"Примусова" мобілізація жінок, як реагувати на події з фронту та чому не можна подавати певну інформацію раніше за Генштаб. Про це в ексклюзивному інтерв'ю 24 каналу розповіла заступниця міністра оборони України Ганна Маляр.

Читайте також Третя світова почалася 24 лютого, а ми – перше поле бою, – Резніков звернувся до Заходу

У січні 2022 року затвердили перелік професій, працівниці яких можуть встати на військовий облік. Ви вже у фейсбуці спростували цю інформацію і сказали, що загалом цей фейк розігнали росіяни.

Варто сказати, що росіяни не вперше розганяють цей фейк. Щойно тема стосується жінок, одразу стає великий ажіотаж. Шкода, що деякі наші ЗМІ підхоплюють цю тему. Інформацію важливо перевіряти або в Генеральному штабі, або в Міністерстві оборони.

Ключове, що стосується жінок – зараз у Збройних Силах немає потреби мобілізувати жінок.

Другий важливий момент щодо виїзду. Є певні обмеження для військовозобов'язаних чоловіків. Чомусь розганяють інформацію, що це стосується або стосуватиметься жінок. Наразі таких обмежень немає і не стоїть питання, щоб їх створювати.

А що зміниться для військовозобов'язаних жінок з 1 жовтня?

З 1 жовтня у нас кардинально нічого не зміниться, тому що є певні професії, скажімо, медики, які і так вже військовозобов'язані. Однак навіть для них немає обмежень щодо виїзду.

Щодо усіх інших – їхнє життя жодним чином не зміниться після 1 жовтня. З погляду динаміки і розвитку війни, звісно, не може бути якихось прогнозів. Ми говоримо про ту ситуацію, яка є станом на зараз.

Потрібно розуміти, навіть якщо переглянути ці обліково-військові спеціальності, які є, то зовсім не мовиться про те, що їх відправлять на передову. Потрібно бути реалістом і адекватно читати тексти, які там написані. Зараз дуже просто посіяти паніку у суспільстві. Усі ці дні відбувається надзвичайний "накал" щодо цієї теми.

Виникає запитання, за яких умов можлива мобілізація жінок? Чи є розписані певні випадки, посадові інструкції?

З 2014 року, відколи у нас триває війна, жодну жінку примусово не мобілізували. Справді, є жінки, які хочуть служити. Я спробую відповісти делікатно, але позиція військових полягає саме в тому, щоб з позиції жінок була абсолютна добровільність щодо служби.

У Збройних Силах є багато жінок. Попри те, що Україна не є членом НАТО, наш показник (кількості жінок у війську – 24 канал) – один із найвищих, у порівнянні з країнами-членами Альянсу. Однак це вибір самих усіх цих жінок. Вони служать добровільно. Ті, хто підписував контракти, наприклад, у територіальну оборону, це все було добровільно. Це тверда позиція Збройних Сил.

Тобто наразі немає інструкцій, за яких умов мобілізація жінок можлива?

Як відбувається цей процес? Президент видає указ, як це було 24 лютого, а потім Генштаб створює певну директиву, в якій зазначають усі нюанси, наприклад:

  • вікова категорія;
  • інші важливі показники для виконання оборонного задуму;
  • які категорії осіб і за яких умов можуть перетинати кордон.

Станом на зараз у цих директивах про жінок нічого не мовиться. Але з мого боку буде некоректно і непрофесійно давати якісь гарантії на завтра. Тому що ми не знаємо, як розвиватиметься війна. Цього не знає ніхто, тому що війна – це динамічний процес. Що буде завтра – те буде завтра.

Позаяк загадали вже про інтеграцію жінок в армію, ви здивували мене тим, що ми маємо один із найвищих показників серед країн НАТО. Не так давно там ухвалили певні документи, які забезпечують рівні права і обов'язки жінок та чоловіків в армії. Водночас якщо ми говоримо про перелік професій, представниці яких мають стати на військовий облік, він значно менший, ніж у чоловіків. Чому так?

Є певні плани, певні розрахунки. Якщо ситуація буде відповідною, то на певних військово-облікових спеціальностях може виникнути потреба у залученні жінок. З військового погляду, це правильно мати бачення чи варіанти на різний розвиток подій. Однак це не означає, що ця ситуація буде.

Цікава тенденція, що війна і загострення на фронті збільшують кількість охочих жінок вступити до лав ЗСУ та захищати країну. Така хвиля була і у 2014 році. Саме тоді фактично удвічі збільшилась кількість жінок (у лавах ЗСУ – 24 канал). Зараз ми теж спостерігаємо, що жінки, так само як і чоловіки, – захисниці нашої держави.

