Архів
Курси валют
youtube @24
Loading...
google @24
RSS СТРІЧКА
Загальний RSS

Топ новини

Відео новини

Коли порохівниця керує порохом. Що робили Президенти України, аби захистити свою владу

08:01, 22 березня 1487
Головнокомандувач Петро Порошенко
Головнокомандувач Петро Порошенко / Эксперт

"Час – ворог влади", – говорила Єлизавета І.

Остання королева з династії Тюдорів навіть не уявляла, наскільки влучно сформулювала основну проблему українських Президентів, що житимуть за чотири віки після неї. Дійсно, час – ворог влади, особливо влади виборної, а не абсолютної. Чим більше минає часу, тим менше шансів знову сподобатися виборцю і отримати другий термін (це знов таки, торкається українських реалій). Кучма, щоб домогтися другої каденції, зіграв на контрасті між собою та Симоненком, й українцям традиційно довелося обирати між поганим та ще гіршим – між олігархічним злом і злом комуністичним. (Про смерть Чорновола наразі не говоримо, хоча й нагодилася вона для Леоніда Даниловича дуже й дуже вчасно).

Але біда в тому, що апетит приходить під час їжі, й, окрім другого терміну, можновладцям починає хотітися ще й третього, четвертого, а краще за все – пожиттєвого царювання взагалі. Досі в українських Президентів був один варіант зачепитися за булаву – готуючись до пролонгації своїх повноважень, вони починали брудні ігри з Конституцією. У діючого нині голови держави цей сценарій може бути запасним, адже обставини подарували йому ще одну можливість – проголосити воєнний стан і тим заблокувати будь-які вибори взагалі. І хоч таке рішення видається доволі сумнівним, у його резерві такий варіант все ж є – в якості ultima ratio regum – "останнього доводу королів".

Політика проти арифметики

У використанні Конституції України у власних інтересах далі всіх зайшов Леонід Кучма – він заручився підтримкою Конституційного суду, котрий на догоду своєму протектору нарік скоромну курку пісною рибою, чи то пак прийняв рішення вважати його другу каденцію першою. Мотивація при цьому використовувалася така: після ухвалення нової Конституції України у 1996 році Леонід Кучма обирався Президентом лише один раз – у 1999-му, а отже має право поборотися за цю посаду ще й 2004-му.

Щоправда, пізніше, коли ЦВК реєструвала кандидатів у президенти, Кучма не висунув свою кандидатуру. Чому він не скористався рішенням КСУ, яке сам же й пролобіював – питання окреме. У фільмі-розслідуванні "Непрощені" йдеться про те, що Кучма буцімто мав намір зіштовхнути лобом "помаранчевий" та "синій" табори (читай: Ющенка та Януковича), а відтак – щоб врятувати країну від громадянського конфлікту – скасувати результати виборів та ввести пряме президентське правління.


Кучма першим змусив КСУ обнулити його першу каденцію / Фото Факти

Хотів цього Кучма чи ні – сьогодні вже й не так важливо. У 2004-му була написана зовсім інша історія, переламним моментом котрої стала політична реформа та рішення про третій тур президентських виборів. Гра компромісів завершилася тим, що Віктор Ющенко став президентом України, але з дуже урізаними (внаслідок політреформи) повноваженнями. Зрозуміло, що перекроєна Конституція не давала спокою "помаранчевому" лідеру. Виявилося, що Основний Закон, котрий лишався неторканим упродовж 8 років, дуже легко переписати, коли цього вимагає політична кон'юнктура.

На екваторі свого правління, в останніх числах 2007 року, Ющенко видав указ про запровадження "Національної конституційної ради" (проіснувавши три роки, НКР була ліквідована у 2010-му, так і не оприлюднивши результатів своєї роботи). Було очевидно, що третій Президент України мав бажання переписати Конституцію і, як стверджували його опоненти, хотів скористатися цим переписуванням задля обнуління першої каденції.

Цілком можливо, що все саме так і було, недарма небезпека подібного сценарію на коротку мить об'єднала БЮТ та Партію регіонів – у 2009-му ці дві фракції заповзялися проштовхувати ідею парламентської республіки, котра передбачала б обрання президента Верховною Радою. Втім, незабаром Партія регіонів дистанціювалася від спільного із БЮТ переговорного процесу.

Воно й зрозуміло: на початку 2010-го представник ПР отримав найбільшу в цій країні владу, а наприкінці – повернув собі повноваження Кучми, скасувавши (руками все того ж покірного Конституційного Суду) політреформу-2004. Перемогти у боротьбі за другу каденцію Віктор Янукович збирався так само, як це свого часу зробив Кучма: призначивши у спаринг-партнери найбільш неприйнятного для частини електорату політика (в часи Януковича таким вважали затятого націоналіста Олега Тягнибока). Це те, що стосувалося короткострокової перспективи. Що ж стосується більш глобальних планів, то й тут Янукович не був оригінальним: він заміксував те "цінне", що можна було взяти з досвіду попередників.


