Наосліп повз за допомогою: відверте інтерв'ю з бійцем після поранення та його дружиною
В перші дні повномасштабного вторгнення спортсмен-скелелаз Олег Гринченко з Кривого Рогу пішов добровольцем в піхотний підрозділ. Після півтора року служби "на нулі" в машину з ним та побратимами прилетіла російська ракета.
Отримавши важкі опіки, втративши око, Олег Гринченко з позивним "Скелелаз" наполіг на поверненні до війська, бо його знання "важливіші там, аніж в тилу". Подружжя Гринченків, які колись гуртували біля себе однодумців зі скелелазіння, зараз стали прикладом підтримки та незламності для багатьох родин. В ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу Ольга та Олег Гринченки розповіли, як переживали переломний момент в родині після травми, звідки беруть сили та оптимізм та які плани мають після перемоги.
Читайте Вже існує стратегія великої перемоги України: розмова з Петром Черником
Про влучання в авто і важку травму
День, коли ви отримали поранення, став для вас другим днем народження. Тоді у вашу машину влучив ПТУР.
Олег Гринченко: Так, він став другим днем народження. В машину влучила протитанкова ракета. У звичайну машину влучив снаряд, який призначений для броньованої техніки.
Я дещо відійду від питання, щоб потім підійти до нього. В перші дні війни я бачив тих людей, хто зі мною був, ті, хто йшли у військкомат і я їм кажу: "Тобі не треба йти, тебе вб'ють в першому бою". А він каже: "Я хоч там чотирьох – п’ятьох ліквідую". Кажу: "В тебе немає жодного досвіду, ти не вмієш стріляти", а вони такі: "Ні, я піду".
Коли ти вже в ході бойових дій отримуєш досвід, маєш розуміти, що поранення – це справа часу, якщо ти будеш там довго. Тобто через певну кількість прильотів може прилетіти біля тебе. І ти маєш бути готовий до цього. І я був готовий і фізично – не соромився носити броню, каску і все, що треба. І емоціонально я також був готовий.
Як до цього можна бути готовим?
Олег Гринченко: Треба готуватися. Тобто ти маєш вивчати, розуміти, ти маєш зібрати свою аптечку. Ти не маєш боятися кожного виходу. Вихід – це коли ти почув, що з того боку вибух, і знаєш, що летить в твою сторону. Так, ти повинен реагувати. Поступово ти звикаєш. Ага, чуєш вихід – це не по тобі, розумієш.
Зверніть увагу Чому Зеленський озвучив кількість загиблих воїнів: офіцер ЗСУ назвав причини
Або чуєш, як летить той снаряд, і ти його проводжаєш поглядом. Ти поступово звикаєш до цього. Моральна готовність – це перше. Друге – фізична. У когось є вже набуті хвороби до фронту. Якщо ти фізично не готувався, то готуйся, прибирай шкідливі звички тощо. Якщо ти в спорті, продовжуй далі займатися спортом.
І ти маєш ще бути прикладом. Таких історій повно, коли є одна людина, яка каже "нас всіх уб'ють" і передає це на всіх навколо, хвилює, ККД падає (коефіцієнт корисної дії – 24 Канал).
Ні. Мозок треба виключати і робити свою справу. Це теж натреновується. Якщо ти на гарматі або на мінометах – все, сконцентруйся тільки на цьому і роби свою роботу на 100%. Якщо ти в тилу, то теж сконцентруйся і роби свою роботу. Якщо ти водій або ремонтуєш техніку, роби це.
Зараз так, ви ж бачите, що немає ніде захисту. Може прилетіти куди завгодно. І я в перші дні казав, який сенс витрачати гроші і кидати бомби в житловий будинок? Немає воєнного сенсу.
Ти не знищуєш техніку і ти не знищуєш тих, хто тобі може давати відсіч. Це все тільки, щоб налякати, знищувати населення, ми називаємо це "кошмарити". Як на фронті, не дають спати, кожну годину – дві кидають бомби. І через кілька таких діб моральний дух падає, бо фізично ти вже слабнеш.
Про поранення. Це війна, як ми їх хочемо вбити, так і вони нас. Тут два варіанти. Що більше ми їх вб'ємо чи знищимо техніки, тим швидше закінчиться війна.