Справді, за цей час законодавчо ми зняли усі відмінності. Навіть жінки наполягали на тому, що вони хочуть опановувати і займатися небезпечними для життя військовими професіями. У них ця можливість також є.

До теми Зараз потреби в мобілізації жінок нема, – Маляр

А які вимоги до жінок, окрім переліку професій? Які фізичні параметри? Нещодавно натрапила на вимоги до десантно-штурмових військ, до морської піхоти. У жінок так само?

Є певні нормативи, тому що є певні професійні вимоги. Ця тема дуже чутлива й її можуть ризиковано розтлумачувати.

Але погодьтеся, ця тема дуже важлива. Про неї варто говорити, бо у нас і так дуже багато замовчується у суспільстві.

У силових відомствах, не лише в Україні, більша частина чоловіків говорить про специфіку цієї діяльності та роботи. Це не означає, що туди жінок не пускають. Це означає, що значно менше жінок хочуть цим займатись, ніж чоловіків. Це дійсно дуже складна робота. Це серйозні навантаження, зокрема і щодо фізичного стану.

Чи мали ви якісь стереотипи, коли вас запросили стати заступницею міністра оборони?

Мені, мабуть, пощастило. Я взагалі у житті з таким не перетиналась. Однак у своїй громадській діяльності я багато років займалася захистом жінок від насильства. Це моя громадянська позиція. Дуже добре знаюся на цій темі.

Можливо, у цьому випадку моя поведінка і моє ставлення до ситуації певним чином її відображують. Тут важливо її транслювати жінкам, щоб вони не боялися рухатися. По-друге, щоб усвідомлювали, що ми дійсно нічим суттєво не відрізняємося.

Ми дуже сильно відрізняємося, але коли мовиться про професіоналізм і про певні якості, які необхідні на тій чи іншій посаді, то тут не може бути якогось гендерного ділення.

Взагалі я як юристка вважаю, що у людини має бути право обирати. Не секрет, що багато жінок свідомо обирають сім'ю і дітей. Це їхній вибір, це нормально і ніхто не мусить говорити, що вони обов'язково мають робити якусь кар'єру.

Питання в тому, щоб держава надавала рівні можливості. Це не секрет, що чим вище ти підіймаєшся, тим більше там чоловічого світу. Тим паче є певні порядки, які встановлюють чоловіки.

Інтерв'ю з Ганною Маляр: дивіться відео

Жінка перестала бути феноменом в армії. Наскільки успішною ця інтеграція, яка відбувалась в останні роки, і чи можна говорити про певну динаміку?

Я вважаю, що ця інтеграція успішна щодо доступності військових спеціальностей для жінок. Наразі для дівчат відкриті двері у військових навчальних закладах. Хто хоче підписувати контракт – підписує. Питання у рівності можливостей. Я не вважаю, що тут потрібно встановлювати квоти і якось штучно урівнювати. Така специфіка цієї діяльності.

Далеко не всі жінки готові переносити це навантаження. Однак те, що ми вийшли на такі високі показники, у порівнянні з іншими країнами, які вже є членами НАТО, говорить про те, що у нас можливості ці створені.

Маляр розповіла про жінок в армії та стереотипи / Фото АрміяInform

Інша проблема – побутова. Не все підлаштоване під жінок. Це не пов'язано винятково з українськими реаліями. Мені доводилось працювати на міжнародному рівні з жінками, які очолюють великі підрозділи в ООН, ОБСЄ. Ми між собою це обговорювали. Вони говорили, що ці побутові моменти існують скрізь. Світ силових структур і високої політичної влади більше облаштований під чоловіків, бо їх там більше. Ці моменти є, але вони не настільки критичні, щоб надавати цьому значення.

Однак що стосується побуту наших захисниць – це питання, яке потрібно обов'язково розв'язувати і давати можливості. Над забезпеченням цих умов працюють і міністерство, і Збройні Сили, і держава.

Говорити про переваги, мабуть, буде некоректно. До прикладу, у нас є абсолютно унікальна жінка, яка є тренером з глибоководного військового дайвінгу. Це такі навантаження, які й для чоловіків дуже суттєві. Я підкреслюю і виділяю чоловіків, бо більша частина з них все-таки витриваліша у певних навантаженнях. Це обумовлюється фізіологією. У нас є жінки, які з цим впораються так само. Це дуже серйозний показник.

