Тарас в ексклюзивному інтерв'ю 24 каналу відверто розповів про початок волонтерської діяльності в Криму, найемоційніші поїздки на Донбас, життя цивільних людей на прифронтових територіях, потреби українських військовослужбовців у 2014 році й зараз та багато іншого.
Зверніть увагу 7 днів пекла в аеропорту, 2 тижні полону й терапія театром: історія кіборга Ярослава Гавянця
Ви розпочали займатися волонтерством одразу після того, як російські окупанти вдерлися на українські землі. З чого розпочалася Ваша історія?
Наша історія розпочалася з "Евакуації Крим". Цю ініціативу проявили я, Марія Науменко та Андрій Борисенко. Наша мета полягала в тому, щоб у випадку військового зіткнення, а це якраз був 2014 рік і все йшло до того, допомогти цивільним перебратися з Криму на материкову Україну. Налагодили логістичний ланцюг, комунікували з великою кількістю людей, щоб у момент настання цього зіткнення все вже працювало правильно. Розгорнули намети на "перешийку" з Кримом, щоб допомогти людям дістатися у безпечне місце.
Після цієї ініціативи почали їздити на передову, допомагали військовослужбовцям, які пішли воювати під час першої хвилі мобілізації. Це були не лише кадрові військові, а й ті, кого призвали. Ми забезпечували їх різними засобами захисту, які допомагали рятувати життя. Мотив наших дій був простий. По-перше, туди пішли наші друзі, родичі. В один момент вся країна перейшла на військовий режим існування. А по-друге, на той час ми вже були відомими виконавцями, тому до нас зверталися по допомогу. Ми могли акумулювати певні ресурси, щоб у військовослужбовців були ті речі, які їм не давали Збройні сили. Ми не могли діяти по-іншому.
Ми приїжджали, засвітла розвантажували все, а вночі відбувався обстріл, було бойове зіткнення. Ті речі, які ми привозили, рятували воїнам життя.
Тарас Тополя з командою на передовій / Фото Тараса Тополі
Поїздки на Донбас
Що відчували, коли вперше приїхали на лінію зіткнення?
Найскладнішими були 2014 – 2015 роки. За цей час ми пережили широкий спектр емоцій. Від натхнення і надії про те, що не все втрачено, все буде добре, що наш народ може гуртуватися, об’єднуватися в критичні моменти життя, до страху і ненависті, відчаю в моменти, коли гинули люди. Коли частині українського населення абсолютно байдуже на війну.
Той стан, у який ми потрапили в 2014 році, я називаю борщем. У ньому було намішано все. І кожен у цьому борщі був якимось інгредієнтом. Та, зрештою, борщ залишається українським навіть тоді, коли частину його інгредієнтів вкрали росіяни. Все одно це наш борщ.
Українські військовослужбовці / Фото Тараса Тополі
В одному з інтерв'ю Ви зізналися, що воліли б взагалі ніколи не влазити у військову сферу, бо з власних джерел знаєте, яка ситуація в українській армії зараз. Однак з приходом війни все змінилося і Ви вивчили багато питань, які стосуються військової тематики. Що мотивує продовжувати допомагати українським військовим, займатися волонтерством?
Зараз допомога військовим відбувається трохи в іншому форматі. Наразі вона полягає в роботі на інституційному рівні зі Збройними силами й Міністерством оборони для покращення забезпечення військовослужбовців у медичній сфері. Ми, наскільки можемо, контролюємо певні процеси, метою яких є підвищення рівня боєздатності Збройних сил. Це налагодження системи, яка дозволяла б кожному військовому мати відповідні навички, що стосуються порятунку власного життя. А також мати достатню кількість засобів для цього і вміння користуватися ними.
Ви є співзасновником благодійного фонду "Вільні-ЮА". Як трансформувалася діяльність фонду з моменту його заснування, з 2015 року?
Зараз благодійним фондом займається моя подруга Катерина Нічаєва. Якщо раніше фонд допомагав лише військовим, то зараз надає допомогу й цивільним на прифронтових територіях. Відвозимо туди засоби гігієни, медицини. Також допомагаємо дітям, бо вони дуже страждають.
А як там живуть діти?
Нещодавно у нас була поїздка в Родинське. Це містечко в Донецькій області, що розташоване за декілька десятків кілометрів від зони розмежування. Очевидно, що воно перебуває під інформаційним впливом Росії. Там важко з ресурсами, роботою, навчальною сферою. Таких містечок сотні. Та в цього населеного пункту є відмінність від інших. Приміщення, в якому колись був нічний клуб, активісти переобладнали під клуб патріотичного виховання.
Вони гуртують навколо себе дітей, грають в шахи, займаються спортом, навчають працювати з комп'ютерами. Намагаються включити цих дітей в український інформаційний простір і роблять все можливе для того, щоб вони ототожнювали себе з Україною.