Я розумів, що ми по тій дорозі їздили, і я вибирав собі такий час, щоб нас не вирахували. Але вони спрацювали як професіонали, вдарили по рухомій цілі, а це дуже важко. Отак вийшло, що прилетіло прямо в нашу машину.
Коли мене викинуло з машини, коли її розірвало, ті навички, що я собі відпрацьовував понад рік, одразу спрацювали. Проліз і бігом-бігом в кущі.
А скільки вас було в машині?
Олег Гринченко: Семеро – троє загинуло, і четверо вижило.
Де ви сиділи в машині?
Олег Гринченко: Я сидів одразу за водієм. Це було лобове влучання. На передньому пасажирському, на моєму, сидів тоді інший боєць. Не те щоб випадково, просто туди захотів сісти.
Юрій Гринченко з дружиною в лікарні / Фото: родина Гринченків
Яке моє завдання, як командира мінометного взводу? Щоб всі були на вогневій позиції, всі працювали, все в них було в порядку. І водій, пасажир і чоловік, який сидів біля мене загинули, я був в такому трикутнику.
Я в цей момент стояв, через лобове скло побачив навіть як летить ця ракета. В цей момент, як в кіно, знаєте, все зупиняється і йде повільно. І я ще собі думаю: "Та не може бути".
Потім вибух. Зрозуміло, що контузія, вибухова хвиля, купа уламків, купа поранених. Але я одразу не бачу ж, ноги у мене цілі чи ні. Я встав, зрозумів, що ноги цілі. Руки працюють і я швидко-швидко заховався. Це перша реакція після будь-якого прильоту, бо ми завжди чекаємо на контрольний.
Була видимість? Бо я так розумію, що все було в крові.
Олег Гринченко: Кілька хвилин ще я бачив краєм ока, тому що надав собі першу медичну допомогу. Зрозумів, де я перебуваю і потім, через 5 – 7 хвилин після опіку, почала текти кров, затікати. І після цього я вже не бачив фізично.
Ви їхали на позицію, і все це відбулося. Що далі робити? Перша медична допомога. Але, коли ти не бачиш, коли контузія, коли опіки. Що зробили ви?
Олег Гринченко: Тут важливий той досвід, який був раніше. Найважливіше при будь-якому травмуванні – це не боятися, щоб адреналін не пішов в кров, бо буде посилена крововтрата.
І другий момент – це правильно оцінити ситуацію. Перше після будь-якого вибуху чи прильоту – сховатися в укриття. І потім я почав кричати хлопцям, чи є хтось живий, чи є хто поранений. Я ж був не один. Однак ніхто не відгукується.
Тут в мене почав проходити шок, я зрозумів, де саме травмований. Аптечку відкрив, розрізав, наклав, замотав. Якщо ніхто нічого не відповідає – отже або вони поранені, або контужені і не чують.
Наступний крок – якнайшвидше викликати допомогу. Якщо вони не відгукуються, а я тут, отже мені треба йти по допомогу. Уявіть, спека, десь 30 градусів. В мене було бажання полежати, але я розумів, якщо я зараз відпочину, то засну, бо йде кров і ти не втратиш свідомість, а скоріше схоже як заснеш, і за тобою ніхто не прийде. Треба швидко виходити, кликати на допомогу.
Я спочатку навколішки, потім перебираючи ногами по асфальту, мені ще потрапила палка. І з нею, як сліпий, пройшов приблизно 800 метрів і почув, що їде машина, і наче хтось кричить. Вони мене забрали і відвезли на пункт евакуації. Там мені надали першу медичну допомогу.
Я одразу доповів своїм командирам, що сталася така подія. Я трьохсотий, хто зі мною, з тим не зміг зкомунікувати і не знаю, що там, вам вже ухвалювати рішення, що далі.
Мене забрала швидка в Дружківку, і з 12 дня в 5 годин вечора я вже був в Дніпрі в лікарні Мечникова. Дуже швидко лікарі зробили все, оперативно. І ще хочу підкреслити, що для наших лікарів і для нашої країни життя кожного з нас важливе.
Мене одного швидка 300 кілометрів везла. Все було зроблено для того, щоб мене якнайшвидше доставити до найпрофесійніших лікарів.
