Україна впевнено, але не так швидко, як хотілося б, рухається до членства у Європейському Союзі.

Попри відчайдушне блокування процесу на політичному рівні упродовж останніх двох років шлях до євроінтеграції на рівні бюрократичних процедур знову активізувався.

У червні 2026 року ЄС офіційно погодив відкриття першого переговорного кластера "Основи", а вже за кілька тижнів після цього, 14 липня, стартують переговори щодо шостого тематичного кластера – "Зовнішні відносини".

Але відкривати всі двері одночасно у Євросоюзі не поспішають: там досі не готові до експрес-вступу України, а також залишилися деякі старі проблеми з викручуванням рук, хоч і відбулася зміна облич.

Чому європейські партнери стримують темп та чи може процес євроінтеграції знову завмерти на півслові, читайте в аналітичному матеріалі 24 Каналу.

Євроінтеграція будь-якої країни – це складний бюрократичний і часто технічний процес, який потребує багато часу. І хоча дійсно політична воля всередині самого ЄС може прискорити події, проте, наприклад, адаптація українського законодавства таки залишається не менш важливим питанням.

Європейські партнери очікують від Києва, навіть в часи непростої, повномасштабної війни, не просто ухвалення реформ, а і їх імплементації та повної зміни системи.

Сам офіційний процес переговорів про вступ до Союзу – непростий і наповнений бюрократією, яка в разі зіткнення з політичними уподобаннями тих чи інших європейських країн може стати реальною проблемою для України. Офіційно ЄС розпочав переговори з Україною у червні 2024 року, але відкрити перший кластер вдалося аж після двох років – у 2026 році! І все це – через блокування з боку тодішнього угорського прем’єра Віктора Орбана.

Фактично така відверта профанація євроінтеграції України оголила головну проблему євроінтеграційного квесту: архітектуру самих переговорів.

Усього є шість тематичних кластерів, які складаються з 33 глав (плюс дві окремі). Щоб пройти цей шлях, Україна має двічі подолати правило одностайності: спочатку під час відкриття кластерів, а далі – вже на фіналі.

Усередині кластерів робота йде щодо кожної з 33 глав окремо. Коли Україна виконує конкретні вимоги Брюсселя, країни ЄС знову збираються і мають одноголосно проголосувати за закриття цієї глави. Саме тому процес не може бути швидким: навіть якщо 26 країн хочуть нас прийняти, одна країна може роками тримати на паузі як окрему главу, так і весь кластер.

Але закриття переговорів для Києва – поки що історія з далекого майбутнього. Натепер програма-мінімум – просто проштовхнути офіційне відкриття всіх кластерів, яке буксує вже два роки.

Дуже важлива та символічна подія на цьому шляху запланована на вівторок, 14 липня. Тоді на засіданні Ради ЄС під час міжурядової конференції з Україною нам офіційно відкриють ще один напрямок (кластер) – "Зовнішні відносини".

Але попри всю епічність та пафос маємо розуміти, що масштабного прориву не сталося. Нагадаємо, Україна розраховувала, що після зміни влади в Угорщині Євросоюз нарешті відкриє всі кластери одним махом, проте дива не відбулося.

Чесно кажучи, ідея швидкого членства народилася в самому Києві на емоційній хвилі початку повномасштабного вторгнення. Бажання України вступити бодай у політично-економічний союз було цілком виправданим. Це мало стати потужним геополітичним сигналом для Путіна. Ба більше, це був шанс для самого ЄС довести на ділі, а не на словах, що він готовий бути глобальним гравцем.

Однак у ЄС дуже люблять повторювати, що євроінтеграція – це шлях, у якому важливий сам процес, натомість фінальний результат – це вже бонус, але це історія мирних часів. Натомість Україна живе у війні, а заразом робить свою домашню роботу та, в принципі, захищає Європу від цілком реальної, але досі потенційної російської агресії. Тому з огляду на це розраховували на зміну філософії.

Однак на п'ятий рік великої війни ілюзії зникли: швидкого вступу не буде. У Брюсселі цю ідею, ніде правди діти, ніколи й не розглядали серйозно.

Поява такої величезної країни за загальним столом означає, що Києву доведеться віддати солідний шматок європейського пирога. І європейці хочуть бути впевненими, що ці мільярдні дотації підуть на відбудову, а не осядуть у кишенях наближених до влади корупціонерів, якими їх багато років лякали ЗМІ.

Особливо, коли це правда й ми самі регулярно даємо для цього приводи. Тогорічний гучний скандал із потенційним фактичним закриттям НАБУ та САП, який викликав жорсткий протест громадянського суспільства та наших західних партнерів, а також постійні корупційні скандали всередині країни суттєво вплинули на сприйняття України.

З іншого боку, той факт, що влада, мабуть, робить висновки та вже менше намагається наступити на ті самі граблі, – це також сигнал. І в ЄС бачать і його.

Не менш важливим спойлером залишається і сама війна. Для Євросоюзу на практиці досі немає відповідей на занадто складні питання. По-перше, Стаття 42.7 Договору про ЄС.