У нас є жінка-генерал Тетяна Остащенко, яка очолює медичні сили, і, повірте, управління здійснюється на такому (високому – 24 канал) рівні. Коли ви спостерігаєте за її роботою, у вас не виникатиме думки – це жінка чи чоловік? Це справжня військова.

Варте уваги Без дозволу не виїдеш: що потрібно знати про заборони та суперечки навколо військового обліку

Далі я процитую: "Жінка в армії – це просто жах. По-перше, тебе не вважають за людину насправді, по-друге, це проблеми гігієнічного характеру. Потім тебе намагаються зробити об'єктом сексуальних домагань. Це упереджене ставлення, яке тягнеться ще відколи жінок не пускали на Запорізьку Січ". Це цитата Олексія Арестовича, яку дуже підхопили. Чи можете ви це прокоментувати?

Давайте те, що сказав Олексій Арестович, він і коментуватиме. Тому що це буде некоректно. Я зі свого боку можу пояснити, що Збройні Сили, як і будь-яка силова структура, – це закриті структури. Вони мають свою певну специфіку в будь-якому випадку і щодо жінок, і щодо чоловіків. Це перший момент. Усі повинні це розуміти.

Друге – Збройні Сили, поліція, СБУ, середня загальноосвітня школа або театр (будь-який суб'єкт, де працюють люди і є трудовий колектив) відображають загальну ситуацію в країні і суспільстві загалом. Тобто там не буде чогось такого, що абсолютно не характерне суспільству.

На жаль, у нашому суспільстві є стереотипи. І думати, що ухваленням одного закону чи кількома ефірами ми виправимо цю культурну специфіку нашого суспільства – так не буде. На це підуть роки, тому що це формування певної культури ставлення до жінки, до чоловіка, до дитини, до особистості. Ми проходимо цей процес. Проходимо успішно, тому що ми рухаємося вперед. Але проблеми ці є, їх ніхто не приховує.

До речі, з 24 лютого у мене таких скарг і не було. До того я постійно мала справу за своїми посадовими обов'язками з конфліктами. Це (відбувається – 24 канал) не обов'язково між жінкою і чоловіком, можуть бути і між чоловіками. Тобто конфлікти, які відбуваються в колективах.

Зокрема були випадки, пов'язані з певними стосунками чоловік – жінка, коли могло бути певне ставлення, обумовлене статевою приналежністю, принаймні, так писали у заявах. Ми з цими випадками, звісно, намагаємося точково працювати, з кожним із них. Але, повірте, що з погляду кількості, якості цієї ситуації, вона не відрізняється від того, що є в суспільстві поза межами ЗСУ.

Ви знаєте, це справді дивно, тому що тема сексуальних домагань загалом табуйована у суспільстві, навіть цивільному. Ми знаємо, що дуже нечасто жертви готові про це говорити і кривдники про це мовчать, а що вже говорити про ЗСУ, таку закриту структуру.

Це не пов'язано зі специфікою ЗСУ. Там, де є підпорядкування в роботі, де жінка підпорядковується чоловіку, там цей ризик буде. Немає значення, чи це Україна, чи це якась інша держава.

Я про те, що ризик не вивести це в публічну площину набагато вищий якраз у лавах армії, лавах ЗСУ.

Я вважаю, що система повинна працювати, без потреби не виносити щось у публічну площину. Тому що виносити у публічну площину – це означає, що система не спрацювала. Тобто людина використовує публічність як останню інстанцію для себе. Я власне з цим пропрацювала дуже багато років до призначення і дуже добре розумію, чому людина пише у фейсбуці або йде на телебачення і розповідає свій біль. Тому система має працювати так, щоб не доводилося (цього робити – 24 канал).

Я, наприклад, не маю часу постійно моніторити, що там у соціальних мережах пишуть, але коли я бачу такі ситуації і є можливість, я завжди кожній людині говорю: "Спробуймо зараз цю проблему розв'язати всередині системи. Якщо вже нічого не працює, тоді я вас розумію, що ви йдете в публічність".

Вони (проблеми з домаганнями – 24 канал) є скрізь. Це – абсолютно ганебна річ, але вона час від часу трапляється. Держава повинна це вирішувати всередині. Тобто людина, яка це вчиняє, просто не повинна працювати в цій системі. Тут відповідь дуже проста.

