Ветеран-десантник Михайло Дамаскін став гостем 24 Каналу. В розмові з журналісткою Дариною Труновою військовий, що отримав важкі поранення в боях під Нововознесенським, розповів про свій бойовий шлях, поранення та те, як завдяки експериментальній нейростимуляції отримав шанс знову ходити.

Також ветеран торкнувся болючої теми – хейту та нерозуміння зі сторони відомих блогерів та інфлюенсерів. Нагадаємо, Дамаскін розкритикував зневажливе ставлення блогерки Анни Алхім до української культури, а у відповідь отримав хейт і погрози від її шанувальників і прихильників.

За словами ветерана, за ним навіть стежили невідомі. Він вважає, за його конфліктом з Алхім, імовірно, стоять високі чини, які чомусь стали не на бік українського ветерана, а скандальної особи.

Як ви отримали поранення?

Поранення я отримав у 2022 році. У 2024-му я на деякий час звільнився з армії, а зараз знову відновився.

Поранення було під Херсоном. Це було тяжке кульове поранення, яке перебило спинний мозок. Потім я погодився на дуже експериментальну операцію через рік, і мені вживили електричний дріт у спину, завдяки чому я зараз можу ходити.

Але є нюанс: себе треба заряджати раз на 12 годин.

Чи забували ви коли-небудь заряджатися?

Ні, такого не було. Армія навчила мене жити по графіку, і зараз я живу по своєму графіку так само.

Бували ситуації, коли через великі фізичні навантаження треба було стимулюватися раніше, але це було ще на етапі, коли я тільки вчився жити зі стимулятором. Тоді я впав і зламав ногу.

Якщо не заряджати систему, я не буду бігати, буду лежати.

Ви єдина людина у світі, на якій ця технологія спрацювала повноцінно?

Так, єдиний у світі, в кого повноцінно спрацювало. Є хлопці, в яких це частково працює. Є дуже крутий прогрес у хлопця, якому рік тому провели ще одну експериментальну операцію тут, в Україні, в Інституті нейрохірургії. Там поклали сім хлопців із шийними травмами спинного мозку.

У одного з них дефект спинного мозку був майже сім сантиметрів. Йому спеціальним нейрогелем заповнили цю прогалину, потім поставили стовбурові клітини, стимулятор, і за рік він уже може, тримаючись за стіну, вставати, робити кроки, ходити. Тому скоро, я думаю, мене переплюнуть.

Якби цієї технології не було, це був би інвалідний візок?

Так, крісло колісне. Можливо, я б і ходив, але хода була б нефункціональною. Я б ходив завдяки рукам і одній нозі, а друга просто теліпалася б.

У мене діагноз – спастичний тетрапарез. Це дві руки та права нога. Ліва нога мала збережені рухи, але не було чутливості. Деякі пальці на стопі я не міг зігнути, стопа погано працювала, а верхні м'язи, стегно, функціонували, завдяки чому можна було ходити.

Ви можете рухати пальцями ніг? А руками?

На нозі пальцями взагалі не рухаю. Вони теліпаються, смикаються, але не згинаються. На руках усе добре, але я їх не відчуваю. Завдяки зору я можу все контролювати та приводити в рух.

Ви не відрізните гарячу воду від холодної?

Ні. Тому я прикладаю воду до щоки, щоб перевірити, наскільки вона гаряча, аби не обпектися.

Було вже й таке, що на руках і ногах залишав опіки. У душі теж був випадок: не перевірив воду, зайшов, а через дві хвилини весь почервонів, бо вода була надто гаряча.

Тепер перед душем я спершу підставляю голову під воду й лише тоді заходжу.

Чи реагує ваше тіло на різку зміну погоди?

Я в зоні інсультників – це від контузії. Я не відчував жодної контузії як дуже тяжкої, але МРТ показало 12 осередків запалення в голові. Тобто саме через контузію таке є. Через поранення – ні.

Великі шуми мені заважають. Я без навушників на вулицю не виходжу. Один навушник має завжди бути у вусі, бо коли починаються дуже голосні шуми, у мене виникає панічна атака.

У натовпі без навушника я не можу перебувати.

Де саме стоїть апарат?

В останньому грудному та першому поперековому рівні, ще один стимулятор стоїть у районі куприка. Усе це в спині, по боках вшиті датчики. Від пульта йде ще один датчик, який прикладається через шкіру – як бездротова зарядка.

Як Apple Watch кладете на зарядку, так само я себе кладу на зарядку. Завдяки цьому проходять імпульси по всіх м'язах, вони приходять в тонус, і я можу рухатися.

