За час активних бойових дій мені кілька разів доводилося бути присутнім при плануванні військових операцій або навіть спостерігати управління ними в живому часі. Часто дії військових враховують природну реакцію супротивника. Скажімо, для того, щоб підійти до нього ближче, замасковано перемістити сили чи убити когось, одна зі сторін може почати артилерійський обстріл іншої, розуміючи, що це змусить супротивника притиснутись до землі і залізти в окопи.
Читайте також: Курс України на вступ до ЄС та НАТО: чи має це політичну вагу і чому Росія відчула себе ошуканою
Таким чином проти ворога використовується його природа і інстинкт. Але це далеко не єдине його застосування.
Якщо ми говоримо про неокортекс – про кору лобних півкуль мозку - то його було сформовано відносно недавно з еволюційної точки зору. В одній з книг я прочитав цікаве порівняння. Там було сказано, що наша свідомість схожа на маленького і тендітного вершника, а наша лімбічна система, емоції і інстинкти, - на величезного слона під ним. Вершник значно розумніший, але якщо він не впорається зі слоном – той легко його скине і затопче.
Це найкраща ілюстрація того, як наші емоції та інстинкти можуть працювати проти нас. А ще їх можуть використовувати проти нас вороги. Особливо – під час війни. З кожним роком бойових дій тема війни стає усе більш маніпулятивною. Політики обіцяють нам мир, який іноді важко відрізнити від капітуляції. Інші закликають нас виграти війну, забуваючи одне – сказати яку саме.
Оскільки у сучасному світі ведуться тисячі воєн, кожен із нас може бути суб’єктом та об’єктом, жертвою та нападником, переможцем і переможеним. За нас б’ються країни і партії, політичні гасла і комерційні слогани, продавці на вулицях і пости у соціальних мережах. Раніше об’єктом нападу були наші рішення: іти направо чи наліво, підкорюватись чи боротись, купувати чи відмовлятись. Але російська агресія дала нам можливість відчути на собі і інший тип війни – війни за реальність. Точніше, за те, як ми її сприймаємо.
Ми звикли до різноманіття фейків навколо себе, а соціальні мережі показуюють нам те, що нам подобається
Фейки або фальшиві новини стали новим трендом 21 сторіччя, породженим інтернетом і соціальними медіа. Якийсь час їх для війн між собою використовували приватні компанії, але їх досвід дуже швидко взяли на озброєння держави для того, щоб воювати між собою.
Сила фальшивих новин тримається на п’ятьох властивостях людини:
- Емоційності;
- Схильності шукати підтвердження вже наявним переконанням;
- Амбіції володіти таємним знанням;
- Небажанню перевіряти й шукати правду;
- Концентрації на обмеженій кількості одноманітних джерел.
Ми звикли до різноманіття фейків навколо себе і того, що серед них часто доводиться шукати правду. Але нам забули сказати, що на війні однієї правди не буває. І серед різноманіття правд нам треба знайти свою і уникнути тих, які нав’язує нам супротивник.
Читайте також: Кандидати, які обіцяють мир, хочуть "здати" Україну агресору
На початку війни дії Росії нагадували безпрецедентно масштабне застосування добре відомої в маркетингу та пропаганді концепції страху, непевності і сумніву. Це коли вас занурюють у ці три психологічні стани, щоб збити з пантелику та схилити до потрібного нападаючому рішення. Росіяни масштабно застосували цю технологію на нас, попередньо відпрацювавши її на внутрішньому ринку. Якщо ви зайдете у коментарі під цим відео на Youtube, то цілком можливо побачите цю техніку в дії.
В 2015 році росіяни осучаснили цю техніку, перетворивши її на техніку чотирьох D: dismiss, distort, distract, dismay. Українською:
- Заперечуй;
- Спотворюй;
- Відвертай увагу;
- Залякуй.
Просто включіть будь-яку з їхніх інформаційних програм (вони доступні через інтернет), і побачите усе самі. Росіяни давно живуть у своїй реальності і намагаються нав’язати подібну нам. Зайдіть у коментарі під цим відео чи відео з російських каналів і ви усе побачите: незручні росіянам думки, політики, вчинки та факти там заперечуються, спотворюються. А тих, хто спробує про них подумати, будуть відволікати. І у разі невдачі – залякувати.
Так, принципи давно освоєні бритоголовими підлітками, які хочуть поцупити ваш телефон, стали основою державної інформаційної політики Російської Федерації. А далі сталося те, що мало: комунікація потроху перетворилась на державну політику та на війну. Бо як казав один з найвидатніших воєнних теоретиків Клаузевіц, війна – це продовження політики у інший спосіб.