Це аналог 5-ї статті Вашингтонського договору про колективну безпеку. Вона передбачає зобов'язання колективної оборони: якщо один член Союзу зазнає агресії, інші мають допомогти всіма силами. Чи готовий Брюссель автоматично втягнутися в пряму війну з Росією? Відповідь очевидна.

Як пише видання Financial Times, посилаючись на європейських дипломатів, велика кількість держав – членів ЄС відверто стурбована занадто швидкими темпами інтеграції Києва, тому всі інші п’ять кластерів за один день відкривати не хочуть. Європейські столиці банально бояться створювати прецедент, а також реакції власного суспільства, де підтримка розширення блоку стрімко падає, а сам процес дедалі частіше сприймають як штучно прискорений.

Напередодні червневого саміту ЄС дискусії на рівні послів чітко показали: Угорщина, Польща та Словаччина категорично проти того, аби брати на себе будь-які зобов'язання щодо швидкого чи прискореного руху України. Один з анонімних дипломатів країни – члена ЄС прямо попередив:

Ми розуміємо, що Україна хоче геополітичної знижки на розширення, але це так не працює. Нам потрібно нарешті сказати це нашим українським друзям прямо в очі.

Після зміни влади в Угорщині проблем для України таки поменшало (і нарешті було розблоковано так званий репараційний кредит, який блокував Орбан). На відміну від свого попередника, новий прем'єр Петер Мадяр таки підтримує євроінтеграцію України, але не такими швидкими темпами.

На останньому засіданні Євроради в цьому політичному сезоні він особисто викреслив із підсумкового комюніке фразу "якомога швидше", яка стосувалася відкриття наступних кластерів. Мадяр і раніше відкрито говорив, що категорично проти прискореного членства, яке на тому ж саміті активно просував Володимир Зеленський. Натомість Будапешт окреслив для Києва цілком прагматичну (і холодну) перспективу в 10 – 15 років очікування.

Словацький прем'єр Роберт Фіцо, хоча і відомий своєю дружбою з Путіним, але також знаний і як прагматик, процес вступу України не блокує. Але майбутнього України в ЄС вже завтра він теж не бачить.

Також треба зважати на нового болгарського прем'єра Румена Радева, що має свої резони та безумовно ще оголосить про свою "особливу думку".

Окремо активізувалися протести з боку Польщі, зокрема через історичні образи – реальні та уявні. Попри партійну приналежність, польські політики заявили, що блокуватимуть вступ України у ЄС, якщо Київ не змінить підхід до історичної пам'яті та не розв'яже питання, які в їхньому уявленні сфокусовані навколо Волинської трагедії, що її в Польщі вперто називають різаниною та геноцидом, покладаючи відповідальність винятково на українців.

Даріуш Матерняк, журналіст Польського агентства преси (PAP), в коментарі 24 Каналу заявив, що для Польщі членство України в Євросоюзі все ж таки є національним стратегічним інтересом. На його думку, проміжні кроки, які наближуватимуть Україну до ЄС, Варшава блокувати не буде. Іншими словами, Польща не має перетворитися на Угорщину за часів правління Орбана.

Даріуш Матерняк,

журналіст Польського агентства преси

На цьому етапі не буде блокування. Бо сама ідея вступу України в Європейський Союз для Польщі є важливою, і тут нічого не міняється. Польща так чи інакше це підтримує і буде підтримувати. Щодо цього є досить загальна згода, попри історичні суперечки, якщо поговорити про польські політичні сили. Якщо не рахувати якісь зовсім крайні праві проросійські обличчя, які також у нас є.

Як пишуть журналісти FT, Угорщина ніколи не була єдиною перешкодою Києву. Як то кажуть, money talks – і в європейських столицях ця формула працює безвідмовно.

Головна кулуарна битва розгорнеться навколо фінансів, а саме – під час узгодження багаторічного бюджету ЄС на наступне семиріччя (2028 – 2034 роки). Для Брюсселя можлива інтеграція України в цей фінансовий період – це проблема.

Наша країна з її гігантським агросектором та колосальними потребами у відбудові здатна моментально перетворити теперішніх отримувачів європейських дотацій (зокрема, ту ж Польщу чи Словаччину) на донорів, яким доведеться ділитися своїми коштами з Києвом.

Ситуацію сильно ускладнює й те, що сама Європа зараз змушена витрачати дедалі більше грошей на власну оборону та переозброєння. На тлі таких шалених витрат у європейських столицях навряд чи зрадіють перспективі віддати солідний шматок пирога Україні "тут і зараз".

Перші тривожні дзвіночки ми вже бачили, коли східноєвропейські фермери блокували кордони через імпорт українського зерна, а компанії скаржилися на жорстку конкуренцію з боку наших перевізників. Тож за майбутніми бюджетними баталіями у Брюсселі таки доведеться пильно простежити, аби остаточно зрозуміти: що цього разу перемогло – прагматичні європейські гаманці чи задекларовані європейські цінності?