Це вживляли під шкіру, робили операцію?

Так. Це максимальний рівень нюансу, який може бути.

Під час зарядки мене трясе, бо одночасно скорочуються всі м'язи. Система потрібна, щоб м'язи прийшли в тонус. При ураженні або забої спинного мозку м'язи атрофуються, висихають і не можуть працювати.

У моєму випадку спочатку були фізичні терапевти, які не давали м'язам висохнути й атрофуватися – вони постійно масажували, приводили їх в тонус. А тепер стимулятор зсередини пробиває током. Це як електростимуляція м'яза в фізкабінеті, тільки зсередини, напряму через нервові закінчення та спинний мозок.

М'язи потім відпрацьовують цю енергію, і їх треба знову заряджати. Я не відчуваю втоми як такої, не відчуваю, що треба бігти на зарядку. Орієнтуюся по своїх можливостях і по часу.

Чи відчуваєте ви, коли треба в туалет?

Ні. По маленькому мені треба постійно намацувати сечовий міхур, щоб він не був наповнений і твердий, і змушувати себе ходити в туалет. По великому – суто по графіку. Ексцесів не було.

Що найскладніше контролювати зараз?

Харчування. Багато від чого довелося відмовитися. Наприклад, молоко і будь-яка лактоза. Газоване теж не можна, особливо сильно газоване.

Ви боялися на старті, що вода чи температура якось вплинуть на датчики?

Ні. Я все це одразу обговорив у лікарні. Датчики стоять під шкірою, тому температура на них не впливає. Вони мені взагалі не відчуваються, крім моменту зарядки. Я знаю, де вони стоять, і зазвичай, коли розповідаю про операцію, просто підставляю бік, де під шкірою стоїть датчик, і людям його видно і відчутно.

Коли заряджаюся, таке відчуття, ніби оголений електричний дріт прислоняють до нервового закінчення, тільки в моєму випадку це в п'ять разів болючіше, ніби прямо до спинного мозку. Це кістковий біль по всьому тілу, хочеться лізти на стелю. Щось схоже на відчуття, коли жінка народжує, тільки помножене на два.

Зараз іде розмова про заміну. Потрібно ще трохи зібрати грошей, але вже майже все зібрано, і, скоріше за все, знову ляжу під ніж.

Відверте інтерв'ю ветерана Михайла Дамаскіна – дивіться відео:

Ви пішли служити у 2019 році. Чому тоді ухвалили таке рішення?

Мені було 23 роки, це було буквально за день до відправлення на військо. Я знав, що рано чи пізно це станеться.

У мене було багато друзів, я часто їздив до них як турист, щоб на власні очі побачити, що відбувається. Плюс у мене сину виповнилося три роки.

Я сам із Харкова, а від Харкова до Росії – 30 кілометрів. Це не було секретом, що війна рано чи пізно прийде в моє місто.

Я пішов в армію, щоб не допустити війни для свого сина, щоб він її не побачив. На жаль, цього не вийшло, бо син усе-таки застав війну.

Ми жили на Салтівці. У перший день повномасштабного вторгнення дружина скидала мені відео, як танки їдуть вулицею, а в мене були свої задачі.

І ще був дуже символічний момент: у день повторного розпису батьків у ЗАГСі, бо вони до цього розлучилися, я отримую поранення. Потім я скидаю їм фото з госпіталю, де лежу і посміхаюся на всі тридцять два, і таким чином вітаю їх із розписом, хоча я просто про це не знав.

Згадайте день, коли ви отримали поранення?

Це був Херсонський напрямок, Нововознесенське. Завдання було зачистити два села і на третьому закріпитися.

Ми пройшли два села, але моя група рухалася по полях на джипі й раніше добралася до третьої точки, ніж вся рота.

Двоє хлопців, один із яких головний сержант "Балу", Герой України посмертно, пішли на дорозвідку, прийняли контакт із секреткою і вдало відійшли. Потім почався бій.

Бій тривав хвилин двадцять максимум, але здавався півтори години. У певний момент нас лишилося четверо. З роти, де загалом було близько 120 людей, у штурмі брало участь десь до 100 осіб. На той момент уже було 58 поранених і двоє загиблих. Вирішили відходити вчотирьох.

Це було так близько, що до ворога було менш як сто метрів. Це була невеличка посадка, далі – будинки. Збоку під'їхала ворожа БМД і почала прострілювати посадку по одній кулі, намагаючись нас висікти.

