Завдяки кому Київ на кілька місяців був врятований від "червоної чуми", що спільного у тих подіях із сьогоденням та чому цього разу Україна може назавжди змінити хід історії?
Читайте також: День Соборності України: від початку до сьогодні – без цього не було б українців
Проходячи повз станцію метро "Арсенальна", мало хто звертає увагу на тачанку з кулеметом, що причаїлася поруч на невеликій гірці. Це – пам'ятник повстанцям заводу "Арсенал" 1918 року, який уник повної декомунізації, але залишився радянським пам'ятником у центрі європейської столиці. Його історія – найкраща ілюстрація ставлення містян до подій тих часів: не знесли, бо не забули; наче не помічають, бо не розуміють навіщо.
Журналіст і письменник Максим Бутченко з цим рішуче не погоджується і бачить у минулому багато символів та далекоглядних висновків. Тій сторінці української історії він присвятив книгу, яка вийшла в травні у видавництві КСД. Поговорити про неї та символізм подій 100-річної давнини ми зустрічаємося у невипадковому місці.
Максиме, ми зустрілися для інтерв'ю про книгу під назвою "1918. Місто надій" у доволі безнадійному куточку Києва. Навпроти нас – музей "Меморіал жертв Голодомору"; за кілька метрів від нього – вже скандально відомий "Вічний вогонь", який в останні роки перетворився на місце шабашу проросійських сил; навіть назву вулиці, де ми сидимо, свого часу перейменували з Мазепи на Лаврську на догоду візиту Путіна і московського патріарха до Києва. Як усі ці події пов'язані з твоєю книгою?
Я глибоко переконаний, що однією з головних причин того, що відбувалося в Україні в 1930-ті роки і пізніше – це наслідок позиції, діяльності або бездіяльності українців у 1917-18-х роках минулого століття.
Якщо придивлятися прискіпливо, то парадокси нашої історії у порівнянні з тим, що було 100 років тому – просто вражають. Надихають саме надією, хоча і пробирають до сліз від розчарування водночас.
Нова книга Максима Бутченка "1918. Місто надій"
По-перше, вже у січні 1918-го року почався наступ більшовицьких військ на Україну. Тривалий час це всіляко приховувалося, мовляв, це не росіяни зовсім, це українські соціалісти чи більшовики. Навіть риторика, що була у загарбників 100 років тому, збереглася ледь не дослівно і досі!
По-друге, перед наступом на Київ у багатьох районах столиці почалися повстання так званого "пролетаріату": на Шулявці, на Деміївці, на Подолі, який тоді вважався районом єврейської бідноти, чим вміло користувалися більшовики, які ходили та підбурювали ці незадоволені натовпи до повстання. Одним із найбільших повстань став бунт робочих на заводі "Арсенал". Звідси і починається моя книга.
Росіяни не тільки підтримували всі ці атаки, наприклад, на той же "Арсенал", вони ще й завозили зброю.
У незалежній державі УНР не було контролю над кордоном?
Це був дуже умовний контроль. Взагалі з УНР все було куди складніше, ніж навіть у порівнянні із сьогоднішньою владою.
Головою Ради Народних Міністрів (або ж по-сучасному прем'єр-міністром) був письменник Володимир Винниченко – по суті, він був соціалістом. Військовим міністром до грудня 1917-го був Симон Петлюра, який змушений був піти з посади саме через постійні конфлікти із соціалістичним урядом. Після нього військовим міністром став Микола Порш, який настільки провалив свою роботу, що коли всього лише сім тисяч росіян прийшли штурмувати Київ, захищати його були готові приблизно три тисячі організованих військових. Тобто, повний безлад і по факту анархія, попри наявність формального уряду.
У цих обставинах частина офіцерів ще царської армії (загалом у столиці перебувало біля 20-ти тисяч колишніх "царських" військових) вирішили захищати Українську Народну Республіку.
Добробати почалися ще тоді?
Це взагалі унікальне і доволі мало досліджена сторінка нашої історії. Я знайшов кілька біографій цих людей і насамперед мені кинувся у вічі приголомшливий факт. Якщо наші добровольчі батальйони з'явилися більш як після 20-ти років незалежності, коли люди добре розуміли, що таке Україна, як працює система влади та національна держава, то УНР на той час проіснувало біля двох місяців. А ось ці республіканці почали згуртовуватися та віддавати життя за державу, яку собі хіба уявляли! Саме спроба зрозуміти, що це за люди та чому вони взялися до озброєного опору і стало головним чинником появи книги.
Переважно це були колишні офіцери російської армії, які після Жовтневого перевороту 1917-го або свідомо залишилися, або переїхали жити в Україну. Вони зрозуміли, що уряд УНР не в змозі захистити ані себе, ані українську державу, і почали об’єднуватися, іноді у добровольчі загони – як нині у 2014-му році,. Був такий випадок, коли полковник Петро Болбочан об'єднав для захисту Києва колишніх царських офіцерів. Тому що було дуже мало боєздатних військ. До речі, одним із таких загонів був Гайдамацький кіш, який очолив Петлюра. Саме він і придушив повстання на "Арсеналі".
Гайдамацький кіш Слобідської України зі своїм отаманом Симоном Петлюрою
Давайте детально поговоримо про це повстання: коли почалося, що вимагали, чим завершилося?
В січні 1918-го на заводі "Арсенал" почалося велике повстання робочих, до якого примкнули частково навіть вояки Шевченківського полку. Серед вимог були – приєднання до більшовицької Росії, ліквідація УНР, "заводи – робочим" і далі за списком.
