Коли все іде дійсно погано, хочеться вірити, що поруч буде людина, якій не все одно. Людина, яка зможе допомогти і підтримати.

Важливо Ціна мирного неба – історії 8 років війни, що ожили в текстах 24 каналу

Наталія Воронкова належить саме до того невеликого прошарку людей, яким не все одно.

Історія волонтерства

До 2014 року вона була директоркою з реклами та маркетингу однієї з українських фармацевтичних компаній. Після того, як акції протесту на Майдані незалежності почали набирати обертів та переросли у відкрите протистояння із силовиками, відчула, як перевартається і ставлення до країни, і самоідентифікація. Зрештою, змінюється і сам спосіб життя.

Зрозуміла, що їй не все одно, що там відбуваєтсья навколо. Так почалась її волонтерська робота.

Наталія Воронкова стала першою волонтеркою Київського військового шпиталю / Фото зі сторінки волонтерки у Facebook

Вона туди приїхала, щоб пришвидшити надання допомоги важкопораненому військовослужбовцю, який лежав у київському опіковому центрі.

Тоді я ще не розуміла, як працює система Міноборони та її бюрократична машина і дуже нахабно почала розповідати, як їм потрібно працювати. Тому спочатку ми не відразу порозумілися з начальником госпіталю, – розповідає вона.

Вона знайшла спосіб донести до військового керівництва країни, що її ГО "Волонтерська Cотня Доброволя" вже довела ефективність своєї роботи та готова допомогти Міністерству оборони.

Склад "Волонтерської Сотні" у Київському госпіталі / Фото зі сторінки волонтерки у Facebook

"Нам повірили, виділили приміщення, і ми почали працювати. Спочатку зайняли маленьку кімнатку у госпіталі. Коли у ній перестали поміщатись ліки, одяг та інші зібрані речі – зайняли частину коридору. Через якийсь час, коли наших речей стало ще більше, начальник госпіталю сварився, що повз нас неможливо пройти – все заставлене. Потім, коли в госпіталь приїжджав Порошенко, чи то через заходи безпеки, чи то з якихось інших причин, нам сказали, що це все прикривають. Ми у відповідь розізлись. Я біля КПП поставила намет, запросила журналістів і сказала, що тепер допомогу ми прийматимемо тут. Ще за дві години відкрили наш волонтерський пункт. З того часу ми з начальником шпиталю працюємо душу в душу", – згадує волонтерка.

Зізнається, досі не навчилась відчувати субординації та не опанувала мову військовослужбовців.

Я описую якісь проблеми або необхідність змін тією мовою бізнесу, яку я знаю і якою мене вчили вирішувати завдання. Потім віддаю це військовим і прошу перекласти на військову мову. І мені досі однаково, яке звання чи посаду має співрозмовник. Переді мною завжди особистість. Або я можу знайти з нею спільну мову і працювати на досягнення спільної мети, або нам просто нема про що говорити,
– каже вона.

На восьмому році активної роботи із допомоги інших, вона може пишатись тим, що її "Волонтерська Сотня" – одна з організацій, які мають бездоганну репутацію.

Жодних бонусів від волонтерства ані я, ані хтось із моєї команди не отримав. Посада позаштатного радника міністра означає, що я не отримую зарплати за це. Я їжджу в зону ООС виключно за свої гроші, у мене немає ні відрядження, ні службового транспорту. Тактмеду ми вчимо, вкладаючи у ці заняття власні кошти,
– розповідає Воронкова.

"Ніхто ніколи не зможе мені дорікнути якимось романам на війні або пошуку там пригод. Щоб не тільки моя, а й репутація інших дівчат не постраждала, ми завжди ночуємо разом і у полі зору одна одної. Щодо грошей – я готова надати доступ до нашої картки та запропонувати знайти хоча б одну транзакцію зі зняття готівки. Але нехай зберуться всі критики разом і один раз перевірять рахунки. Але після цього я вимагатиму публічних вибачень", – додає вона.