А як щодо покарань? Або, наприклад, усі ті випадки, які стали відомі, і ви правду сказали, що людина йде в публічний простір – їй теж не хочеться мати на собі цю стигму, це тавро жертви, але йде вже від відчаю, коли не може чогось досягнути і чогось добитися.

Були такі випадки, коли командир просто звільнявся, коли почався розголос. Чи цього достатньо, чи все-таки має бути покарання? Скільки конкретних, чи є хоч одне покарання щодо такої справи, наприклад, в українській армії? І чим закінчуються переважно такі справи? Бо ті, про які я знаю, були закриті за недостатністю доказів.

Збройні Сили, Генштаб, Міноборони, ми – не правоохоронні органи. У нас немає цих повноважень і функцій, і навіть військова служба правопорядку – це не правоохоронний орган. Тому ми не проводимо розслідування, у нас немає за законом цих повноважень. Якщо нам стає відомо про факт, ми можемо провести внутрішнє розслідування і передати це в правоохоронні органи, що ми завжди й робимо. Те, що там правоохоронні органи довели – не довели, ми не можемо за це відповідати.

Повірте, і в розвинутих країнах лише 3% від відомих правоохоронцям справ завершуються обвинувальними вироками в суді. Тобто це дійсно дуже складно довести.


Маляр сказала, скільки жінок у ЗСУ / Фото АрміяInform

У ЗСУ 4 липня спростували інформацію, яку поширив The Economist. Мовляв, на відстані снайперського ураження в кілометрі від Херсона стоять Збройні Сили України, і що ось-ось буде контрнаступ. У Міноборони стверджували, що така інформація шкодить не тільки місцевому населенню, а ще й іміджу журналістів. Однак це не перший скандал, непорозуміння із журналістами на війні. Неприйнятною є інформація, яка йде, так би мовити, наввипередки до офіційних джерел. І це стосується, наскільки я розумію, як вдалих операцій, так і певних кроків назад. Чи не так?

Інформування та інформаційна політика під час війни дуже разюче відрізняється від мирного часу або, скажімо так, у нас не було мирного часу до 24 лютого, теж була війна, але це 2 різні війни. Зараз ми маємо воєнний стан. Потрібно розуміти, що будь-яка інформація – це не інформація заради інформування, а так само зброя у цій війні.

Я, наше відомство зіштовхнулися з цією проблемою, з тим, щоб людям пояснити, чим відрізняється інформполе до 24 лютого і після 24 лютого. Насамперед потрібно розуміти, що ми з вами усім суспільством повинні вибрати, кожен повинен поставити це запитання – чи його жага першим дізнатися про щось, що відбулось на фронті, більша за те, щоб дати можливість Збройним Силам спокійно робити свою роботу чи ні?

Тобто ми постійно зараз, не усвідомлюючи, але робимо вибір на користь того, що "дуже хочеться знати прямо зараз". Але з погляду безпеки держави, з погляду воєнної операції, те, що ви дізнались про це зараз чи дізнаєтесь про це завтра, – це не стратегічно важлива річ.

Ми звикли задовільняти власну потребу в поінформованості, яка нам навіть, мабуть, дає певне задоволення, а, може, десь відчуття спокою. Однак це має такий вигляд, що ми стаємо жертвами цього бажання швидко про щось знати. Насправді коли йде військова операція, навіть те, що Збройні Сили роблять певний рух, скажімо, вперед або назад, рух є різний, це війна, то в цей момент плануються паралельно інші заходи. І дуже важливо, щоб суспільство про це не говорило.

Наприклад, коли йде певний рух, Збройні Сили використовують ще певні маневри, про які вони публічно не говорять, люди про це не знають, і ворог бачить це по-іншому. Це війна, там є різні маневри, які повинні створити. Можливо, щось, чого немає, показати ситуацію такою, якою вона не є насправді. І тут дуже важливо, щоб люди зі своїми радісними чи сумними повідомленнями у цей процес не втручалися.

Або, до прикладу, якщо ми звільняємо певний населений пункт, Збройним Силам важливо на цих рубежах закріпитися. Від звільнення і закріплення проходить певний час, це може бути навіть кілька діб. І в цей момент дуже важливо не поширювати цю інформацію, що звільнили, тому що ворог, як у нас вже були приклади, загострює свою активність, і потім ми не можемо закріпитися на цих рубежах.

У нас була дуже показова історія щодо Київської області. Ми дуже швидко зрозуміли, буквально за один день, що повинне бути дуже обережне інформування. І з Генштабом, з головнокомандувачем разом ми домовилися, що все, що ми публічно говоримо, ми говоримо стримано. Не говоримо, що ми звільнили ось це, ось це, просунулися туди.