Тарас Тополя на Донбасі / Фото з фейсбуку Тараса Тополі
Але на Сході є величезна проблема, бо багато людей взагалі не ототожнюють себе з Україною. І з цими людьми насамперед потрібно працювати словом. Поки стоять військові, то проросійські настрої не "залітають". Але якщо забрати фактор їхньої присутності й уявити, що завтра їх не буде, то наразі ситуація така, що там, скоріш за все, не буде України.
Буде проросійська територія з людьми, що слабо інтегровані в наш інформаційний і культурний простір. Тому з цими людьми потрібно було починати працювати ще вчора.
Зараз також їздите туди самостійно, чи вже рідше?
Самі військову допомогу вже давно не возили, бо я є поборником ідеї, що з військового бюджету, який є досить великим, держава має забезпечувати військовослужбовців не лише грошима, а й матеріально-технічними засобами. Зараз замість збору коштів ми стараємося спонукати Міністерство оборони та Збройні сили забезпечувати воїнів всім необхідним, адже для цього є бюджет з податків, які сплачуємо ми, українці.
До теми На нас казали "троє святих", – зворушлива історія, як на війну пішли батько, мати й син
Напевне, Ви неодноразово спілкувалися з людьми, які живуть на підконтрольній території Донбасу. Які розповіді вразили найбільше?
Всі ці історії з 2014 та 2015 років. Коли країна з мирного стану життя перейшла у військовий. Ми зрозуміли, що армія розвалена, БТРи не їздять, бронежилети діряві, форми та аптечок немає, зброя залишає бажати кращого. Насамперед тоді вражала самовідданість українців, які йшли воювати. Звичайно не всі, але більшість із них були мотивовані відстоювати територіальну цілісність держави, боротися за людей, за території. Вражало й те, наскільки знищена та розграбована українська армія. Як ми всі могли таке допустити?
На початку війни можна було приїхати на будь-який блокпост. І там замість однострою військовослужбовців ми бачили британські форми, німецькі бундеси. Вони носили засоби захисту, які контрабандою привезли волонтери.
Військовослужбовці з малюнками від дітей / Фото Тараса Тополі
З одного боку ми бачили, як країна долучається до волонтерів, а з іншого – військових у формі з секонд-хендів і бронежилетах. Але це були хороші бронежилети, які рятували життя. Це давало надію на те, що український народ не дасть Збройним силам впасти, а максимально підтримуватиме їх. І в тому, що військові виконали свій обов'язок, що Україна втрималася, є велика заслуга українських людей, які допомогли волонтерам.
Ви неодноразово самостійно відвозили всі зібрані речі на Схід. Не знали, що на Вас чекає там. Рідні залишалися вдома. Що казали дружина, сини, коли Ви їхали на Донбас?
Звісно, що вона переживала, але розуміла, що так потрібно.
Тарас Тополя з військовослужбовцем / Фото Тараса Тополі
Як проходив ваш день, коли приїжджали на Донбас? Що відчували, коли наближалися до лінії зіткнення?
З різних позицій до нас надходили прохання, де зазначали, що потрібно й на коли. Як правило, це потрібно було на вчора. Розуміючи, що треба, ми збирали все і вже тоді сідали в мікроавтобус та їхали на передову. Бувало таке, що за день проїжджали 2 – 3 пункти, а було й таке, що за 2 дні встигали об’їхати 16 позицій.
У більшості випадків робили це засвітла, бо вночі починалися обстріли. Декілька разів потрапляли під них, нас вивозили з позиції з вимкненими фарами, під гупання мінометів. Але після цього ми поверталися в цивільне життя, а хлопці залишалися там. На цьому контрасті розуміли, що маємо робити все можливе для того, щоб вони також повернулися. Принаймні те, що від нас залежить, ми робили. Звісно, що не завжди встигали і не все виходило так, як треба.
Які ситуації під час поїздок на Схід були найнебезпечнішими?
Іноді під час поїздок блукали на передовій і лісопосадками заїжджали майже на бік ворога. Це було страшно. Боялися потрапити у полон. Бо їздили територіями, які незрозуміло хто контролював.
Подарунки від військових
Які найцінніші подарунки отримували від військових?
У нашому офісі є багато подарунків. Військовослужбовці робили креативні речі з того, що мали.
Найважливіший подарунок – це наші друзі, знайомі, та й всі українці, які повернулися живими.
Тарас порадив нам поспілкуватися з співзасновницею "Вільні-ЮА" Катериною Нічаєвою. Вона розповіла про особливі подарунки, які волонтери отримали на передовій.
"Це був 2014 рік і, мабуть, одна з перших поїздок до 72-ї бригади. Тоді були найважчі часи, коли не було одягу та військової амуніції. Ми привезли взуття, бронежилети, багато ліків та аптечок. Хлопці підписали нам перший прапор, а ми привезли їм малюнки від школярів і ще прапори, які були на вагу золота, їх вішали на позиціях", – розповіла Катерина.