Робота у зоні ООС

Поїздки в зону ООС – одна з найскладніших частин волонтерства. Приводів для них є чимало: допомога військовим медикам, дитячим будинкам у зоні ООС, іноді – надання підтримки людям похилого віку та багатодітним сім'ям у Донецькій та Луганській областях.

Також важливо Руки тріскались від холоду і крові, – історія парамедикині, яка рятувала воїнів з аеропорту

Воронкова зізнається, її дратує, що багато хто сприймає такі поїздки, як розвагу. "Іноді дзвонять, кажуть, що хтось там готовий поїхати з нами і навіть може щось купити для військових. Проблема в тому, що я не готова брати із собою всіх підряд. Місце у поїздці потрібно заслужити. Бути спонсором – цього недостатньо", – каже вона.

Кожна поїздка на фронт – це тяжка робота. І морально, і фізично тяжка. Нам там не потрібні у машині ті, хто не зможе бути корисним. Якщо бачимо, що хтось курить чи прохолоджується у телефоні, поки вся команда гарує, ця людина більше ніколи нікуди не поїде. Якщо ми їдемо до дітей з костюмами та перевдяганнями – кожен сам стежить за своїм костюмом, відповідає за свій шматок роботи і нікому не ставить претензій, що щось не так,
– розповідає волонтерка.

При цьому, її не обтяжена підборами хода добре відома не лише у прифронтових містах, а й на самій передовій. Каже, що до взуття на високих каблуках повернулась одразу з кількох причин.

У "Волонтерської Сотні" робота у зоні ООС займає значну частину часу / Фото зі сторінки волонтерки у Facebook

"Перший раз у сукні в ООС я з'явилася влітку 2015 року. Була неймовірна спека і у сукні було значно комфортніше, ніж у джинсах. Крім того, виявилося, що сукня – це те, що змінює ставлення до мене. Для військових це шматочок мирного життя, привезений до підрозділу з "великої землі". Для мирних жителів там – це маркування, що я своя, цивільна. А сукня без підборів для мене по життю неприйнятна. Тому з’явились мої підбори в окопах. Крім того, підбори мені взагалі ніяк не заважають –я на них бігаю краще, ніж у кросівках. Та й розвантажувати ящики у поїздках на них я можу аж бігом", – сміється вона.

Допомога 24/7

Графік волонтерки майже цілодобовий. Інтерв’ю ми з нею записуємо о пів на другу ночі – це чи не єдина можливість впіймати її на спокійну розмову у проміжку між підготовкою до чергової поїдки на фронт, закупками та підготовкою до організації привітань військовослужбовців до Дня Збройних сил України. "Завдань купа. І заздалегідь до них не встигаєш підготуватися. Тому що у мене то полігони, то заняття з тактмеду, то інші поточні проблеми, які потрібно вирішувати", – сміється вона.

Зверніть увагу Ми можемо показувати зуби й силою звільняти свої території, – розмова з волонтером Дейнегою

Взагалі стрімкість та відмінне почуття гумору – ключові її характеристики. Здогадатись, що їй буває важко, дивлячись, як вона жартує та посміхається пораненим, крокуючи по території госпіталю на величезних підборах, неможливо. Зі сторони здається, що вона запросто може вирішити практично будь-яку проблему.

"Волонтерська Сотня" на Марші захисників / Фото зі сторінки волонтерки у Facebook

Одна з найяскравіших історій – про те, як влітку 2014 року Воронковій одного разу подзвонила незнайома жінка з Німечиини, благаючи врятувати її тітку у Луганську. Мовляв, родичка разом з чоловіком лишилась у своїй квартирі на останніх поверхах багатоповерхівки, а незабаром має починатись обстріл.