Ви коли говорите "ми", то говорите про офіційних представників влади?

Я говорю про Міноборони і ЗСУ. В нас спільна інформаційна політика. Я зокрема говорю про себе, про головнокомандувача, про начальника Генштабу, бо вони визначають, що для них зараз буде небезпечно, якщо ми про це скажемо. Вони визначили, що ми обережно повідомляємо. Це важливо для проведення військової операції. І, власне, коли я виходила тоді в ефіри, я говорила, що ми ведемо бої, це все узгоджено з головнокомандувачем. Саме таке інформування. Але місцеві люди в коментарях писали: "Приховують, а насправді ми вже звільнили це село".

Насправді це шкодило. В цій ситуації було зрозуміло, що ми не зможемо репресивними методами це вирішити, бо ми демократичне суспільство і ми не руйнуватимемо демократичні досягнення. Тому потрібно пояснювати. Наразі більша частина суспільства це розуміє. Якщо ми щось говоримо, значить є в тому така військова потреба, говорити саме так. Ключовий урок інформації під час війни – вірити тільки офіційним джерелам.

Також варто прочитати Україна платить високу ціну у війні з Росією: який вибір є у двобої

Так само як історія з жінками. Неофіційні джерела поширили інформацію про мобілізацію, про те, що когось не випускатимуть за кордон, але не було пояснено офіційно. Тому я всім людям наполегливо раджу: під час війни орієнтуватися тільки на заяви офіційних відомств – наразі це Міноборони та Генеральний штаб.

А як бути журналістам, які акредитовані на війну. Їх чимало. Але так само знаю, що є проблеми, що їх не завжди пускають туди, де б вони хотіли бути. І чи не здається вам, що якраз журналісти, певного кола акредитованих журналістів, могли б частково на себе взяти функцію інформування і перетягнути бажаючих до гарячих новин від тих, хто просто перепощує якусь інформацію, яка неперевірена?

Це дуже важливе питання. Тут потрібно витримувати складний баланс між тим, що суспільство очікує інформування, і між тим, що нам потрібно для виконання військової операції та ведення війни.

До прикладу, якщо ми говоримо про західну зброю і про допомогу західних країн в озброєнні та військовій техніці. Питання – нам для виконання наших військових завдань потрібно, щоб нескінченно в українських новинах про це говорили? Ні, нам це непотрібно. Нам це заважає. Тому ми обмежуємо в цій ситуації доступ до інформації, ми її максимально стримуємо. Тому що нам це заважатиме проводити військову операцію. Відповідь дуже проста. Це може стосуватися будь-яких інших питань.

Крім того, є питання безпеки. Коли ненавмисно, але в якомусь відео чи фото може подаватися інформація, яку ворог сприймає як певне інформування. Якщо цивільній людині здається, що на цьому фото нічого такого немає, то ворог або військова людина по цьому фото може дуже багато сказати щодо:

  • розташування певного підрозділу;
  • планів;
  • переміщення;
  • спроможностей;
  • наявностей техніки.

Більша частина розвідінформації, понад 80%, ворог збирає саме з відкритих джерел. Тому питання перше – безпека самої інформації, друге – зараз війна, воєнний стан. У нас є наказ головнокомандувача щодо того, як яку інформацію подають. Щодня ми всередині Міноборони та ЗСУ узгоджуємо спільну позицію – що нам потрібно в інформпросторі для виконання воєнної операції, а що нам заважає і непотрібно. Тому інформування дуже відрізняється від того, що було до 24 лютого.

До теми Військові – не роботи, не варто сіяти зраду, – Парасюк пояснив відхід з Лисичанська

Не можу не згадати про Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Якраз через якісь інформаційні навмисні чи ненавмисні вкиди через окрему позицію окремих військових журналістів та активістів розігналася величезна зрада про відступ, "здали територію". Як правильно реагувати на такі повідомлення від Генштабу і не дозволити собі скотитися у відчай?

Насамперед ми повинні бути всі сильними, не лише ЗСУ, а все суспільство. Ми повинні бути налаштовані рухатися до перемоги. Так не буде, що хтось відсидиться, перечекає, буде в депресії, а хтось за нього воюватиме. Обов'язок захищати свою державу в Конституції встановлений абсолютно для всіх громадян. Тому це наша спільна справа.