Як дружина відреагувала на важке поранення
Оля, цей день, коли ви дізнались – це пекло, гадаю. Хто вам про це повідомив? І як вам вдалося з цим впоратися?
Ольга Гринченко: Це був величезний шок для мене. Я розуміла, що вже тривалий час чоловік перебуває в активних бойових діях, що він не далеко від лінії фронту, а саме на ній. Я розуміла, що може статися будь-яка подія. І мені допомагало те, що я багато читала, багато знаходила для себе інформації психологічної самодопомоги.
Реабілітація Юрія Гринченка / Фото: родина Гринченків
Наприклад, той факт, що в нашій країні вже багато людей з інвалідністю, і ми самі мусимо змінювати ставлення до поранених і до людей з інвалідністю, щоб переходити від жалю до того, що ми це все витримаємо, все можна покращити, якщо є життя, це найголовніше.
Дивіться також Світоліна та Стаховський зіграли у теніс із військовими з центру "Unbroken": ексклюзивні кадри
В цей день, коли в Олега сталося поранення, ми з дочкою були в такому приємному очікуванні, ми його чекали додому через кілька днів. У нього планувалось якесь навчання чи коротка відпустка. Ми не бачилися з березня взагалі.
Тоді наш друг військовий повідомив мені про те, що сталося поранення. Я йому дуже вдячна за це, що він мені сказав вже по факту того, що так сталося. Сказав, що Олег сам зміг вийти, його вже везуть в лікарню Мечникова.
Я розуміла, якщо він знайшов в собі сили вийти з місця події, і його вже везуть, аби надати професійну медичну допомогу, то є дуже-дуже великі шанси, що життя буде врятовано і все буде максимально відновлено.
Звичайно, можна до такого готуватися, але неможливо підготуватися, скажу чесно. Тому що це був шок і страх, стрес великий. Однак ми досить швидко змогли приїхати до Олега в лікарню, в цей же день побачили його. Це, звісно, надало більше впевненості. Я змогла перейти зі стану шоку в стан розв'язання питань по його здоров'ю.
Так, кілька днів я не могла фізично з кимось спілкуватися, окрім близького, когось з друзів, це буквально 3 – 4 людини. Я розуміла, що всі хочуть підтримати нас, але на той час я просто фізично не могла розмовляти, мені треба було цей процес пройти самій. І навіть я просила, щоб мені писали, це було легше, ніж розмовляти телефоном.
Але після лікарні Мечнікова, уже там Олег був хоч і в реанімації, але в нього був стабільний стан, його перевезли буквально через добу на Вінниччину, в обласну лікарню. Там дуже потужне опікове відділення, а саме в його випадку треба було лікувати саме опіки.
Ми з дочкою в той же день приїхали, і це я весь час була поруч, і це з кожним днем давало, сили. Бачення, що якщо є життя, то все можна інше покращувати – це давало таку внутрішню впевненість. Ми бачили просто на власні очі, наскільки в нас класні, круті лікарі, наскільки вони професійні, наскільки вони реально роблять все можливе і неможливе для того, щоб відновити здоров'я.
Також ще впевненість в нас була внутрішня, тому що, знаючи характер одне одного, ми розуміли – якщо життя є, все інше ми зможемо покращувати.
Ставлення до мобілізації
Про мобілізацію. Питання ротації піднімається вже не вперше, люди втомлюються, це складно, повинна бути якась справедливість. Іноді у телеграм-каналах військові в дуже критичній, агресивній формі пишуть про це.
І це крайнощі, як на мене, які демотивують, і не мають жодного результату. Як ви дивитесь на питання мобілізації?
Олег Гринченко: Тут все набагато простіше. Наша кінцева мета – це перемога. А для перемоги що треба? Щоб були професіональні військові. Ти не передаси ті знання, що в мене за півтора року когось іншому, хто прийшов по ротації. Він прийде, і його ще півтора року треба навчити цьому всьому.
Краще, якщо в тебе мета – це перемога, треба потерпіти. Ну, хлопці, ніхто ж не думав, що буде війна стільки часу. І ми не знаємо, скільки ще триватиме. Якщо ти знаєш, що ти можеш щось зробити, то все, лишайся.