Я не розуміла, чим з Києва можу допомогти жінці у Луганську. Але я взяла контакти, зв'язалася з цією тіткою. Виявилося, що вони з паралізованим чоловіком лишились одні на всю багатоповерхівку – всі сусіди поїхали. Навіть у підвал спуститися не можуть, щоб перечекати на обстріл – допомогти нема кому, а сама вона чоловіка спустити не в змозі. Я чесно сказала, що не уявляю, чим можу допомогти з Києва. Жінка заплакала і відповіла: "Тоді ми готуватимемося померти,
– згадує Воронкова.

Після цих слів волонтерку заціпило.

Мій найбільший страх – не мати можливості допомогти. Тому я важко переживаю смерть знайомих – тут точно вже нічого не зміниш. Після її слів мене накрило. Уже не пам'ятаю як саме, але я підняла на вуха всіх. Телефон розривався від дзвінків. Але ми знайшли партизанів у Луганську, які спустили з поверху цю пару. Знайшли якогось таксиста, якому скинули гроші і він їх вивіз із міста. Ми знайшли тих, хто провіз їх через блокпости. Увечері вони мені передзвонили і сказали, що живі і вже в Ізюмі. Від щастя я тоді розплакалась,
– розповідає вона.

Найважче буває після повернення із зони ООС. Тоді Воронкова має на кілька днів сховатись від всіх – закритись "у ракушці". Каже, що у такі моменти не дає опустити руки її команда. Вони всі працюють у режимі 24/7: мають поєднувати основну роботу із волонтерськими проєктами. Вкладаються у те, що роблять, без огляду на втому чи власне здоров’я.

Команда "Волонтерської Сотні"

Про тих, хто входить до ядра "Волонтерської Сотні" розповідає із захватом, згадуючи якісь нюанси про знайомство, пережиті обстріли та спільні справи. Далі просто наводимо її розповідь без змін:

Їхня підтримка і віра у мене – безцінні. Вони не дають мені здаватися навіть коли сильно опускаються руки. Кожен із них у команду прийшов по-різному. Кожен із них важливий. Бо без них мене не було б.

Ніна Дубініна з’явилась через знайомих ще з часів Майдану. Вона прийшла передати допомогу від знайомих, запитала, чим може бути корисною, і волонтерить з нами досі.

Ніна Белліні дуже хотіла допомагати армії, шукала різні можливості, приходила до різних волонтерських організацій. Але її там зустрічали без особливого ентузіазму. Коли вона прийшла до нас, я сказала: "Хочеш волонтерити? Окей. Отже, записуй". І надиктувала їй три аркуші того, що було негайно потрібно. Додала, що ще немає кому закривати питання по роботі із дітьми. Вона сказала: "Добре". І пішла. Я подумала, що злякалася обсягів роботи і не повернеться. Але через три дні вона передзвонила і чітко відзвітувала про виконання усього списку. Так вона виявилася приголомшливою рушійною силою.

Частина команди "Волонтерської Сотні" / Фото зі сторінки волонтерки у Facebook

Юлю Крігер до нас привели у 2014 році зі словами: "Вона може відповідати за координацію всіх, хто хоче допомогти". І якось непомітно ми повалили все це на Юлю. Потім виявилося, що вона щодня приймає близько 500 дзвінків, координуючи всіх бажаючих допомогти. Мене це глибоко вразила – я не зрозуміла, як вона це витримує і чи спить колись взагалі. Це, м'яко кажучи, тяжко.

Із нею є чудова історія, пов'язана з її першим обстрілом. Ми приїхали до Мар'їнки, де прильотом розбило дитячий садок. Ми допомагали його відновлювати. Ми привезли допомогу, повільно розвантажувалися. І тут розпочинається обстріл. Військові, які нас супроводжували, занервували, почали квапити, що треба їхати. Але у нас тривало відвантаження. Військові дедалі активніше квапили Юлю. Поки вона, зазвичай мила і пухнаста, не подивилася на них і командирським голосом не відповіла: "Значить так, я поки що акти не підпишу, ніхто нікуди не поїде". Військові мовчки залишили її у спокої.