Не дати себе зруйнувати зсередини – це завдання кожного з нас. Це ваше завдання під час війни – тримати себе в адекватному психологічному стані. Шукати всі можливості для того, щоб не впадати у жоден відчай. Задача ворога – зламати нас психологічно. Та манера, якою вони ведуть війну (ракетні обстріли), спрямована насамперед на залякування і на те, щоб психологічно зламати наше суспільство.

Дуже важливо зрозуміти, що у війні перемагає сильніший. Наша сила полягає не лише в ЗСУ, а в тому, що всі ми повинні не піддаватися на такі речі. Так, війна – це втрати. Колись наступ, колись переміщатися доводиться назад. Це процес динамічний. Вона не буває або білою, або чорною, або постійно однаковою. Потрібно бути готовим, що це важкий шлях. Потрібно бути психологічно стійким.


Маляр: "Потрібно не дати себе зруйнувати" / Фото Міноборони

Річ у тому, що в нас 2 500 кілометрів фронту, понад 1 300 кілометрів з активними боями. Треба бачити всю картину разом, а не сумувати і взагалі неправильно трактувати ситуацію щодо одного населеного пункту. В нас на якихось ділянках відбувається просування, на якихось йде маневрена оборона і змінюються рубежі.

Щоб було зрозуміло, якщо ми говоримо за Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Не забувайте, що фактично половина всіх людських сил, які присутні в російській армії на нашій території, половина з них зараз сконцентровані саме на тому напрямку.

По-перше, зрозумійте, яку потужну оборону тримають ЗСУ, якщо там настільки величезна кількість росіян. По-друге, якщо моніторити російську пресу, то вона вже кілька разів анонсували там "котли". Вони збиралися, а ми їм не дали це зробити. Вони говорили про кількість людей, яка нібито в оточенні, готувалися, повністю розкручували історію до того, щоб довести її до кульмінації. Кульмінація – це були б оточення і котли.

ЗСУ цього не допустили. Вони виконали свою задачу – максимально стримували ворога, максимально відтягували його сили і він не пішов на інші рубежі.

Ми всі свідомі і розуміємо, що в нас різні ресурсні обсяги – в нас і в Росії. У нас ресурсів менше, ми потужно здійснюємо опір, завдаємо величезних втрат. Наразі тактика, з якою воюють ЗСУ, – це приклад для всього світу. Її зараз вивчають як унікальну тактику.

Щодо росіян – всі очікують суцільного позитиву. Його під час війни не буде. Війна – складне випробування і дуже тривалий шлях до перемоги. Складний і тривалий, яким ми зараз йдемо і повинні бути всі мужніми та стійкими. Що використовують росіяни. Це не перша війна для них, вони воювали в себе в Чечні. Ми можемо аналізувати, дивитися, заходьте в гугл, читайте, там багато цікавої інформації, щоб зрозуміти, як вони воюють. Вони воювали в Сирії.

Чого вони бояться? Чому саме так вони воюють? Вони бояться прямого зіткнення, вони бояться вуличних боїв, бо вони нам в цьому програють. Тому їхній спосіб – рухатися ракетними, тотальними обстрілами, руйнуваннями. Вони здійснюють те середовище, на якому вони б точно програли, якби рухалися інакше. Ми повинні це розуміти. Це робиться через те, що ЗСУ дуже потужно чинили їм опір, якщо ми говоримо про північні області, Київську. Це було видно, що наші б'ються як леви. Наші дуже сильні.

Якщо росіяни претендують на якісь області і хочуть там "русскій мір, то для чого вони стирають їх з лиця землі? Їм простіше піти не через міста, а через руїни далі?

По-іншому вони не зможуть зайти. Це єдиний спосіб. Вони зрозуміли, що по-іншому не можуть заходити сюди. Очевидно, вони не збираються це використовувати в соціальному сенсі, як соціальні об'єкти, як плацдарм, щоб рухатися далі в інші країни. Те, на чому ми концентруємо увагу західного світу – що апетити росіян значно більші, ніж Україна. Те, що ми зараз боронимо європейські кордони – це абсолютно очевидно.

Не пропустіть Ми завдаємо ворогу втрат, стримуємо, звільняємо землі, – Маляр закликала українців до боротьби

Багато "хлопків", "бавовни" – в Курській та Бєлгородській областях. Там навіть почали евакуацію з поліклінік. Цікаво, що коли вибухає на території Росії, вони говорять про те, що це, мовляв, українці. Однак коли вибухають склади на тимчасово непідконтрольній Україні території (Донеччина, Луганщина), їхні військові склади, вони говорять про те, що вони самі їх підривають? В чому тут сенс? Для чого це роблять?