Ми вирішили бігти перебіжками. Я мав бігти першим, бо йшов останнім. Роблю перший, другий крок, потім чомусь третій, куля свистить переді мною, четвертий крок – і куля рикошетом по дотичній влучає в бронепластину у спині.

Якби куля зайшла в мене, вона б просто порвала мене навпіл. Я впав. Почало німіти все тіло, а в спині було відчуття, ніби точково вставили голку. За нами приїхав евакуаційний танк, бо ми передали, що я поранений. Я ще сам заліз на танк, потім пересів у пікап. Адреналін відіграв дуже велику роль.

У лікарні я вже почав плестися, потім мене поклали на каталку. Останнє, що пам'ятаю, – лампи в обличчя, коли мене везли каталкою. Ввечері я вже прокинувся і кинув фото батькам.

На ранок мені сказали діагноз – спастичний тетрапарез. Тоді я ще не розумів, що це означає. Через кілька днів командир роти прийшов провідати всіх поранених. Сказав, щоб ми поправлялися. Я ще лежу і сміюся: мовляв, максимум два тижні – і повернуся назад. Але два тижні розтягнулися на два з половиною роки.

Мені пощастило майже з усіма лікарями, крім одного. Я весь час працював над тим, щоб повернутися до строю. Єдиний лікар, який змусив мене задуматися, це той, який через два тижні після поранення сказав мені прямо, що я ніколи не ходитиму нормально і буду овочем. Потім його звільнили за корупційні схеми.

У мене було багато реабілітацій, багато лікарень, закордонна реабілітація. Після неї я приїхав, мені зробили операцію, потім знову реабілітація. Окрім самої системи-стимулятора, усе було за державні кошти.

Мені навіть весь час платили зарплату, бойові, як належить. Мене не виводили поза штат. Жодного дорікання до військової частини не було. Мабуть, це одна з найкращих військових частин, які є.

Українська система на той час коштувала 30 тисяч гривень. Це сама система, датчик, пульт – усе повністю. Операція безплатна, усе лікування безплатне. Ти платиш лише за цю систему. Зараз, наскільки я знаю, вона коштує 50 тисяч.

Систему треба міняти раз на 10 років. Є американська система, яка коштує мільйон двісті. Є ще за мільйон сімсот гривень, є якась азійська, але я з нею не стикався. В цивільного хлопця Ігоря Шаранди, який потрапив у ДТП, її поставили, і, наскільки я знаю, вона коштує десятки тисяч доларів. Я не хочу помилитися, але це десь 30 або 50 тисяч.

Якщо система не допомагає, ти можеш її не діставати – вона не заважає жити. Але якщо допомагає, то її треба міняти. Я вже міняв декілька разів, бо я дуже активний користувач системи.

Я багато займаюся спортом і кілька разів сильно смикнувся, пошкоджував її. Наприклад, на змаганнях мене ззаду вдарило крісло – це було регбі, і через неочікуваність я сильно смикнувся. Це механічні пошкодження, від них не застрахуєшся. Тому головне – мати запас грошей наперед.

Чи змінилося ваше ставлення до життя після поранення?

Ні, взагалі нічого не помінялося. Хіба що став обачнішим у деяких діях, бо треба багато всього контролювати, щоб рухатися і працювати. Але загалом нічого не змінилося.

Чим ви зараз займаєтесь?

Я працюю в оборонному підприємстві паралельно з військовою службою. Я керівник стратегічного та інноваційного впровадження продукту розвитку.

Це щось на кшталт EcoFlow, тільки трьохкіловатна зарядна батарея. Як би смішно не звучало, людина, яка залежить від зарядки, пішла працювати в енергетичну компанію.

Це дуже корисно для забезпечення дронщиків і РЕБ постійним безперебійним живленням. Вона "невбиваєма", не боїться ні холоду, ні жари, ні води, ні бруду, витримує навіть переїзд козака.

Паралельно я як військовослужбовець працюю на деяких напрямках. Я універсальний солдат, я не відчуваю ні втоми, ні ваги, тому можу рухатися більше за інших.

Я не хочу дивитися, як у Києві гуляють хлопці, і ставати таким самим. Хлопцям треба допомагати. Коли ти в Києві, ти хочеш не хочеш, але починаєш забувати, що в країні війна. Мені там простіше.

Я завжди кажу: якщо я буду берегти себе, то хто буде берегти вас? Я дав обіцянку всьому народу України захищати його, і я дотримаюсь цієї обіцянки.