Важливо Дистанція війни: як "Марафон, який ніхто не хоче бігти" об'єднав українців

Юля Ніжник-Зайченко, "Зайка" з'явилася ближче до кінця 2015 року. Зателефонувала, сказала, що назбирала в гаражі трохи допомоги для дітей Сходу і хоче передати нам. Ми приїхали, побачили допомогу на півгаража і трохи прифігіла від того, скільки вона зібрала. Потім вона прийшла до нас і сказала, що ще чимось могла б допомогти. І втягнулась.

Із нею теж була схожа історія про перший обстріл. Приїхали до Чермалика-Гранітного, зібрали дітей. Там мали реалізувати два проєкти: "Сукня для Попелюшки" та "Вишиванка дітям АТО". Я полетіла на передову, вирішувати питання від Міністерства оборони, а Юля та ще один хлопець лишились родавати дітям сукні і вишиванки. Потім дізнаюся: починається обстріл, діти з батьками кидаються у розсипну. Військові з супроводу починаються нервувати, що настав час їхати. І Юля, знову ж таки, командним голосом каже: " Значить так, поки всі сукні та вишиванки не зберемо, ніхто нікуди не поїде". Ось із таким настроєм та однаковими фразами обидві Юлі і працюють.

Альона Тімошина мені згадується знайомством під час розфарбовування ящиків від зброї для аукціону. Вона й до цього ходила шпиталь, але запам'яталася мені саме тоді, коли прийшла перед аукціоном і сказала, що кілька ящиків нам розфарбувала. Я тоді подумала: "От же модній фіфі робити нема чого". Вже потім я зрозуміла, наскільки я не права, скільки вона мусить всього вирішувати. Але попри це у допомозі іншим вона теж знайшла себе.

Сергій Масина, "Вишиванка" – наш споконвічний водій. Після смерті "Ендрю" став першим, з ким ми спрацювались. Він часто на нас бурчить, що не скасовує того, наскільки він приголомшливий.

Одного разу взимку ми їхали двома волонтерськими бусами з Гранітного. Дорога розбита "в хлам". Поруч у полі, начебто видно накатану доріжку, але таблички "Обережно, міни" стоять. "Вишиванка" запитує, чи ми їдемо полем чи асфальтом. Поки ми сперечалися, як їхати, машина вилетіла на поле, її розкрутило, практично перевернуло та поставило на два колеса. У мене на той момент у голові пульсувало дві думки.

Перша – "Хоч би не перевернутися". Тоді б не довелося просити про допомогу комбрига тієї бригади, з яким ми буквально щойно посварилися, а цього не хотілось. Друга – "Поле орано, отже, мабуть, його розмінували". Машина встала, ми махнули другому бусу, що у нас все добре. І поїхали далі, бо на нас чекали діти. Паніки не було не тільки у "Вишиванки", а й у всіх інших. На неї не було часу. За вміння не панікувати я обожнюю нашу команду: у яку б дупу ми не потрапили, ніхто ніколи не панікує, усі знають, що їм треба робити.

Частина команди "Волонтерської Сотні" / Фото зі сторінки волонтерки у Facebook

Женя Веселов з'явився, мабуть, пізніше за всіх. Прийшов допомогти упаковувати пасочки на фронт до Великодня після мого посту у соцмережах із закликом про допомогу. Він так гарно тоді допоміг. Що я йому запропонувала ще наступного дня прийти до нас на "Майстерню добра". Він відповів: "Можу". І прийшов. Тут його вже дівчата помітили: сам все робить, нічого пояснювати не треба, не бурчить. Сказали, що треба брати в команду. Йому запропонували поїхати з нами на фронт. Він відповів: "Можу". І з того часу, що би не потрібно було робити, він може все.

Тім Златкін – ще один безцінний член команди. Він жартує, що досі проклинає день, коли він вийшов на перекур у Краматорську, а до нього підлетіла дівчинка у срібній курточці росла: "А ти хто?". Так ми з ним роззнайомилися та почали працювати. Його багато хто звинувачує, що він різкий і щось не так пише. Так, у нього характер не цукор. Ми всі із характерами. Але на нього можна розраховувати у всьому. Він завжди мене чує. Він пройшов зі мною евакуації у Дебальцевому, пройшов зі мною обстріли. Він, коли ми неслись у бомбосховище, стягував з себе каску та намагався накинути мені на голову, щоб захистити. У поїздках він не лінується: треб у 155-й раз розвантажити машину – будь ласка.