Технологія сіяння страху, зневіри та залякування знайшла плідний грунт у вигляді нашого менталітету. Значна частина українців звикла жалітися на владу, одне одного та погані обставини. За роки війни у нас з’явилися тисячі приводів для зневіри, і кожен із них посилювався росіянами у тисячі раз.
А до українських перемог були застосовані технології непевності, страху та сумніву:
- Успішний воєннний опір російській армії;
- Безвіз;
- Томос;
- Реформи в армії;
- Патрульна поліція;
- Поява системи ProZorro, яку вважають одною з кращих у світі;
- Поява антикорупційних правоохоронних органів;
- Е-декларування чиновників;
- Децентралізація;
- Нові розробки вітчизняного ВПК.
І не подумайте, що я забув про напади на активістів, економічну кризу, спричинену війною, убивство Гандзюк, протидію антикорупційним органам чи розслідування антикорупційних журналістів. Ні. Я просто помітив, що з кожним днем у нашому сегменті соціальних мереж усе менше прийнято говорити про незаперечні успіхи останніх років, бо це лише піднімає твої шанси бути зацькованому як ботами, так і реальними людьми, інформаційний вплив на яких досягнув своєї мети.
Соціальні мережі показуюють те, що нам подобається, спотворюючи реальність і створюючи ілюзію того, що наші погляди розділяє більше людей ніж насправді. Це робиться заради того, щоб утримати нас якомога довше на території чергової онлайн-платформи, яка монетизує дані про нас, показавши нам рекламу приватних компаній, політичних партій, а останнім часом і інформаційних вкидів країни-агресора.
Тому нам лишається лише прийняти той факт, що люди у різних країнах чи навіть у різних регіонах чи різних соціальних групах у рамках регіону живуть у своїх інформаційних бульках і мають свою "правду". Тому нападнику доводиться проникати у ваше інформаційне оточення або в ідеалі його формувати навколо вас.
Читайте також: Які потужні новинки отримала українська армія у 2018 році
Щоб перемогти на виборах, Барак Обама першим використав соцмережі та інтернет, аби достукатися до своїх виборців. А Трамп там же першим повноцінно використав мікротаргетинг, щоб достукатися до чужих. А Росія навчилася використовувати інформаційні канали і соціальні мережі зокрема, щоб досягати своїх цілей на території інших країн.
Російській агресії в Україні протистояла у першу чергу армія та добровольці, волонтери та медики, звичайні люди та організації, які стали ланцюгом тотального опору агресії. На інформаційному фронті у нас з’явилася своя контрпропаганда та громадські організації, які боролися з фейками.
Але був у цій війни і ще один фронт – фронт дипломатичний. І як багато з нас здивувалися, побачивши велику кількість чоловіків і жінок, готових ризикувати життям, так я особисто здивувався дізнавшись, що у нас є сильна і рішуча дипломатія.
Роздуми, які я навів вище, були взяті чи надихнуті книгою, яку написав один з бійців дипломатичного фронту війни з Росією – мій друг Дмитро Кулеба. Вона називається "Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків правд та спільнот". Мабуть, єдине, що я б ходів до неї додати – це те, що тактику залякування і цькування, частково описану у ній, з часом освоїли не тільки росіяни, а і наші політики. Для протидії своїм опонентам з інших партій та громадських організацій – зокрема, антикорупційних.
Дмитро Кулеба
Книга "Війна за реальність"
Наша влада, на жаль, теж навчилася заперечувати, спотворювати, залякувати та відволікати. Та чи був у неї інший вибір, запитаєте ви? Справа у тому, що це інструменти нападу. Вони дають гарний але короткостроковий результат. З часом у нас з вами почав розвиватися до них імунітет. І це добре для нашого захисту.
Крім імунітету, який розвинеться, нам варто навчитись жити у світі багатьох правд. Для цього нам доведеться спиратися на реальність. Критично мислити. Керувати емоціями. Відчувати свою спільноту і взаємодіяти з державою. Бо що б ми про неї не думали, без неї війну ми можемо тільки програти.
Читайте також: Чому США хочуть розірвати ракетних договір з Росією: вагомі причини
Як це зробити, ви можете прочитати у цій книзі одного з провідних українських дипломатів часів війни. Частина грошей від її продажу підуть на допомогу армії. Шукайте книгу "Війна за реальність" в книжкових магазинах та інтернеті. Дивіться інтерв’ю Дмитра Кулеби на нашому каналі. І не забудьте допомогти своїй армії.