 11 класу Діма вступив у Польщу безкоштовно на спеціальність, яка пов'язана з дизайном. Він провчився пів року й вже думав перейти на журналістику, адже це більш творча професія.

Але почалася війна в Україні, то був 2013 – 2014 рік. Тоді він сказав, що приїде назад в Україну, а наша мама відповіла: "Так, сиди там. Я тебе не пускаю".

Та він все одно приїхав, автостопом з Польщі, і вже залишився. Він сказав, що не буде вчитись. Побув тут десь рік, працював. Звісно, у нас містечко не найбільше (родина Дмитра родом з Малина, що на Житомирщині – 24 канал), та можна щось знайти. Та і плюс, робота була така, що він себе у ній не знаходив.

І в 2015 році Діма пішов у Нацгвардію. Була мова про те, що його відправлять до Львова, Харкова, Києва або до Одеси. Про Маріуполь взагалі не мовилось.

Та тоді так сталось, що його відправили в Маріуполь. Він почав служити, а потім ми вже до нього приїжджали, коли він був на першій лінії моря.

Дмитро таки пішов на війну, його відправили у Маріуполь / Фото надані 24 каналу

Я пам'ятаю, як мама приїжджала у Маріуполь, дивилась на "Азовсталь", і казала: "Боже, ти бачиш, скільки там викидів?". І якщо дивитися у вікно, то зліва була "Азовсталь", а з іншої сторони – бомблять місто. І вона така: "Діма, куди ти приїхав, що ти тут робиш?". А він прослужив там 3 роки.

Ще в 2017 – 2018 році, коли ми до нього приїжджали, він говорив, що хоче в полк захисників Маріуполя. Ми тоді питали: "Навіщо? Що тебе туди тягне?". Ми ж не знали… Він дуже багато спілкувався з людьми, з тими, які там служили. Він читав про полк і його туди притягнуло те, що там справді була сім'я.

Так, у полку справді хороше командування. Бійці як велика родина, побратими, всі дуже близькі і один за одного.

Так! От немає такого, мовляв: "Я командир, я вищий". Він нам це пояснював. Спочатку ми того не розуміли, але потім він почав служити в полку і ми зрозуміли, як там насправді все.

У мене теж був стереотип: якщо ти військовий, то маєш бути злий, стриманий. А наш Діма собою лишився. Просто в Нацгвардії він був виснажений. Може, тому, що він туди спершу вступив… А от в полку захисників Маріуполя йому було класно. Він розвивався в тому, у чому хотів, працював, мужнів.

Чому Дмитро обрав собі позивний "Орест"? Пригадую, коли весною полк ще був на "Азовсталі", Валерія "Нава" іноді скидала нам коментарі про поранених бійців і вказувала, що це коментар керівника пресслужби полку "Ореста". І спершу я навіть подумала, що це його ім'я.

"Наву" я знаю. Ми її дуже сильно чекаємо також.

А позивний… Дмитро десь в 10 – 11 класі захотів змінити ім'я – це не було пов'язано з тим, що щось не так з його ім'ям. Він просто захотів його змінити, йому подобалось інше. От він завжди такий творчий був, "Діма" йому вже не підходило, хотів називатися "Орест".

І мама сказала: "Ну давай ти підростеш, це ж не просто так змінити ім'я". Ось він виріс, потрапив у військо і взяв собі позивний "Орест". Ми з ним говорили, що він таки змінив собі ім'я – хоч і неофіційно.


Діма пішов воювати у полк захисників Маріуполя / Фото з сімейного архіву

Як для вас почалася війна 24 лютого? У Києві ви не чули вибухів?

За днів 3 до того, як все почалося (повномасштабна війна – 24 канал), Діма нам казав зібрати тривожну валізку. Просто нехай стоїть. Не знадобиться – слава Богу. Але знадобилася.

24 лютого ми з хлопцем були в Києві, живемо на Позняках. Зранку мені подзвонила мама і каже: "Війна почалася".

Але в ту ніч я все проспала. Загалом у мене дуже чутливий сон, але тоді я спала міцно. Мама телефонувала мені декілька разів. Діма теж почав дзвонити. Пам'ятаю, як ми виходили з квартири, говорили з Дімою і він казав: "Ось така ситуація вийшла". Пам'ятаю, у нас з мамою була паніка, а він такий спокійний був…

З Києва ми поїхали в Івано-Франківськ.