У всіх був отакий момент, у всіх абсолютно, що настає втома фізична. Але якщо в тебе є мотивація, то треба продовжувати працювати. Чому я йду продовжувати працювати? Бо я багато що можу. Я можу стріляти з міномета, можу корегувати, корегувати аеророзвідку, передавати дані, можу бути в штабі і не тільки.
Детальніше Понад 4 тисячі правок: комітет ВР почав розгляд законопроєкту про мобілізацію до другого читання
Зараз йду бойовим медиком, тому що це дефіцит. Солдат, що працює на артилерії – він дефіцит.
На вашому місці можна ж сказати: "Я все, я відвоював своє".
Олег Гринченко: Так, можна сказати. І хтось так скаже. І це його рішення. Те, що я повертаюсь – це моє рішення. Мені зараз по закону написали "обмежено придатний", але я не хочу сидіти десь. Десь там, де зараз мені пропонують.
Я хочу бути максимально корисним там, де я зараз можу бути. І там, де тривають бойові дії. І я знаю, що я там принесу сьогодні більшу користь, ніж в тилу. Так, настане час і я навчатиму когось. А, можливо, настане час і буде перемога.
Але сьогодні для того, щоб відстояти нашу країну, потрібні ті люди, які справді розуміються. Ті, хто зараз призивається, хай вчаться. Рано або пізно все одно відбудеться ротація. Але поки так. І це кожен солдат має прийняти.
Наведу такий приклад. Війна закінчиться, і прийдуть солдати, ми називаємо їх "свинопасами", які десь сиділи в тилу. І будуть кричати: "А що ти зробив для перемоги?". Але ти ж не знаєш, де він був? Не знаєш.
У кожного є таке відчуття – зробив для перемоги те і те. Я волонтерив. Я на своїй роботі не філонив. Я збирав дрони. Я робив збори. Кожен собі може це питання поставити. Я можу сказати, що кидав міни на ту сторону і вбивав тих, хто сюди до нас ліз. Все.
Щодо мобілізації, мало інформації, і тому люди бояться. Не всі будуть там, на передовій. От не всі, чесно скажу. Якщо ти спеціаліст, комп'ютерник, радіомеханік, вмієш ремонтувати, хтось має ремонтувати танки і бронетехніку. Хтось має працювати з раціями. Хтось має робити ці дрони. Хтось має робити ці бомбочки, щоб причепити на дрон. Хтось має робити снаряди.
Юрій Гринченко на службі / Фото: родина Гринченків
Тобто, щоб я стрельнув на ту сторону, повинен бути цілий процес. І щоб ти пішов на передову, треба твоє тільки особисте бажання. Якщо ти не хочеш так, тобі знайдеться місце в якомусь підрозділі. На будь-які руки знайдеться місце, в якому ти професіонал.
І не треба боятися цього призову. Лінія фронту велика, але не всюди тривають бойові дії. І там, де немає бойових дій, що ти маєш робити? Максимально навчатися. Може тобі це і не знадобиться, але може й знадобиться і тоді ти не помреш.
І тут таке питання. Якщо ти професіонал, ти будеш жити набагато довше, ніж непрофесіонал. І ким ти хочеш бути?
Життя "до" та "після" повномасштабної війни
Як це було 23 лютого? Люди думали різні речі – хтось вірив, що почнеться війна, хтось не вірив. Якими ті дні перед вторгненням були у вас?
Ольга Гринченко: Чесно, я також не вірила. Не вірила в те, що в наш час може статися така велика війна. Тим паче, що ми 20 лютого відкрили скелелазний сезон в нашому місті. В нас реально було дуже багато класних планів, вже розписаний весь теплий сезон.
А 23 лютого ми в ефірі в своєму місті розказували про ці плани. Ми хотіли показати класні місця для скелелазіння в Україні і в нашому місті. Ми тільки про це і думали. І взагалі не було таких відчуттів, що реально це все не станеться.
І я ще такий момент хочу підкреслити, що 23 лютого ведучий каже: "Пане Олеже, вас вітати з днем радянської армії?" Тому що він розуміє, що Олег доросла людина, ще служив тоді. А Олег каже: "Ні, я вже не святкую цей день, зараз я святкую День захисника України". І ми б взагалі не могли подумати, що почнеться така війна.