Першими, хто прийшли покласти цьому край стали якраз бійці Гайдамацького кошу, які, судячи зі спогадів, були настільки рішучими, що повстання завершилося менше ніж за тиждень.
Попри пізніші байки радянської пропаганди, жертв тоді було зовсім небагато у порівнянні з масштабами того, що нині назвали б вдалою спецоперацією. Петлюра добре усвідомлював, що робочих просто використали більшовики, і вони помиляються, тому забороняв розстріли навіть формальних лідерів заколоту.
Читайте також: Жовтнева революція 1917 року: чорна дата в історії Росії
Якщо подивитися на ті події ширше, то Арсенальне повстання було спробою знищити "м’якою силою" альтернативний більшовістстькому варіант розвитку історії. Бо тоді було лише два шляхи: централізована так звана "диктатура пролетаріата" та демократична УНР. Україна була не тільки і не стільки страшна для Леніна географічним розташуванням чи окремими людьми, це була загроза альтернативного розвитку постцарських республік, яку він прагнув знищити в зародку.
Враховуючи, що УНР незабаром була таки окупована більшовицькими військами, у чому цінність цієї "вдалої спецоперації з придушення Арсенального повстання"?
Весь національно-визвольний рух – ОУН-УПА, Бандера, Шухевич – весь цей рух цілком імовірно і не відбувся б, якби не приклад успішної боротьби, який чи не першим у ХХ столітті показав саме Петлюра.
Доречі, цікаво, що до 1917 року патріотично налаштованих українців називали "мазепінцями", це про назву вулиці, де ми нині сидимо, потім їх називали "петлюровці" аж до середини 1930-х років, допоки не з’явився термін "бандеровці". Тобто, Петлюра – це своєрідний предтеча Бандери, і саме після 1918 року стало очевидним, що українство – це ген, це щось таке підсвідоме, що може проявитися в людині, яка все життя про це не думала навіть, але виявилася здатною і воювати за українську незалежну від Росії державу, і навіть готовою віддати за неї життя.
Ще одним символічним нині і важливим моментом історії тоді стало звільнення Донбасу. У квітні-травні 1918-го українські війська разом з німцями звільнили від більшовиків територію Донбасса майже до Воронежа, захопивши і Луганськ, і Юзовку (нині – Донецьк).
Як тоді на це реагувало місцеве населення? Чи залишилися якісь переконливі спогади або матеріали саме про реакцію місцевих мешканців на українських військових?
Як і на будь-який війні, були і місцеві добровольці, був і спротив. Достеменно відомо, що були бої за Луганськ. На Слободжанщині донині знаходять масові поховання українських вояків – гайдамаків. Це знов про вражаючі історичні збіги та нагадування тим, хто вважає, що цього разу "орда" може або буде поводити себе якось інакше.
Треба також усвідомлювати: якщо більшовики робили ставку на бідноту, то УНР – це було повстання так званого середнього класу. Погляньте, хто опинився серед лідерів Центральної Ради: Петлюра – колишній журналіст, Винниченко – письменник, Грушевський – історик. Це все була інтелігенція, яка намагалася побудувати саме демократичну державу.
У чому цінність вашої книги нині, у 2018-му? Хочете наблизити революцію середнього класу?
Насамперед, напередодні циклу президентських та парламентські виборів та стогони про "проросійський реванш", я хотів показати, що прагнення якомога далі відійти від Росії – це не забаганка проукраїнські налаштованої частини суспільства, це питання елементарного виживання.
Не треба плутати політичний реванш із соціальним. Ви ж послухайте тих політиків, яких ми сприймаємо як "проросійських"! Вони насправді спекулюють виключно на соціальній тематиці, про "руський мир має бути в Києві" вже ніхто не каже. І от якраз моя книга є лептою у зміну свідомості тих людей, яких свого часу під соціальними лозунгами піднялися на повстання на "Арсеналі", а нині вони слухають і вірять обіцянкам "зупинити війну".
Люди тоді були вкрай нестабільні, не могли зорієнтуватися, що правда, і що – назавжди. От приходить більшовики, їх багато, вони говорять правильні слова: "Ми всі – рівні! Ми – за мир! Дайош 8-годинний робочий день!" В результаті – отримали хіба 8-годинний робочий день і то за копійки, а все інше – втратили: мову, культуру, свободу, перспективи. Чого варто хоча б захоплення Києва більшовиками на початку 1918 року? Більше 5-ти тисяч загиблих, людей труїли газом! У тому числі тих, які свого часу повірили більшовикам на "Арсеналі" і залишилися живими, коли їх не розстріляв Петлюра.
Ця українська "м'якість" була притаманна нам протягом всієї історії. Бо інший шлях – максимальної жорстокості та терору – це вже росіянізм.
Читайте також: Козацтво у ДНК: 7 фактів, яких ви не знали про козаків
То яким буде фінал нашої історії, в якій виявилося так багато паралелей з тією, що писалася 100 років тому?
Лінія вічної боротьби – вона головна як в український творчості, так і в історії. От ми постійно "боремося, воюємо, відстоюємо" і… програємо.
Коли я писав свою книгу, я не міг придумати інший фінал, бо розповідав про відомі події. Але сама назва – "1918. Місто надій" – це визнання того факту, що події 100-річної давнини не були фіналом історії – вони показали, що бороться реальна, вона може бути. Вже тоді зародилася надія, що все це недаремно. Сто років тому ми не програли – навпаки – показали, що нація вже є і є люди, котрі можуть за неї битися. Цей приклад і досі живий, і саме тому ми можемо воювати за свою незалежність.