"Азовсталь" – це дуже важкий період у житті бійців і їх рідних. Як все було для вас? Чи був із Дмитром нормальний зв'язок?

Спочатку Діма, як завжди, не показував емоцій взагалі, особливо мамі. Я могла з ним поговорити, спитати, як він, що відбувається.

Насправді дуже тяжко було знати це все, про Діму і "Азовсталь". Зараз ми більш сильні. Хоч мені тільки 19 років, але іноді здається, що я сильніша за нашу маму.

Діма намагався телефонувати рідним з заблокованої "Азовсталі" / Фото надані 24 каналу

Діма одразу розумів, що Маріуполь – це серце України у військовому плані, там море, там все. І тому, в принципі, ми були готові, але не до такого.

Коли бійці зайшли на "Азовсталь", Діма розповідав, що "ось така-то ситуація". Було тяжко, і зараз дуже тяжко. Але раніше ми хоч знали, де вони, що з ними...

Взагалі, тоді іноді був зв'язок, але він міг не відповідати по кілька днів. Якщо затягувалося на днів 5, то це було дуже добре, бо деякі люди місяць не відповідали. Я йому писала, знала, що з ним все добре… Але що я могла йому написати: "Як ти?".

Тоді було дуже важко. От згадую мамині емоції – мені треба було стояти з кам'яним лицем і казати: "Все буде добре". Бо я не можу по-іншому сказати.

Завжди важко в такій ситуації підібрати слова військовому – чи рідному, чи чужому. Хочеться підтримати, але не знаєш, що написати, і якими словами це зробити.

Так. Я пам'ятаю, ми трохи переписувались, і він казав: "Спокійно, дівчатка і хлопчики, все окей, все добре, я живий".

Пам'ятаю, як він написав: "О, а в мене сьогодні другий День народження". Я тоді здивувалась та запитала, в якому сенсі. А Діма відповів, що у сусідню кімнату влучила бомба. І він настільки спокійно це говорив, що я дивувалась, як він так може.


Діма намагався заспокоювати рідних навіть у важких обставинах / Фото надані 24 каналу

З ним тоді все було добре?

Так, все добре. У них на "Азовсталі" було 2 здоровенних кімнати – в одній були ліжка, як у військових, а в другій були їхні речі, їжа, вода та все решта. Слава Богу, влучило в кімнату, де були речі.

Нашого Діму поранило в голову. Він тоді спав на ліжку – на другому поверсі біля стінки. Саме за нею була та кімната, по якій вдарила бомба. І ударною хвилею його відкинуло. А ліжко просто завалило стінкою. Тому йому дуже пощастило, він живий.

А інші? Всі залишилися живі після влучання?

У кімнаті, де вони спали, загинули люди.

Але пам'ятаю, що навіть в цьому пеклі Діма і наша сім'я трималися.

Він розповідав, що твориться в Маріуполі і було страшно. Діма називав бомби, які на них скидали, просто "дощ". Як у нас падає дощ, так в них – бомби. Їм ставало страшно, коли по них не стріляли, бо не розуміли, що буде далі.

Це як у нас – кілька днів немає повітряної тривоги, і всі починають переживати.

Так, і це настільки страшно...

А їжа у них була після того, як засипало кімнату зі всіма речами і продуктами?

Він розповідав, що в них просто не було що їсти…

Тут Даша зупиняється, їй важко говорити і згадувати, як брат розповідав, що все добре, вони тримаються. Насправді ж тоді на "Азовсталі" життя для захисників перетворилося на пекло.

Чоловіку треба поїсти 4 рази на день, а вони їли 5 ложок вівсянки і пили технічну воду.

Перед виходом з "Азовсталі" їм ще й розбомбили медпункт, шпиталь. Тоді вже не те щоб медикаментів, там ні їжі, нічого не було. Я хвилювалась, щоб у нього не було ніякого зараження крові. А він казав, що рана помалу загоюється.

Дмитро Козацький на Азовсталі
Дмитро Козацький на "Азовсталі" / Фото надане редакції 24 каналу

Попри все, що наші військові пережили в пеклі Маріуполя, багато з них зберегли для себе якісь хороші моменти. Були історії, які Діма розказував вам?

