Він належить до тих “останніх могікан”, які стояли ще біля витоків “зелено-білого” клубу. Гол Кульчицького у ворота ростовського СКА допоміг “Карпатам” здобути Кубок СРСР-1969, а вдячні вболівальники ніжно прозвали його “Кулею” - за наполегливість, віртуозну техніку і швидкість.
Попри поважний вік, Ігор Кульчицький майже не змінився. Він продовжує активно грати у футбол, у чому переконався журналіст нашого сайту. “Через півгодини я біжу на стадіон, тож у нас не так багато часу для розмови,” - застеріг Куля.
- Ігоре Євстаховичу, для численних шанувальників вашого таланту не є секретом, що святкуєте День народження. Кого очікуєте в гості?
- Прийде спортивний директор “Карпат” Степан Юрчишин, навідаються також ветерани клубу, з якими регулярно, двічі на тиждень граю у футбол. Посидимо, згадаємо славетні часи... Вважаю, що недаремно прожив свої роки. Все-таки Кубок для Львова здобув, “покапітанив” трохи у рідному клубі, і навіть за збірну СРСР зіграв два матчі.
Напевно, мало хто знає, що свою кар'єру я розпочинав у “дублі” київського “Динамо”. Саме тоді, у 1961 році, головна команда вперше стала чемпіоном Радянського Союзу. Аналогічного успіху досягли і “дублери”. Ейфорія у Києві була неймовірна! У міжсезоння наставники першої команди Соловйов, Коман і Терентьєв викликали мене і кажуть: “Поїхали з нами до Сочі на збори. Там такі дівчата!” А я їм у відповідь: “Які дівчата?! Мені вчитися треба!” Вони як скиплять: “Йди звідси! Щоб тепер ані ногою...” Так моя кар'єра у “Динамо” закінчилася. Я подався до рідного Львова, де здобув вищу освіту. У ті часи чимало футболістів не мали жодних дипломів. Після закінчення кар'єри спивалися, або ж підмітали вулиці.
- Ви народилися 13-го числа. Чи має воно для вас якесь магічне значення?
- О, я дуже люблю це число! Воно завжди мені приносило успіх. Щоправда, на футболці мав “вибиту” десятку. Зате тринадцятка є на номерному знаку моєї “Шкоди Октавії”. (Сміється, - Авт.).
- Через чотири дні ще одна пам'ятна дата – 41 рік тому “Карпати” здобули Кубок СРСР. Чи маєте у цей день особливий настрій?
- Безперечно! Це для мене просто священна дата. Ми не лише здобули другий за престижністю трофей радянського футболу, але й встановили унікальне досягнення, яке до розвалу Союзу так ніхто й не побив. Маю на увазі те, що “Карпати” - єдина команда неелітного дивізіону, якій підкорився Кубок. На “Лужниках” нас підтримували 35 тисяч галичан. Після фінального свистка вони висипали на Красну площу і співали “Черемшину”. Це було настільки гучно, що аж Ленін у Мавзолеї прокинувся. (Сміється, - Авт.). Вважаю, що саме того незабутнього вечора розпочалося відродження України. Прекрасна була у нас команда... Кістяк колективу складали лише “західняки”, через що нас називали “бандерівцями”. Це спочатку не сподобалося росіянам Сирову і Лихачову. Та згодом вони пройнялися бандерівським духом.
- Ваша ігрова кар'єра тривала близько 12 років. Чому так рано скинули бутси?
- Звісно, я був повен сил, щоб пограти ще років п'ять. Та партійні органи почали руйнувати команду. Партії не могло подобатися, що ми є осередком українськості. Гравці розмовляли лише рідною мовою, а домашні матчі збирали повні трибуни – по 50-60 тисяч глядачів. І от “Карпатам” стали підсувати посередніх російських тренерів. Спочатку Васильєва, потім Бубукіна. Їм було начхати на галицький патріотизм, у колективі почали з'являлися легіонери з різних закутків Союзу. Гра команди втратила свій колорит, а до мене все частіше став присікуватися головний тренер – Бубукін. Наприкінці 1972 року він підійшов і запитує: “Ну що, будеш закінчувати?” Я спалахнув: “Можу! Чому б і ні?” “Добре, на матчі проти київського “Динамо” ми тебе проведемо з футболу”, -- підсумував він. Схоже вчинили і з Петром Данильчуком...
- Ви наче готувалися до тренерської діяльності, але потім ентузіазм вичерпався. Ще все попереду?
- Та куди вже? Пізно... А тоді, у 1979 році я й справді мав азарт до того, щоб очолити “Карпати”. Клуб мене скерував до Москви у Вищу школу тренерів. Там приймали лише людей з освітою, майстрів спорту або ж спортсменів, які прославили Союз на увесь світ. Після двох років навчання я стажувався у лондонському “Тоттенхемі” і вроцлавському “Шльонську”. Приїжджаю до Львова, а “Карпат” нема! Команду об'єднали з армійськими структурами, намагаючись втоптати у землю славетний бренд. Міг повернутися до Вроцлава, куди мене активно запрошували, але союзні чинуші заборонили їхати у Польщу: “Навіщо тобі “Шльонськ”? Давай у Росію, там команд багато”. Відмовився. У Росії люди деградують, а я не хотів...
- Як вам гра сучасних “Карпат”? Частенько приходите на домашні матчі?
- Не пропускаю жодного поєдинку на “Україні”. Я віддав “Карпатам” свою кров, тож хіба можу не відвідувати їх матчі? Зараз гра у виконанні “зелено-білих” приємно милує око. Команда молода, прогресує з кожним днем. Як наслідок – регулярні запрошення окремих гравців до збірної України. Та й у Лізі Європи “Карпати” мають непогані перспективи попри грізного суперника в особі “Галатасарая”. Частенько спілкуюся із тренером Олегом Кононовим, ділюся із ним своїми враженнями. От зокрема перед виїздним матчем із “Зестафоні” розповів Кононову про особливості грузинського футболу, адже він, якщо не помиляюся, ніколи не був у цій кавказькій країні.
- У вас журналістська освіта. Чи маєте намір розпочати працю над книгою мемуарів?
- Не знаю, чи вистачить сил на книгу, але грунтовну статтю про історію “Карпат” таки напишу. Тут буде все: заснування команди, ейфорія злетів і гіркота падінь, відродження клубу у 1989 році тощо. Словом, читачі матимуть змогу ознайомитися зі всіма підводними течіями існування “Карпат”. Цю працю маю намір опублікувати до свого 70-літнього ювілею.
Олесь БІЛИЙ, телеканал новин “24”