При Ющенку спроби переписати Конституцію набули регулярного характеру

Як і Ющенко, він заснував Конституційну асамблею. Як і Кучма, дав наказ готувати нову редакцію Конституції, після ухвалення якої можна було б відмінусувати собі одну каденцію. При цьому він тримав в рукаві ще один козир – ідею щодо обрання глави держави парламентом (від неї "регіонали" й не думали відмовлятися). Але врешті-решт, так само, як і Ющенко з Кучмою, Янукович зазнав повного краху своїх планів, намірів та сподівань – тільки причини, які до цього призвели, були дещо інакшими, аніж у двох вищезгаданих політиків.

Що ж стосується Петра Порошенка, то через місяць після обрання його Президентом – 26 червня 2014 року – він вніс до Верховної Ради проект змін до Конституції України. Документ отримав номер 4178а. Детально зупинятися на ньому немає сенсу, адже 27 листопада того ж року проект було відкликано, а активну фазу конституційного процесу – призупинено. Зазначимо лише, що законопроект 4178а значно розширював поле діяльності Президента України.

Так, глава держави отримував право замість глав обласних та районних адміністрацій призначати "представників Президента" – з повноваженнями контролю за органами місцевої влади. І ще він набував можливість звільняти силовиків та деяких інших посадовців без згоди Верховної Ради. Що ж стосується посади прем'єр-міністра, то законопроектом передбачалося майже одноосібне внесення Президентом відповідної кандидатури – не за пропозицією коаліції, а лише із "врахуванням побажань" парламентських фракцій.

Зрозуміло, що в кожного нового Президента є велике бажання вкотре перелицювати Конституцію – для того, щоб як мінімум реалізувати дві цілі. По-перше, додати собі повноважень. По-друге, використати дату ухвалення нової редакції Конституції як точку відліку тієї нової ери, коли перше президентство просто не зараховується. Так робили й до Петра Порошенка, робитимуть, очевидно, й після нього. Однак, як вже було сказано спочатку, Петро Олексійович має ще один механізм для захисту своєї влади. Механізм, котрий дала йому війна.

Чого "не подарує" Порошенко

За пару місяців інформаційна картина дня буде доповнена аналітикою на тему триріччя президентства Петра Порошенко. Можливо, хтось з оглядачів згадає й про те, що останній – не лише голова держави. Він також – очільник українського війська. До певної міри ця посада є формальною, адже у більшості держав Президент або прем'єр виступає у ролі її головнокомандувача.

Однак в Україні ситуація все ж особлива – у нас йде війна. Тому оцінювати Порошенка як головнокомандувача цілком доречно, от тільки говорити на цю тему багато не доводиться – три роки тому Верховний головнокомандувач не зробив того першочергового кроку, який багато хто від нього очікував – він так і не надіслав до Верховної Ради подання щодо оголошення стану війни, в якому через російську агресію вимушено перебуває Україна.

Існує безліч пояснень того, чому воєнний стан не було введено ще три роки назад. Проте значно менше розуміння того, чому про нього заговорили зараз. У 2014-му на кожен аргумент "за" висувався аргумент "проти": соціуму говорили про те, що за умови введення воєнного стану нам годі й сподіватися на допомогу західних країн – як військову, так і фінансову. Також говорили, що воєнний стан накладає певні обмеження на права громадян: вони будуть змушені підкорятися введенню комендантської години, забути про страйки; політичні партії, можливо, призупинять свою діяльність; та й загалом, вся повнота влади перейде до військового командування.

Все це так і є, проте попри всі негативні наслідки введення воєнного стану його питання лишається відкритим. У лютому цього року про можливість введення воєнного стану нагадала депутатка від БПП Ірина Луценка – дружина генерального прокурора і дуже наближеної до глави держави персони. Контекст її повідомлення був пов'язаний із інтенсивними обстрілами Авдіївки.

Якщо таке загострення триватиме довгий період і це загрожуватиме екологічній безпеці, гуманітарній безпеці, якщо ми побачимо, що президент РФ Путін серйозно налаштований наступати на всіх фронтах, ми допускаємо введення воєнного стану, – сказала Ірина Луценко.

Втім, Авдіївка – це далеко не перший приклад інтенсивних військових дій, які провадить агресор на нашій території. І, тим не менш, саме цей момент у війні був використаний для того, щоб підняти питання воєнного стану. Випадковість? Річ у тім, що військовий стан накладає табу на проведення будь-яких виборів – як парламентських, так і президентських. Втім, він же виключає й можливість внесення змін до Конституції.