Постійно розповідав, адже вони між собою всі дуже дружні. І розумію, наскільки зміниться їхнє життя, коли вони вийдуть з полону. Хлопці будуть все згадувати.

Про Діму мені дуже запам'яталось, як він перед виходом з "Азовсталі" зняв кадри "Фортеця Маріуполь".

Фортеця Маріуполь. Останній день на Азовсталі: відео BABYLON'13 , зняте "Орестом"

В останні дні була тиша, бо вивозили поранених, і нам вдалося навіть поспілкуватися по відеочату. Діма сказав: "Ви уявляєте, за весь цей час я зміг спокійно вийти на вулицю". Хоча вони й раніше там бігали, знімали, але поміж обстріли.

Ще Діма розповідав, як вийшов і побачив сонце. Він так про це говорив, що мені ці слова відклалися в сердечку. Це для нього, напевне, був найбільш позитивний момент. Він розказував: "Я пройшовся, покурив, бо мені дали нормальну цигарку, і побачив сонце".

Тоді йому, напевне, було спокійно вже.

Так. Він казав: "Я не боюся, що мене зараз хтось…". Це мені так запам'яталося.

До речі, коли ми говорили по відеочату, якихось хвилин 7, то мені в голову прийшла суперкласна ідея робити футболки з його фотографією. Це була така розмова, ніби нічого не відбувається. Ми просто змогли сісти й поговорити.

Що Діма говорив про евакуацію з "Азовсталі"?

Це не була евакуація. Це було "визволення". Мені Діма сказав, що є 3 варіанти – або помреш від голоду, або від поранення. І є третій вихід, який дає надію хоч на щось.

Ми зараз також намагаємось пояснювати людям, що в бійців просто не було варіантів, бо росія не давала згоди на евакуацію жодній третій стороні. А це був шанс залишитися живими.

Так. Вони усі люблять свою країну, і я впевнена, що якби вони були самі по собі, вони б до останнього стояли в Маріуполі. Але слава Богу, всі ми люди. У них ж є діти, сім'ї.

Це правильно. Вони й так тримались довше, ніж могли.

Це взагалі страшно. Померти від голоду в 21 столітті, просто померти від голоду… А на заводі помирали люди, там справді не було чого їсти.

Вперше з полону Дмитро телефонував матері у травні

А зараз з Дмитром маєте зв'язок? Він телефонував?

Коли ми поговорили по відеочату перед виходом, він нас попередив, що не буде мати зв'язку декілька днів. Але декілька днів, а не місяців. Хоча ми ж розуміємо, що це полон, а не курорт.

Пригадую, ми з ним тоді домовились, що будемо не на зв'язку. Та через 3 дні він зателефонував мамі. Не мені чи татові, бо дозволяли дзвінок лише на один номер. Мене не було біля мами, але вони з ним поговорили недовго. Він тоді сказав: "Дівчатка, хлопчики, зі мною все добре, все буде окей. Ми побачимося найближчим часом". І все.

Не розказував про умови?

Ні.

І з того часу не виходив на зв'язок з вами?

Ні. Але десь, мабуть, через тиждень після виходу мені зателефонували. Ми були тоді на зйомках і в мами був відключений телефон.

Мені подзвонили й сказали: "Дмитро Козацький живий, зараз перебуває в полоні". Я попросила хоча б якусь інформацію. Вони сказали: "Зараз дуже багато людей, нічого не можемо".

Це були представники Червоного Хреста?

Так, вони представилися як Червоний Хрест.

Зараз ми бачимо-чуємо по новинах розмови про обмін. Слава Богу, наші перші поранені хлопці повернулись. А так і говорили, що спочатку обміняють поранених, потім дівчат, а потім всіх решту.

Керівництво, скоріш за все, останніми. І я підозрюю, що Дмитро може бути в останніх списках.

Так. Тому ми живемо надією і ще раз надією. Ми всі сподіваємося, що скоро його побачимо.

доповнено коментарем*

Дашо, чи знаєте щось про Дмитра зараз, вже після теракту в Оленівці? Чи виходив він на зв'язок?