24 лютого ми були в такому режимі, чи то завмирання, але ми реально в жодні черги не ставали, гроші не знімали. Я спершу побігла здавати кров, тому що я не знала, що мені ще на той час робити. Олег деякі справи домашні завершував, і на наступний день пішов в військкомат.
Як це рішення пройшло, коли ти розумієш, що готовий, не вагаєшся? Багато питань – страх, і готовність, і родина, і діти?
Олег Гринченко: Так, в голові оці думки були всю добу, і я просто думав куди? І ми не вірили, але ми почули прильоти, а ми живемо в такому місті, думали, може, це на кар'єрі вибухи. І вже вранці ми в інтернеті побачили інформацію.
До теми Чи відбудеться посилення мобілізації в Україні після ухвалення законопроєкту: відповідь ТЦК
Що більше я отримував цієї інформації, я розумів, що робити і що не робити. У всіх таке було – ніхто не знав, що робити і команди тобі ніхто не міг дати: іди туди, роби те.
Я приїжджаю в ТрО, там купа людей, я бачу, що туди не прорвусь. Повертаюсь, я знаю, де військкомат, а там теж купа людей і всі штурмують ті двері. Я туди, питають: "Ви з повісткою?". Кажу: "Ні". Відповідають: "Нема повістки – йди гуляй".
Я почув тоді два ключових слова: "З повісткою на медкомісію". Змінюється вахта і я вже кажу: "Я з повісткою на медкомісію". Кажуть: "Покажи військовий квиток". Так я прорвався у військкомат. Тоді в перші дні був такий емоціональний запал, що всі хотіли разом стати, дати росіянам по голові, щоб більше сюди ніхто не ліз.
Я швидко пройшов медкомісію. 28 лютого запис, що я вже на військовій службі. 3 березня ми вже були на обороні нашого міста, йшли зупиняти ті колони, що йшли через Херсон в напрямку Кривого Рогу.
Вас направили працювати з мінометом?
Олег Гринченко: Спочатку я потрапив в піхоту, бо потрібні були добровольці. В перші дні сказали, що потрібні 40 добровольців. Я собі зібрав команду таких, як я, ще підключив тих, хто був вже на війні, в АТО. Думаю: "Ці хлопці вже розбираються, з досвідом, я буду біля них", і ми, добровольці, пішли зустрічати ці колони.
Потім уже, коли лінія фронту стала стабільнішою, мене знайшли, тому що на посаді я був в мінометній батареї.
Я не дарма почав наше інтерв'ю, зі слів, що ви поважні люди, бо вас поважають саме за те, які ви є. Коли на вас дивишся, написано на шевроні "Скелолаз". Ми познайомилися тоді, коли мене зацікавила ця тема. Я приходив до вас, бачив, як до вас ставляться люди, і ви, як маленьке ядро, яке довкола себе згуртовує людей. Але зараз вже не навколо скелелазіння, однак ви цим ядром і залишаєтесь.
Я дивлюсь і бачу все ту ж енергію, але я розумію, що під цим лежить так багато і стресу, і болю, і власної роботи, і психологічно це дуже важко. Що б ви сказали з власного досвіду, як зараз змотивувати людей ухвалювати ці складні рішення для себе?
Ольга Гринченко: Мабуть, те, що мені допомагало – спиратися на свій внутрішній стан, шукати або плекати свою внутрішню опору. Тому що зовнішні обставини такі – країна-агресор напала на нашу Україну. Ми, на жаль, не можемо це ніяк змінити. І на це ми не можемо впливати.
Але на свою внутрішню опору ми можемо впливати. І тут просто треба вчитися. Багато дівчат, дружин військовослужбовців, вони стали спілкуватися з психологами. Стали розбиратися в цій темі. По-перше, щоб собі допомогти. По-друге, щоб допомогти близьким.
Ще все-таки варто шукати зачіпку на майбутнє. Тому що багато хто з нас ще живе минулим. Багато хто чекає, коли закінчиться війна, і повернеться в своє минуле життя. Але цього не станеться вже.