Я не відчував себе на кріслі колісному менш рівним з іншими. Це мої ноги просто стали кріслом колісним. Я дуже люблю жартувати. Я з Харкова, а в нас це смітники та лавочки. Одним із двох я себе забезпечив на постійній основі по Києву – тепер у мене завжди є лавочка під дупою, і мені не треба її шукати.

Рівність у нас у голові. Якщо люди, з якими ти працюєш, ставляться до тебе на рівних, то ти завжди будеш на рівних – неважливо, у кріслі ти колісному чи на своїх двох.

Гіперопіка мене дратувала. Всім здавалося, що я не можу сам собі двері притримати або треба дуже сильно наполягати на своїй допомозі. Але я не з тих, хто не звернеться по допомогу, якщо вона потрібна. Якщо не треба, я сам упораюся.

Люди мають право розмовляти тією мовою, якою хочуть, саме розмовляти. Але як українець ти зобов'язаний знати українську мову. У державних установах, магазинах, будь-де, в людних місцях треба говорити українською. Вдома чи між собою – як хочете, хоч китайською.

Мені байдуже, що ви робите, але коли виходите в люди – будь ласка, говоріть українською.

Мене дуже тригерить російська мова й російська музика в публічному просторі. В Одесі я побачив, що на пляжі люди спокійно слухають російську музику, і мене це сильно напружило. Вісім із десяти людей, яких я там зустрів, говорили російською. Люди забувають, що війна триває.

Що ви думаєте про ситуацію з Alyosha (співачкою Оленою Тополею, яку хейтили за російську під час інтимного відео?

Це публічна особа, це вийшло в публічний простір і соцмережі.

Інтимна зона закінчилася в той момент, коли це вилилося в інтернет. Але вона мала право говорити тією мовою, якою хотіла.

Тут питання до ведучої, яка це підняла. Хочеться похайпувати – поставте мікрофон і камеру в кімнаті ведучої, і подивіться, якою мовою вона розмовляє.

Чи вплинуло поранення на інтимне життя?

Крім того, що я тепер нічого не відчуваю, нічого не змінилося. Усе як працювало, так і працює. Ерогенна зона тепер, мабуть, шия, бо нижче шиї чутливості немає.

Усе, що відбувається в зоні доступу зору спереду, мозок візуалізує як задоволення.

Люди під час сексу кайфують механічно, а я тепер кайфую душею.

Я не боюся блискавки. Один раз хотів перевірити, але мені не дали. Це було на "Інвіктусі", коли пішов град із блискавкою, ми стояли під шатром, жартували, що я електризований. Я пропонував закопати протез товариша в землю, узяти залізну палку, щоб зробити заземлення, але не вийшло. Ми просто посміялися.

Якщо на мене РЕБ не діє, то блискавка точно не візьме мене за ціль.

У вас був конфлікт з Алхім (блогерка Анна Алхім, – 24 Канал). Що це було?

Я побачив пост про неї у Саші Терена, пішов на її сторінку, побачив, що вона викладає відосики під пісні Тіматі – того, кого я назвав "головним @ополізом Путіна".

Я написав у сторіс, що вона ТП (не надто розумна, – 24 Канал), бо людина на той момент, коли вже було 11 років війни, не могла зрозуміти, що не можна викладати такі пісні й підтримувати Путіна. Вона образилася, закинула мій пост у сторіс, і почалося. За першу годину в мене було пів мільйона переглядів.

Почалися погрози, повідомлення. Погрози були навіть ветерану. Я записав пост, що люди, які погрожують людині, яка останні шість років лише вчилася вбивати й вбивала, виглядають смішно і недолуго.

Після цього за мною і за дружиною каталася якась машина. Я не знаю, чи це пов'язано, але це було буквально через тиждень після того.

Потім пост мені знесли фанати Алхім. Вони поскаржилися, й Instagram видалив допис. Це весь конфлікт.

Я думаю, що за нею стоять люди високих чинів, тому мене це не дивує. Якщо за нею хтось стоїть, то це означає, що є люди, які поділяють її погляди й шкодять нашій державі. У нас таких половина Верховної Ради.

Чи були ще публічні конфлікти?

З пані Оленою Мандзюк (блогеркою, – 24 Канал) також було. Вона написала, що всі харків'яни – ... і ждуни.

Я як харків'янин відреагував, бо мій тато теж харків'янин і своє життя віддав за країну. Я сказав, що в Харкові є ... і ждуни, як і по всій країні, але не можна всіх під одну гребінку.

Потім ми зустрілися на одній із подій, поговорили, я доніс свою думку, і ми розійшлися на добрій ноті. Я не вважаю, що вона мала б попросити вибачення – головне, що вона це зрозуміла.