Коли стався теракт в Оленівці, мама якраз була у мене в Києві. І в той день, 28 липня, ми дізналися, що сталося. Спочатку ми не вірили, але потім теракт підтвердили. Мама поблідніла на очах. Дуже тяжко було, ми не знали, що і як.

Ми дивилися усі новини. Дивилися відео, щоб побачити, є там Діма, чи нема. Він мені вже бачився у всіх загиблих хлопцях. Але потім помітила, що татуювань на тілі нема. Це були жахливі накручування.

А тоді 2 серпня мені зателефонував російський номер. Я ще подумала, що це знову якісь "доброзичливці" і не знала, піднімати чи ні.

Але така насторожена підняла і чую: "Алло, це Діма". І я така просто: "Що?". Він ще раз: "це Діма"… Я була в шоці. Питаю "Дімочка, як ти, де ти, ти живий-здоровий, що з тобою?". Він сказав, що живий-здоровий, наразі перебуває в Донецьку. Я відповіла, що ми його дуже-дуже любимо, дуже чекаємо, цілуємо і обіймаємо.

Діма сказав, що сидить зі слідчим, який і дав йому зателефонувати. У нас була така дуже швидка розмова. Я пам'ятала, що коли йому вперше дали зателефонувати, це було пару секунд. Тому хотіла швиденько все сказати.

Я сказала, що дуже його люблю. Він відповів, що теж і почав плакати. І я розплакалася… Це був один із найжахливіших моментів під час війни. Бо Діма у мене дуже сильний. А тут я просто це почула, відчула. Було дуже важко.

Я ще запитала, чи буде він мамі дзвонити. А він відповів, що постарається. І все, було обмаль часу, тому ми закінчили говорити.

Я скоренько подзвонила мамі і татові, вся в сльозах. У мене така істерика була, це було дуже неочікувано. Я вже не знала, чи я щаслива, чи я зла, чи я стурбована. Відчуття були дуже змішані.

Я попередила маму, щоб тримала біля себе телефон, бо не знати було, коли і звідки Діма подзвонить. Але він подзвонив. Мама звісно ж була дуже щаслива. А тепер знову ні слуху, ні духу про нього.

"Найважче дивитись на маму і її заспокоювати, а Діма сильний духом"

Що для вас за весь цей час – і на "Азовсталі", і зараз – найважче?

Коли вони були на "Азовсталі", для мене було найважче дивитись на маму і її заспокоювати. Діма у нас сильний духом. Але тут залишилася мама, яка думає за два своїх серденька, – за мене й за Діму. Це було найтяжче.

Дар'я Юрченко розповіла про брата Дмитра Козацького
Дар'я з братом Дмитром на різдвяні свята вдома / Фото надане 24 каналу

Я пам'ятаю, як ми Дімі скидали відео в телеграмі і я така: "Все добре, Дімка, все добре. Мама не плаче, все окей". Я переводжу камеру на маму, а вона плаче. Тоді казала їй: "Мам, ну що це таке". Це було важко.


Зараз сестрі найважче заспокоювати маму та триматись самій / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

От іноді закрадаються такі думки, а якщо він не повернеться. Я пам'ятаю, як ми з ним на передостанній зустрічі посварились. Ми тоді приїжджали в Маріуполь, а я йому випалила: "Ой все, я більше ніколи сюди не приїду".

А вже останній раз ми бачились на Новий рік, коли він до нас приїжджав. Це так було круто. Але ще будуть в нас такі емоції.

І оце тяжко – себе не травмувати, переконувати, що все добре, що я просто чекаю. Але іноді накриває.


Востаннє родина бачилась наживо на Новий рік / Фото надані 24 каналу

Що зробите першим, коли Діма повернеться додому? Про що мрієте?

Насправді в мами є одна мрія – коли вона говорила з Дімою на Великдень, він сказав: "Блін, я так хочу пасочку…". Для нас це дуже сімейне свято. Тому коли він повернеться, мама спече пасочки.

А я зараз більше спілкуюся з його друзями, ми зідзвонюємось. Хочу, коли він приїде, зібрати всіх його друзів. Хочеться наобійматися, перецілуватися з усіма, з ким тільки можна.