Це, зокрема, інформаційна операція. Є подія, а є трактування події і подача її в інформаційному полі. Будь-яку подію можна використати. Окрім того, що є мета щось підірвати, потім ще цю ситуацію можна використати для якихось інших цілей. Можна ввести ворога в оману, створити паніку в суспільстві або ж навпаки залякати, показати власну силу. Тобто є ще якісь інші цілі й вони інформаційно це використовують.

Наприклад, якщо говорити про територію Росії, то згадаймо їхню недалеку історію. Вони ніколи не рахувалися із життями своїх громадян. Те, що вони самі можуть своє знищувати, думаю, ні в кого не викликає жодних сумнівів, вони на це здатні. Заради своїх політичних цілей вони знищують своїх.

Ба більше, стільки, скільки російськомовних знищила Росія й лояльних до неї, то більше, мабуть, ніхто й не знищив. Те, що вони роблять – це українська земля, однак ми ж вами знаємо, що у нас на Сході було багато людей, які дуже дружно, попри війну з 2014 року, ставилися до Росії і для яких вона була материнською державою, у них мова рідна – російська, і Росія їх знищувала.

Тому вони можуть робити все, що завгодно, але їхня інформаційна тактика – це постійна брехня, маніпуляція, накручування, звинувачення, до прикладу, України. І це для того, щоб роздмухати якісь скандали, якось виправдати свої дії. Це їхня споконвічна тактика. Вони ще з часів КДБ її використовують, але зараз їм вже ніхто не вірить. Якщо наші офіційні джерела заявляють – ми користуємося абсолютною довірою. Їхні офіційні джерела не користуються жодною довірою.

Звідки у вас дані, що їхні джерела не користуються довірою? Бо за підтримкою, за відео, які викладають опозиційні журналісти, видається, що ця масова істерія з кожним днем тільки наростає. Вийдуть окремі жінки бурятів, які вимагатимуть якихось компенсацій, але не більше. Водночас здебільшого такий рівень божевілля підтримується, як на мене, дуже вдало.

Є 2 інформаційних поля. Одне – це їхній внутрішній споживач. Там вони працюють ефективно, не приховуватимемо, адже це видно у підтримці населення, яке схвалює війну. Принаймні, більша частина з них.

Якщо говорити про зовнішніх споживачів інформації, то зараз у світі вже немає довіри до заяв Росії. Ба більше, як держава вона стає токсичною. Це означає, що мати з ними справу навіть не дуже добре, оскільки це вплине на репутацію того, хто має з ними справи.

Мовиться про недовіру міжнародної спільноти. Наприклад, зараз росіяни менше це роблять, оскільки бачать, що їм не вірять. Однак у перший місяць після повномасштабного вторгнення вони створювали дуже багато штучних відеороликів про нібито звірства, які начебто вчиняють українські військові стосовно нібито їхніх. Вони робили такі постановки.

І вони намагалися налаштувати світ, що Україна порушує всі правила та звичаї війни. До нас зверталися багато міжнародних організацій, іноземних представників. На міжнародних зустрічах я не один раз відповідала на ці питання і, зрештою, всі на Заході зрозуміли, коли ми їм розписали за всіма ознаками, як відрізнити постановочне відео від реального, усі зрозуміли, що віри жодної немає.

Росіяни бачать, що цей інструмент вже неефективний. До прикладу, вони запускають плітки у нас, думаю, що ще місяць – два і наше суспільство саме навчиться критично оцінювати цю інформацію та відчувати, що щось тут не те – наші не могли таке скоїти, це, мабуть, росіяни написали. Так довіра до них падає і їхній інформаційний інструмент стає неефективним.


Маляр відзначила, що Росії вже ніхто не вірить / Фото Міноборони

Чи Міноборони намагалося співпрацювати, узгодити спільні заяви також і з Банковою, з міністерствами, з Верховною Радою? Чи є в цьому потреба?

Ми цілодобово на зв'язку (мається на увазі Міноборони та Генштаб). Це зрозуміло, ми разом працюємо і, на щастя, це абсолютна синергія. Під час війни – це надзвичайно важливо, зокрема, і в інформаційному полі у нас абсолютно спільна робота, спільна лінія, спільне розуміння всього. Що стосується якихось передбачень, прогнозів – з погляду військової техніки – їх неправильно робити, оскільки є дуже багато умов.