Вони чекають і в такому стані нічого ніхто не робить. А що ти будеш робити потім, коли закінчиться війна, коли чоловік повернеться з війська? Що ми будемо далі робити? От я в собі шукала цю зачіпку на майбутнє і намагалася їй давати життя. Мені це дуже допомагало.
Плюс ще думати, спиратися на себе, що я сьогодні можу робити для себе. Намагатися якісно поспати, приймати вітаміни, зробити якусь зарядку – це те, що я можу контролювати. І шукати те, що можна зробити для когось. Наприклад, для чоловіка, коли він у війську, або для інших людей.
Цікаво Вирішальні у війні: як українці збирають FPV-дрони
Саме мені це дуже-дуже допомагало. Це навіть в лікарні спрацювало, тому що коли ти в таких обставинах, дуже-дуже легко, це такий тонкий лід, впасти в стан жертви – все пропало, чоловік з інвалідністю тощо. Завжди є плани, це точно. Просто ми їх або створюємо, або живемо якось так. Тому ми стали навіть трошки волонтерити, планувати, не закривалися, розказували про себе, аби допомогти одне одному швидше пережити цю подію.
Розкажіть про збір, з яким ви до нас прийшли.
Ольга Гринченко: Дякую, по-перше, за таку можливість і просимо вас допомогти в придбанні FPV-дронів для роти ударних БпЛА 17-ої танкової бригади. Ми вже всі знаємо і бачимо, що FPV-дрони – це нові такі патрони нашого часу, тому що вони більш влучні, і вони реально допомагають зберегти життя наших захисників.
Долучайтеся до збору за посиланням: https://choko.link/alex1Тому ми допомагаємо укомплектувати роту ударних БпЛА, просимо завжди донатити, тому що це, як вже я сказала, патрони, які дуже швидко закінчуються. Так сталося, що ми долучилися кілька місяців тому до цього збору, закликали всіх наших підписників, всіх наших друзів.
Олег буде продовжувати службу саме в цьому підрозділі як бойовий медик, солдат-рятівник, тому клікаючи на це посилання і задонативши, ви допомагаєте саме підрозділу Олега, його побратимам швидше здобувати для нас перемогу.
Бліц-інтерв'ю
Що таке війна для вас?
Ольга Гринченко: Це криза. Для всіх. Для особистості, для стосунків, для родини, для країни. І криза в тому полягає, що це все приходить в один момент. Але при цьому це дуже багато і розкриває потенціалу, тому що саме в нашому колі війна розкрила в багатьох людях ті якості та надає ті перспективи, про які в мирному житті й не підозрювали б.
Олег Гринченко: Наші вороги думали, що захоплять Україну за три дні. А так не вийшло. І країна встала, і вся Європа, ви ж бачите, вони ж раніше "плавали", допомагати чи не допомагати. А тут раз, побачили, що є опір і ми їх здивували.
Що таке Росія?
Ольга Гринченко: Це країна-ізгой. Я хочу, щоб вони багато десятиліть потому просто відчували на собі все і пропрацювали цю свою карму агресора і вбивць.
Олег Гринченко: От для мене російська мова – вже все. Я ще не можу перейти повністю на українську мову. Але російська мова і все, що з нею пов'язано, – це для нас відсторонено.
Хто такий Путін?
Ольга Гринченко: Нам же не можна тут нецензурно висловлюватися. Путін – це вбивця і маніяк. І він ніколи не зупиниться. Тільки українці можуть зупинити це тотальне зло в його обличчі.
Що для вас перемога?
Ольга Гринченко: Це можливість якась видихнути, тому що в нашій родині два військовослужбовці. Можливість просто видихнути і планувати вже свій наступний скелелазний сезон.
Олег Гринченко: Перемога – це продовження нашого життя і продовження тих мрій, що ми собі намріяли до початку війни.
Юрій Гринченко / Фото: родина Гринченків
Олеже, до вас питання. Моя дружина для мене – це?
Олег Гринченко: Ого, моя дружина для мене – це такий приклад незламності, стійкості і героїзму. От я іноді кажу: "Як це Бог нам дав з тобою познайомитися? Що він тоді, які він думки собі мав?" Вона для мене стала прикладом тієї жінки, яка має бути для мене.