Пам'ятаю черги за хлібом – до дванадцятої дня, потім хлібний зачинявся. Хліб був сірий, непропечений, навіть просто якийсь вологий – в черзі подейкували, що з сіл приїжджають, мовляв, селяни та зранку скупаються білим хлібом, аби годувати свиней, бо він виходить дешевшим за кормові буряки чи щось таке... Пам'ятаю таку ж сіру, злиплу локшину, яку гидко було до рота взяти.
Читайте також: Росія не навчилася дивитися в очі минулому, – The Washington Post
А ще я пам'ятаю, що стало останньою краплею, після якої я зазбирався до еміграції. Ми з матусею зайшли до нашого улюбленого кафе "Лакомка" (воно стало тоді "кооперативним" і там можна було пообідати, хоч і задорого), де до нас підійшла дуже акуратна, охайна, але вкрай бідно... я б сказав навіть – злиденно одягнена бабуся та попросила купити їй бутерброда, бо вона вже три дні не їла. Бабуся просила таким же сірим, як той хліб, голосом, монотонним, невиразним, дуже слабким, але при цьому мова (російська) в неї була не просто грамотна, а виключно чиста (без українського гекання, або там московського акання, чи чогось ще подібного), як в диктора програми "Врємя".
Мама нагодували її обідом, а та розповіла, що вона вчителька на пенсії. Моя мама, самі вчителька математики (одна з найкращих репетиторів у цілому місті, до неї возили вчитися дітей "еліти" – від торговельної аж до ЦК КПУ, тож якраз ми не голодували), залишили їй всі гроші, які мала в сумочці, ми вийшли з того кафе, самі нічого не з'їли, бо до горла не лізло. Мама плакали всю дорогу додому. А вдома сказали – мовляв, все, більш нема чого думати, треба їхати.
Люди мої хороші, мене просто вибішує, коли я вчергове натикаюсь на отеєто все на кшталт "Ах, какую страну просралі!" та "Хто помніт колбасу по 2.20 – ставьтє лайк". Я цю країну пам'ятаю. І ненавиджу її по си день.
Читайте також: Портников пояснив, чим відрізняються українці від росіян