Сергій Максимець, "Дядя Серьожа" – один з найдавніших моїх водіїв у поїздках до зони ООС. З ним були й і найважчих евакуаціях, і під різними обстрілами. Моя дупа ціла лише завдяки йому. Він сам донецький. Виїхав звідти, покинувши все. Коли був Іловайськ, він їздив на той бік, вдаючи, що їде забирати речі з дому. А сам під цими речами вивозив наших військових, яких знаходив пораненими у соняшниках, або яких йому передавали місцеві жителі. Один раз його зловили та кинули на підвал. Він увімкнув дурня, його відпустили. І лише потім вони зрозуміли, кого вони відпустили, тож зараз він там у чорних списках. Його дружина також дуже нам допомагає.

Андрій Галущенко, "Ендрю" – людина, якої з нами більше немає. Це незагоєна рана на серці. Він був офігенним. Дуже крута людина, друг і вічна підтримка. Він був генератором ідей та проектів. Мені досі не вистачає можливості обмінятися із ним думками. Мені не вистачає його віри в кожного з нас і його "У вас все одно буде добре". Він залишається незримою частиною команди.

Валерія Кіслухіна з'явилася у 2014 році та успішно справлялася з усією нашою бухгалтерією та веденням наших обліків. Це вона у нас пошикувала всіх та, що без актів із поїздок ніхто не приїжджає.

Важливо "Учні не знають життя без війни": історія вчительки, яка переїхала на схід України заради дітей

Є ще Марина Хіміч. Коли вона з'явилася, я навіть точно не можу сказати. Мені здається, що Марина була завжди. Вона і для пацанів у шпиталі, і для нас – як мама. Вона дуже все пропускає через себе. Перенесла мікроінсульт на ногах, бо дуже треба було почергувати у шпиталі. Це ми от буквально нещодавно з’ясували. Не уявляю, чи є щось, чого б вона не змогла придумати, пошити чи приготувати.

Є ще Іра Семеняка та Катя Алфьорова. Іра наш фотограф, вона робить звіти з подорожей. Ми коли її взяли перший раз у поїздку, думали, що наша бурхлива компанія злякає її, тиху і скромну. Але ні, вона втягнулася і стала частиною сім'ї.

Коли ми задумали прикрасити шпиталь і зробити мурали на стінах будівель, з'явилася Катя, з нею ми проговорювали реалізацію цього проєкту. Його ми ще не довели до кінця, але ми над ним працюємо.

У нас є ще один поки що нереалізований проєкт – відреставрувати стару теплицю у шпиталі, та зробити реабілітаційний центр, де всі бажаючі зможуть займатися трудотерапією. Щоб військові щодня після процедур могли працювати із рослинами. Це буде для багатьох чудовою реабілітацією. І там же хочемо зробити майстерні, щоб хлопці могли здобувати додаткові навички та знайомитися з новими мирними професіями – на кшталт різьблення по дереву чи поліграфії".

Спонсори волонтерів

При цьому Воронкова наголошує, що це – лише частина її команди. Людей, без яких робота "Волонтерської Сотні" була б неможлива, ще чимало.

Часто команді допомагають ті, хто ще зовсім нещодавно потребував їхньої допомоги. Більшість поранених військових , які пройшли через Київський військовий госпіталь, повертаються після виписки на "волонтерку", щоби допомогти їм допомагати іншим.

Наприклад, є постійні спонсори, які закривають різні потреби. "Є родина Шостаків, які стали нашим "Молочним експресом". Раз на два тижні вони закуповують для хлопців молочну продукцію. Є Лера та Сергій, які закривають будь-які ситуативні поточні потреби – соки, фрукти, що потрібно у той момент. Є Марина Дячук, яка закриває питання з одягом та речами для поранених. Без їхньої постійної підтримки працювати було б складно", – розповідає Воронкова.