Якщо росіяни планують свої військові операції з того, що нам відомо, вони теж закладають декілька сценаріїв. Навіть те, що стосується тимчасово окупованих територій, які вже з 24 лютого тимчасово окуповані, як росіяни намагаються їх інтегрувати, які сценарії проробляють.

У них теж декілька сценаріїв, оскільки вони до кінця не знають, яким саме шляхом підуть. Вони орієнтуються за ситуацією. Тобто не знають, як ми діятимемо. У них декілька сценаріїв і у нас декілька сценаріїв. Ми теж орієнтуємося на те, як вони діятимуть і так ми протидіятимемо. Тому це такі динамічні речі. Водночас їх (особливо в якійсь перспективі на 1 – 2 місяці) дуже складно передбачати. Однак про деякі прогнози більш-менш можна говорити.

Перше це те, що будь-яка війна рано чи пізно закінчується. Друге це те, що ресурс вичерпний. Він не може бути вічним, навіть якщо ми говоримо про росіян і їхній величезний ресурс – він однаково вичерпується. Стосовно цього можна якось робити прогнози, що в такій інтенсивності їм буде все складніше й складніше воювати.

Можна робити певні прогнози щодо того, що росіянам зараз значно складніше інтегрувати тимчасово окуповані території, ніж у 2014 році. Оскільки наші люди чинять там серйозний опір, тому зараз росіянам там дуже складно. Приблизно за такими обставинами можемо припускати, як ситуація розвиватиметься. Однак будь-який прогноз більш-менш точний, мабуть, буде некоректно давати.

Некоректний, але чи є він шкідливим для пересічного українця?

Це дуже складне питання, оскільки психологічно люди шукають для себе точку опори, на яку вони сподіватимуться і їм так буде простіше. Оскільки це справді складне психологічне випробування для кожного українця. Навіть якщо людина не воює, навіть якщо вона у безпеці – однаково дуже складно з цим змиритися і це все усвідомити. Утім дуже важливо, щоб ми були нацією дорослих людей або дорослою нацією, і не впадали у ці всі психологічні штуки, різні переляки. Оскільки виграє сильніший.

Ми повинні прогнозувати нашу перемогу, опираючись кожен на свою власну силу, тобто кожен з нас повинен для себе ухвалити рішення, що він йтиме до кінця, він, скажімо, виконає свій обов'язок громадянина – кожен на своєму місці, у кожного своя задача. Друге – ці прогнози повинні ґрунтуватися на повній довірі військово-політичному керівництву й Збройним Силам України.

Очільника розвідки Кирил Буданов сказав, що немає свідчень про те, що вже зараз Білорусь наступає. Водночас усі опозиційні білоруські та російські політики зараз в унісон прогнозують, що відлік пішов на дні, що Олександра Лукашенка дотиснули, мовляв, у нього шляху немає і поля для маневрів також. Яка офіційна позиція Міноборони щодо загрози наступу з боку Білорусі?

Тут ми не повинні давати свою позицію. Ми маємо інформацію від Головного управління розвідки, з якою працюємо. Ще раз зазначу, що в росіян є декілька сценаріїв – вони теж самі не впевнені, що робитимуть завтра чи післязавтра, оскільки орієнтуються за ситуацією і обирають з цих сценаріїв найбільш ефективний саме в цей момент.

Важливо знати У Росії є нова тактика, – ексклюзивне інтерв'ю з Подоляком про плани Путіна та поставки зброї

Так як і ми розглядаємо всі можливі сценарії, зокрема і загрозу з боку Білорусі. Стосовно своєї інформаційної частини, можу сказати, що зараз ми спостерігаємо в інформаційному полі Білорусі нагнітання негативного ставлення до України. Це може бути маркером того, що вони принаймні перебувають у стані готовності, як одного із сценаріїв. Ми не можемо на 100% щось прогнозувати – це некоректно. Однак те, що там навчання – це зазвичай прикриття для готовності, те що там інформаційно вони проводять певні операції, як це робили в Росії регулярно – такі ознаки є.

Проте ворог може нагнітати всі ці ознаки, аби інформаційно через це працювати з нами, щоб ми це сприймали серйозно. Тому тут може бути будь-який із сценаріїв, і його оцінку вже дають фахівці, тобто розвідка, яка робить свої висновки щодо ймовірності.

Така інформація надходить із грифом цілком таємно, і ніхто в ефірах її не озвучуватиме, якщо для цього немає військової доцільності. Тобто якщо стосовно військової операції, у нас, навпаки, є задача це сказати – тоді це озвучать. Необхідно ці речі розуміти.