Поїздка команди "Вільні-ЮА" у 2014 році на Донбас / Фото Катерини Нічаєвої
Також Катерина поділилася, що тоді запакували медикаментами 380 аптечок, у яких були і кровоспинні засоби, і турнікет (такого у 2014 році ще ніде не було): "Не буду описувати те, наскільки важко було збирати на це кошти, бо й так зрозуміло. Якщо не вистачало на щось, то ми з хлопцями завжди докладали власні гроші й старалися максимально закривати потреби військових".
Аптечки для військових / Фото Катерини Нічаєвої
Такі плашки на стіну з поліна і відстріляних гільз зробили нам хлопці з 72 бригади – артилеристи. Ми до них приїздили щоразу, як їхали на Схід. Купували їм і тепловізори, і підзорні труби, і біноклі. Також облаштували пункт спостереження в Авдіївці, звідки було видно окуповану частину Донецька та Донецький аеропорт,
– додала Нічаєва.
Подарунок від 72 бригади та пункт спостереження в Авдіївці / Фото Катерини Нічаєвої
Повертаємось до розмови з Тарасом про волонтерство і моменти з війни, які запам'ятались найбільше.
Емоції на передовій та їх відбиток на творчості
Пам'ятаєте найважчі моменти, які переживали там?
Одного разу ми привезли на блокпост величезну кількість необхідних речей. Хлопці зберігали їх у наметі. Ми привезли, розвантажили й поїхали. А вночі все накрило мінометним вогнем, воно згоріло разом із наметом. Але це лише речі. А от життя людей не повернеш.
Багато військових тоді загинули?
Не можу точно сказати, скільки людей постраждали, але це була форс-мажорна ситуація. Вони не встигли вирити окопи, а обстріл почався.
А найрадісніші моменти?
Декілька років тому ми виступали на фестивалі у Дніпрі. Тоді до нас підійшли фотографуватися два хлопці, їм десь років по 20. І кажуть: "А ви нас не пам'ятаєте? Півтора року тому ви привезли нам речі, які були необхідні. Тепер ми повернулися з передової, прийшли на концерт, щоб подякувати". Такі моменти дуже приємні.
Цікаво На війні живеш секундою, – розмова воїна-добровольця "Оси" з донькою
Волонтерство займає дуже багато часу. А для артиста час дуже цінний, адже постійно гастролі, концерти. Що Ви втратили за цей час і що було найважчим?
Волонтерство займало багато часу, але ми не припиняли концертну діяльність. Щоб жити, рухатися вперед, треба займатися улюбленою справою. Але морально-психологічний стан був дуже важкий. Особливо це проявлялось в написанні нових пісень. Емоції накривали й залишали свій відбиток. Тоді написали альбом "Все красиво", де є пісня "У книжках" і багато інших композицій, які з'явилися в тому емоційному стані.
"Антитіла" – "У книжках": дивіться відео онлайн
Були випадки, коли виступали для військових, але здебільшого ми приїжджали на передову не для концертів. Їздили, щоб забезпечити речами, які рятують життя.
Скільки грошей зібрали на армію, ведете підрахунок?
Я вже не пам'ятаю, але у 2016 – 2017 роках було приблизно 8 мільйонів гривень. На ці кошти привезли й передали військовослужбовцям різні матеріально-технічні засоби.
Дуже мало українських зірок займаються військовим волонтерством. Чому?
Мабуть, недостатньо мотивовані. Мабуть, вважають, що це непотрібно.
А чи співпрацюєте з іншими публічними людьми, які допомагають українській армії?
Так, звичайно. Ми співпрацювали з Сергієм Притулою і я дуже поважаю його за те, що робить. Ба більше, Сергій Притула декілька разів допомагав нам фінансово, коли бачив, що йде збір і потрібні кошти.
Тарас Тополя та Сергій Притула / Фото з інстаграму Тараса Тополі
Тарасе, яка ціна Вашого мирного неба?
Ціна мого мирного неба та всіх українців – це понад 30 тисяч загиблих українських громадян. Це мільйони цивільних людей, життя яких більше ніколи не буде таким, яким було до 2014 року. Воно змінилося не на краще.
Ціна нашого мирного неба – це спільна відповідальність, яка коштує дуже багато. Якщо будемо ставитися до неї халатно, то ми негідники. Ми несемо відповідальність перед собою та всіма українцями за те, якою буде країна завтра, враховуючи все те, через що вона пройшла. Враховуючи ту ціну, яку заплатила за це мирне небо. Усвідомлюючи все це, ми маємо ще більше працювати та докладати зусиль для розвитку держави у всіх напрямках. Кожен на своєму місці. Чим більший особистий вклад у державу, її незалежність, розвиток культури, науки, економіки, тим краще. Це і є маркером того, усвідомлюємо ми ціну насправді, чи ні.