Через місяць (!) після заяви Ірини Луценко з коментарем з приводу воєнного стану виступив радник Петра Порошенка Юрій Бірюков. "Єдиний шлях вирішення цієї всієї історії – політико-дипломатичний. Тому що військового механізму звільнення у нас немає. Ну немає. Його не існує", – зазначив він. Бірюков пов’язав введення воєнного стану із "зачисткою" окупованих територій від бойовиків.

Хтось готовий віддати такий наказ? Точно не Петро Олексійович Порошенко. Тому що тоді кількість загиблих мирних жителів буде вимірюватися сотнями тисяч. Ось в цьому і питання: який сенс вводити воєнний стан? – запитав Бірюков.


Порошенко обіцяє не вводити військовий стан / Фото ЗН

Якщо виходити з того, що у великій політиці нічого не робиться й не говориться просто так, то слова Луценко та Бірюкова, озвучені з інтервалом у місяць, виглядають як певне зондування ґрунту. Істеблішмент, котрому підкинули "вдячну" тему для дискусій, розділився на тих, хто підтримує, і тих, хто засуджує введення воєнного стану. Серед прихильників радикальних рішень опинився міністр закордонних справ України Павло Клімкін (що також показово), а ще представники опозиції – такі, зокрема, як Юлія Тимошенко та Дмитро Ярош.

Та в кожному разі ініціатива щодо внесення подання відносно воєнного стану походитиме виключно від Верховного головнокомандувача. Чи скористається Порошенко своєю прерогативою, спрогнозувати складно. Це залежить від того, яким є його ставлення до ймовірних дострокових виборів – як президентських, так і парламентських. А якщо говорити ширше – то до збереження влади за будь-яку ціну та до її пролонгації на найближчий час.

За інформацією мера Львова Андрія Садового, восени поточного року президент Порошенко може зважитися на дочасне проведення як парламентських, так і президентських виборів. "Тому що президент втрачає довіру і боїться, що за рік йому буде дуже важко думати про наступний термін", – зазначає Садовий в інтерв’ю "Дзеркалу тижня".

Водночас із цим сам президент досить болісно (аби не сказати нервово) сприймає саму думку про дострокові парламентські вибори, котрі, ясна річ, зруйнують навіть ту подобу коаліції, яка існує зараз. При цьому Порошенко вже традиційно називає прихильників таких виборів агентами Москви.

Оскільки, відповідно до Конституції, рішення про дострокові парламентські вибори і про розпуск парламенту приймає виключно Президент України, я хочу заспокоїти всіх опозиціонерів і наголосити на тому, що жодних дострокових парламентських виборів, у яких зацікавлена Росія, яка зацікавлена у дестабілізації ситуації, я їм не подарую, – зазначив Порошенко 15 березня.

Протягом наступних днів Президент ще не раз повертався до дражливої теми виборів. У різній тональності, але з одним й тим самим змістом: жодних виборів до 2019 року не відбудеться. Гіпотетично Верховна Рада може підняти бунт проти спроб глави держави вирішувати долю парламенту одноосібно. Для цього у нардепів є три можливості: заблокувати роботу Ради більше, ніж на 30 днів; розвалити остаточно нинішню ситуативну коаліцію; весною наступного року (коли добіжить кінця імунітет уряду Гройсмана) перешкодити формуванню нового Кабміну.

Три підстави – несформованість уряду, коаліції та непрацюючий парламент – дають президенту України можливість розпустити чинну Раду та оголосити дострокові вибори. Однак зараз, судячи з усього, Порошенко впевнений у своєму контролі над парламентом і у відсутності в його стінах достатньої кількості фрондерів.

Проте вже завтра ситуація може кардинальним чином змінитися. Що робитиме Президент України тоді? Скористається правом на оголошення воєнного стану? (Можливо, коли на кін поставлена особиста влада, навіть транш від МВФ набуває другорядного значення). Чи – навпаки – забуде про воєнний стан і лобіюватиме зміни до Конституції, як це робили його попередники? Президент Петро Порошенко дорожить своїми повноваженнями, тож інтрига полягає тільки в тому, що саме він робитиме для їхнього збереження. І як далеко зайде у цій своїй місії.

Читайте также: Перевірка Порошенка: де і як лукавив президент в останній промові

Джерело: 24 канал
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Коментарі
СЛУХАЙ ON AIR
РАДІО МАКСИМУМ Радіо Максимум
ЧИТАЧІ РЕКОМЕНДУЮТЬ
Більше новин
Новини інших ЗМІ
При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
Залиште відгук