Наталія Воронкова / Фото зі сторінки волонтерки у Facebook

При цьому вона наголошує: пишається тим, що за "Волонтерською Сотнею" ніколи не стояли політичні сили, окремі політики чи інші постійні заможні спонсори.

Що зараз робить "Волонтерська Сотня"

Зараз, окрім допомоги госпіталю та вразливим категоріям жителів Донецької та Луганської областей, "Волонтерська Сотня" ще закриває частину потреб підрозділів, які воюють на передовій.

При цьому каже, що жодний "зради" у такі підтримці волонтерка не вбачає. Зараз волонтери закривають не елементарні потреби, накшталт касок та бронежилетів, як у 2014 році, коли армія ще не відновила свою систему постачань. Зараз волонтери допомагають із специфічними та вузькоспеціалізованими речами, які дуже потрібні для ефективної роботи і які не постачають у ЗСУ. Допомагають лише добре знайомим та доведено ефективним підрозділам: медикам, снайперам, розвідникам, ССО, контрснайперам тощо.

"Дівчата, які працюють із запитами від хлопців з фронту вже наловчились вишукувати найрізноманітнішу інформацію. Коли я у чатик пишу, що треба купити "ось це", вони переглядаються і намагаються зрозуміти, що це взагалі таке і де використовується. Потім починають шукати, хто може пояснити, що це і яким воно буває. Здебільшого шукаємо не якісь стандартні речі, а дуже вузькоспеціалізовані. Знайти все завжди потрібно на вчора та недорого. Тому що із фінансами зараз сутужно. Якщо 2014 року нам могли передати до 40 тисяч гривень на день. Наразі допомога скоротилася до 500 грн на тиждень. Викручуватися складно", – каже вона.

При цьому, за словами Воронкової, ще один стимул продовжувати волонтерську роботу – усвідомлення, що вона на своєму місці. Підтвердження цьому вона отримує постійно, починаючи із 2014 року, коли всі обставини складаються так, що виходить врятувати життя.

"На початку війни ворожі снайпери жорстоко дострілювали хлопців із 79-ки – стріляли пораненим у руки та ноги, це сильно дробило хлопцям кінцівки. Усіх поранених тоді везли до Ізюма. Лікарі попросили дістати апарати зовнішньої фіксації, щоби хлопців можна було реабілітувати. Ціна питання – 50 000 гривень. У мене тоді на картці було 3000, з яких 2800 довелося екстрено перевести на екстрену покупку шовного матеріалу на фронт. От я сиділа, дивилася на ті 200 гривень, що залишилися, і намагалася зрозуміти, як закрити потребу лікарів. Просити гроші вже не було у кого - я всіх знайомих на той момент просто всіх видоїла. Ситуація була така, що сидиш у відчаї і вголос кажеш: "Господи, ну не для себе ж прошу!", – розповідає вона.

Я отак сказала і забула.

Наступного дня дівчина, яка сиділа на касі, зателефонувала та доповіл: хлопець, який з родиною виїхав із Донецька, приніс на волонтерку 20 тисяч на допомогу пораненим.

Важливо Потрібна тривожна валіза, – військовий експерт сказав, як готуватися до можливого наступу Росії

Я тоді видихнула і жартома сказала в небо "Господи, дякую, але цього не вистачить, потрібно ще". Знов сказала та забула. Через кілька годин дівчинка з каси надсилає мені фотографію: на волонтерці стоїть дідусь, тримає конверт із грошима, які він прийшов віддавати на допомогу пораненим. На конверті напис "На церкву", – каже волонетрка.

І завершує історію: "У конверті – 25 000 гривень. У такі моменти я розумію, що все робиться правильно. Не можна лишатись байдужим, коли все так сходиться, щоб ти міг допомогти".