Мабуть, жоден рашист із вищого військово-політичного командування Росії не може бути впевненим у тому, що наступна хвилина не буде останньою в його житті. Попри наявність особистої охорони, відокремлене життя у бункері та стягування ППО для захисту Рубльовки, справжніх гарантій безпеки у країні-бензоколонці не має ніхто. Можете спитати у Дугіної, Татарського, Прилепіна, заступника міністра освіти, який раптом виступив із критикою Путіна, чи у низки топ-менеджерів різних компаній. Тим не менше, досі існують особи, які не обмежують себе у висловах щодо чинної влади, наприклад, Гіркін та Пригожин. Перший має серйозний "дах" серед ФСБшників, а от чому досі живий другий, читайте у матеріалі 24 Каналу.
Зверніть увагу Суцільне приниження: чому Путін втрачає вплив на своїх колишніх сателітів і союзників
Путін спіймав "паровоз" на мізерах
Сам факт того, що в інформаційному просторі Росії з'явилися люди, які дозволяють собі різкі висловлювання щодо наближених до Путіна осіб чи навіть подекуди критикують самого бункерного фюрера, свідчить про наявність неабияких проблем у лідера режиму.
Російський недопрезидент досі намагається гратися у маскулінність, однак його слабкість стає дедалі більш очевидною із кожним днем. Він ледве здатен балансувати між різними баштами Кремля, та навряд чи зможе дотримуватись паритету між кланами ФСБшників, ГРУшників, бандитів та олігархів. І як тільки хоча б один гвинтик цієї крихкої системи вийде з ладу, Росію захлисне від міжусобиць.
Втім, наразі, на жаль, нічого подібного не відбулося, однак до цієї миті болотяні жителі стрімко наближаються. Адже так сталося, що Путін вважав себе найрозумнішим шулером, увірвався у гру неміченою колодою, хапанув двох тузів на прикупі до забійної карти, але переплутав преферанс із покером та почав блефувати. У реальній картковій грі результат подібної тупості вкрай легко передбачити: недолугому учаснику запихують "паровоз" із хабарів та відправляють додому. Або ж дають можливість відігратися та залишають зовсім без штанів.
Приблизно так сталося й із російським лідером. Вплутавшись у повномасштабну війну проти України, він поставив на карту і своє життя, і майбутнє всієї Росії, однак шансів на перемогу, по великому рахунку, у нього ніколи й не було. То ж тепер кривавому диктатору не залишається нічого іншого, окрім як розповідати співгромадянам, що він так і хотів, а перемога колись-таки настане, треба лише відправити на загибель ще тисяч 500 молодиків, продати Китаю нафту дешевше собівартості, а також дочекатися дефолту в США. От тоді стовідсотково буде не гумова попа, а працьовитість (що б це не означало), а з колін як встануть, так і взагалі.
Тим не менше, якщо звичайні росіяни просто мріють про знищення України та готові підкорюватися будь-якому рішенню влади, серед вищого військово-політичного командування є ті, кому подібне становище зовсім не подобається. Серед цих осіб є й доморощений диверсант Євген Пригожин, який, судячи з усього, претендує на владу після того, як путінська імперія розвалиться. І справа тут зовсім не в тому, хто стоїть за кухарем царька, а в тому, що він так чи інакше стає вкрай небезпечним для самого бункерного фюрера, а також для тих, із ким конфліктує.
Адже він, як справжній популіст, цілком вдало грається із настроями народних мас. На відміну від всіляких Собчак чи Навальних, власник кишенькової армії вбивць, якому за наказом того ж самого диктатора надали доступ до артилерії, авіації та бронетехніки, став справжнім опозиціонером, що цілком може кинути виклик самому фюреру. Проте як із цим боротися, у Путіна ще не вирішили.
Пригожин зіграв на таємних бажаннях росіян
Справа в тому, що політтехнологи власника групи "Вагнера" вирішили так чи інакше протиставити Пригожина всій системі російської влади. Саме це, з одного боку, дало йому можливість вижити, а з іншого – зробило ціллю для ліквідації.
Від такої співпраці вигравали геть усі:
- Путін отримував мільйони доларів та політичний вплив на інші держави, а також "працевлаштовував" професійних військових, які б не знайшли себе у цивільному житті.
- Пригожин заводив нові знайомства із генералами російської армії (зокрема, із Суровікіним у Сирії), сколочував величезні гроші та потроху накопичував політичні амбіції.
- Самі ж найманці отримували чималі зарплати, мали гарантії виплат коштів у випадку загибелі та були вкрай задоволені можливістю безкарно вбивати людей.
Так відбувалося до повномасштабного вторгнення. Точніше, до моменту, коли російська армія зазнала перших поразок на Півночі України та не змогла суттєво просунутися на Сході. Тоді на допомогу окупантам відправили бойові загони пригожинських бандитів, які дуже швидко стали чи не єдиною рушійною силою орди. Завдяки умовній злагодженості між підрозділами, а також наявності нелімітованої кількості снарядів, злочинці змогли захопити Попасну, Сєвєродонецьк та Лисичанськ.
Можна вважати, що саме з того моменту запалала зірка Пригожина на політичній арені у країні-бензоколонці. Піарячись на тому, що буцімто лише завдяки вагнерівцям Росія зможе досягти хоча б захоплення всього Донбасу, путінський гарсон вибив для себе можливість вербувати зеків. Мовляв, для Москви вони все одно ніякої цінності не мають, а от на фронті цілком знадобляться.
Зрозуміло, що у Кремлі ніхто подібному підходу не заперечував: не їх дітям зустрічатися у підворіттях із втікачами-вбивцями. Натомість десятки тисяч осіб без будь-якої моралі, на думку бункерного фюрера, цілком могли б змінити хід подій. По великому рахунку, так і сталося.