Коли чекала на його дзвінок, у мене було стільки думок, що скажу йому... А коли він подзвонив, то не могла сказати нічого, крім: "Я тебе так люблю, я тебе так люблю, все буде добре". І більше нічого я не можу. Тому зараз щось планувати ми можемо, але як і коли це буде – я не знаю.

А Дмитро не розказував, що буде робити, коли повернеться додому?

У Маріуполі його будинку більше немає. Тому він хоче приїхати в Малин, а потім переїхати жити в Київ. А поки він хоче, ми вже в таких дизайнерських думках, як будемо його квартиру робити. Це потрібно подумати.

Знаєте, він якраз доробив у своїй квартирі в Маріуполі ремонт. Це була однокімнатна квартира, але така затишна. У нього був дрон, який зламався, то він його підв'язав і красиво повісив. А ще сплів вінок з колосочків – він завжди був творчою людиною.


Коли Діма повернеться додому, мама спече йому паску / Фото надане 24 каналу

А ще – Діма справді дуже гарно фотографує! Його фото з "Азовсталі" відомі на весь світ. Йому навіть присудили премію GrandPress Photo – 2022. Вас запрошували на вручення? І чи знає Діма, що виграв її?

Я сподіваюсь, що так.

На вручення премії нас не запрошували. Хоч загалом запрошували навіть в Сполучені Штати. Та, на жаль, зараз з візою не все так просто і потрібне запрошення. Мама в Польщу їздила, мене теж запрошували на тиждень. Але не завжди є можливість поїхати.

До речі, у нас в телеграмі є листування і навіть зараз я йому скидаю щось, розповідаю про все. Розумію, що він нічого не читає і не дивиться, але потім подивиться. Я вже йому і плакала, і сміялась, і привіт від друзів передавала. Я розумію: він приїде і все це побачить.

Відомі на увесь світ фото Дмитра з "Азовсталі" / Фото Дмитра Козацького

Ви зараз займаєтеся виготовленням футболок зі світлиною Дмитра, де він стоїть під променем світла на розбитій "Азовсталі". Плануєте розширювати "Орест.Ukraine" й робити мерчі з іншими фото?

Так! У нас вони вийшли. Нам багато хто пропонував колаборацію. Сподіваюсь, будемо співпрацювати з United24. Розумію, що хтось захоче купувати речі й з іншими фото, але в мене була ідея друкувати саме це. Воно мені в душу запало.


Дмитро на "Азовсталі" / Фото Дмитра Козацького

Є ще футболка з сердечком. Якось я попросила маму, тата і Діму намалювати сердечка, і зробила собі тату. Діма тоді казав: "З Маріуполя найкращій сестричці". Тому вийшла й така футболка.

Діма дуже талановитий, його фото облетіли весь світ, його назвали "очима "Азовсталі". Його фраза, що "Азовсталь – місце життя і смерті" – також культова. Він сам усвідомлює свою роль у війні, про свій вплив і розголос на весь світ?

Думаю, що зараз ні. Я з ним не спілкувалася вже стільки часу.

Та не думаю, що в той момент, коли вони були на "Азовсталі", він усвідомлював, що він вплинув на світ, насправді. Я зараз можу з впевненістю сказати, що Діма дуже велику роль зіграв для того, щоб вони звідти вийшли, щоб цивільних вивели.


Вийшовши з полону, Діма хоче оселитись в Києві / Фото надане 24 каналу

Тому що ми всі могли думати, що там все погано, але уявити не могли наскільки, поки фото поранених, відео дітей не розлетілися по всьому світу.

У телеграмі є багато відео з "Азовсталі", а він ж командир пресслужби. Я дивилася відео з дітьми і почула його голос, хоч спочатку навіть не впізнала. Та вже коли передивлялася, мама сказала: "Це ж наш Діма".

Я впевнена, коли він повернеться, коли всі наші хлопці повернуться, то він буде пишатись собою 100%. І ми пишаємося ним і нашими хлопцями.

Ми також.
Ну і наостанок – Діма тепер має справжній фан-клуб. Адже ваш брат підкорив серця сотень дівчат. Чи є в них шанс?

Так (посміхається). У нього не було дівчини.

Дар'я Юрченко на виставці робіт брата Дмитра Козацького
Дар'я Юрченко на виставці робіт брата Дмитра Козацького / Фото надане 24 каналу