Треба визнати, що тактика м'ясних штурмів зі справжніми загородзагонами, покарання кувалдами, розстрілами командирів, чиї підлеглі відмовилися йти у бій, насправді дала рашистам змогу і захопити Соледар, і майже взяти під контроль Бахмут. Тільки от тут щось пішло не так, бо раптом для вагнерівців почали виділяти стільки ж снарядів, скільки й іншим підрозділам, а це не тільки зривало терміни на взяття невеличкого райцентра, але й значно зменшувало потенціал самого угруповання. Адже "м'ясо" почало закінчуватись, а зеки так чи інакше не зовсім-то й горіли бажанням помирати у канавах.
Мабуть, тоді політичні амбіції Пригожина вперше були висловлені так гучно. Він буквально привселюдно принизив Шойгу та Герасимова, звинуватив їх у всіх провалах на фронтах, а також почав вимагати додаткові снаряди для своїх зеків та найманців. Зрозуміло, що нічого, окрім народної любові, завдяки таким висловам він не отримав. А от всеросійське визнання путінського кухаря з тих пір зростало як на дрідждах.
Справа в тому, що Пригожин почав протиставляти себе всьому апарату російського керівництва. Мовляв, генерали на передовій не з'являються, а він ось тут, поруч зі своїми підлеглими. Він ледь не перший визнав, що йде вкрай активна та кровопролитна війна, у якій Росія б'ється проти сильної армії, називав справжніми героями звичайних солдатів, а не паркетних фельдмаршалів. Здавалося б, йдеться про відвертого вбивцю, колишнього зека без принципів та вкрай жорстокого терориста, однак його образ настільки вкладався у моральне сприйняття героїзму росіянами, що нема чому дивуватися шаленому зростанню популярності.
Країна-терорист, де кожен другий відсидів по 10 років, де сп'яну побити дружину з дитиною – це абсолютна норма, і де зламати цілій родині життя через антивоєнний малюнок маленької дівчинки – то геройський вчинок, не може думати інакше. Пригожин просто дав забитим батогами рабам натяк на те, що їх можуть так само лупцювати, але при цьому не обманювати та не розповідати відверті небилиці про покращення життя.
До теми Боротьба наростає, – військовий експерт припустив, чому так багато ПВК у Росії
Популярність вагнерівців ідеально наклалася на соціальне становище у Росії, де часто п'яні чоловіки й жінки постійно слухають про велич власної держави, однак глибоко в душі незадоволені тотальним розкраданням грошей місцевими чиновниками. Натомість Пригожин у підконтрольних йому ЗМІ пропонує цим живим мерцям, яким нема чого втрачати, так само безславно закінчити своє існування, однак під соусом загибелі за батьківщину. Тільки на відміну від державних діячів, які бояться назвати війну війною, він подекуди казав майбутньому "м'ясу" правду, мовляв, їх дійсно відправлять на забій у надлюдські умови. І це насправді спрацювало, адже культ групи "Вагнера" пішов у народ, а вбивці та ґвалтівники стали для пересічних росіян справжніми героями. Але ж це почало грати не на руку Кремлю.
Шойгу, Герасимов, де ППО?
Через надзвичайну популярність шалених кровожерливих нелюдів Пригожин зміг поставити Путіна та інші конкуруючі башти Кремля у достатньо незручне становище. З одного боку, непідконтрольна особа із підтримкою серед населення боліт та власною дуже відданою армією найманців (зеки, які залишилися в живих та отримали свободу, а також кістяк групи "Вагнера" цілком готові виконати будь-який наказ Пригожина) здатні захопити Санкт-Петербург чи навіть спробувати вчинити державний заколот. З іншого, за найкращих для Росії варіантів розвитку подій на фронтах Пригожин цілком може виступити опонентом Путіну на виборах та надати йому якісь умовні гарантії власної безпеки. І це може бути цілком непоганим виходом для бункерного фюрера.
То ж наразі, судячи з усього, ніхто у Москві не може прийняти якесь остаточне рішення. До того ж на руку власнику групи "Вагнера" грає його медійність, оскільки ліквідувати Пригожина буде зручніше для влади не на піку його популярності. Ймовірно, цим можна пояснити і наказ для всіх ЗМІ та блогерів не згадувати бойовиків цього формування у новинах та постах, а також відлучення претендента на трон від доступу до зеків.
Судячи з усього, сам любитель кувалд цілком усвідомлює, що можливий провал операції із захоплення Бахмута разом із пошуком винних у низці російських поразок аж ніяк не будуть сприяти його довголіттю. Тому йому нічого не залишається, окрім як продовжувати сіяти ненависть пересічних рашистів до діючої влади. Звідси і всі заяви про майбутню перемогу України у війні, і побажання, аби будинки чиновників-олігархів на Рубльовці були розбомблені українськими безпілотниками.
А от від стану самого підконтрольного Пригожину угруповання його життя навряд чи залежить, бо у разі, скажімо, раптового наїзду автівки кухаря на міну, кремлівські діячі просто перекуплять всіх бандитів. Сподіватись на те, що хоч хтось із професійних вбивць здатен очолити бунт та мститися режиму через зраду свого шефа взагалі не приходиться. Ба більше, нема ніяких сумнівів, що за певну суму ці ж зеки й самі залюбки заб'ють Пригожина кувалдою чи сокирою.
Однак доля більшості з тих, кому пощастило вижити після бахмутської м'ясорубки, давно вирішена. Їх або закинуть на якісь інші ділянки фронту до повного знищення, або ж, якщо Пригожина не стане, переведуть в якісь інші підрозділи. По великому рахунку, інших варіантів долі для тих, хто прийшов на українську землю через непотрібність своїй державі, просто немає.