Потрібно відокремлювати тих, хто виїхав, працює за кордоном і все одно переказує кошти, донатить і допомагає країні, від тих, хто виїхав і кричить, яка Україна погана, яка влада погана, закінчіть війну, ми хочемо додому. У таких я б забрав громадянство і нехай живуть за кордоном.

Якщо чоловіки за кордоном працюють, допомагають і реально хвилюються за країну – таких треба повертати.

Щодо мови: кожен може розмовляти, як хоче, але в публічному просторі українською мовою говорити обов'язково. Те, як ти говориш вдома, нікого не стосується.

Ви працювали у Міністерстві у справах ветеранів, з якими питаннями до вас зверталися ветерани?

Найбільше – програми для ветеранів: квартирні питання, одноразова грошова допомога, ветеранський спорт. Усе, з чим до мене точково зверталися хлопці, вирішувалося.

Багато чого вдалося запустити: масштабні змагання, "Ігри ветеранів". Їх далі розвиває мій товариш Юра Гапончук – приклад незламності й лідерства.

Також була компенсація за оренду житла для ВПО-військовослужбовців. Програма почала запускатися за мого часу, хоча її розглядали ще до мене.

Я допомагав порадами. Якщо я скажу, що особисто додав понад десять тисяч звернень щодо УБД у Дії у співпраці з цифровізацією Міністерства, то не перебільшу.

Як ставитеся до нового міністра ветеранів Віталія Кіма?

Час покаже, на що він спроможний. Зараз усі ветерани жартують, що в них буде річний запас стіків для IQOS і кольорові шкарпетки. Але час покаже, наскільки він ефективний.

Наскільки я знаю, команду заступників він не змінив, а це головне, бо міністр ще може увійти в курс справ. Але поки він почав з поганих заяв.

Наприклад, що у кожної структури має бути свій супровід і ветерани мають належати до окремих структур. Це означає роз'єднання ветеранів. Я за об'єднання, як у "Ветеранському корпусі", де ветерани з різних структур можуть об'єднуватися, допомагати один одному, підказувати, куди йти та куди не йти.

"Ветеранський корпус" – це не державна організація, а, наскільки я знаю, громадська організація, засновниками якої є ветерани. У різних областях уже є осередки, і видно, як місто починає змінюватися. Там тобі дають підтримку, можливість, спілкування. А коли всі сидять по окремих бульбашках – розвитку немає.

Чому це реально зробити ветеранам, але нереально міністерству? Це ж, навпаки, можна взяти як приклад і реалізувати на державному рівні.

Що треба змінити в Міноборони й ТЦК?

У першу чергу треба міняти ставлення людей – спочатку цивільних, а потім уже ТЦК. Бо ТЦК так діють не просто так.

Коли мене зупиняє ТЦК, навіть у цивільному, вони представляються, показують документи, просять показати мої документи, і я нормально спілкуюся. Ніхто нікого не ламає й не б'є.

Є знайомі, які не "бикували", нормально спілкувалися, і їх мобілізували без побиття, без відбирання телефону, їм дали обрати підрозділ. А є ті, хто починає битися й кидатися. Такі люди створюють загрозу, і в таких випадках можуть застосувати силу. Я не підтримую такі дії, але якщо цивільна особа дозволяє людині у формі застосувати силу, то в умовах воєнного стану це вже загроза життю.

Людина у формі може застосувати навіть зброю. Я думаю, що рано чи пізно хтось із ветеранів у ТЦК, а вони там є, просто застосує зброю у такій ситуації. Треба міняти людей і їхню відповідальність.

Якби люди добровільно йшли на службу, цього всього не треба було б. Є ті, хто шукає бронь і працює, але допомагає державі податками. А є ті, хто сидить вдома, ховається, за продуктами ходять жінки, а вони просто сидять. Тому спочатку реформа голови кожного українця, а потім уже ТЦК.

Треба збільшувати грошове забезпечення військовослужбовцям. У Конго в миротворчій операції охоронець штабу, який ніде не ризикує, отримує 3,5 тисячі доларів на місяць. У нас військовий у тилу отримує офіційно 22 тисячі й 10 тисяч доплати, тобто 32 тисячі мінімум. На бойових – до 3 тисяч доларів максимум. А солдат, який сидить в окопі, отримує мізер порівняно з відповідальністю.

Мені не ок, коли я викликаю таксі ввечері, а мене везе військовослужбовець, який вночі ще підробляє таксистом, бо йому треба годувати родину. На 32 тисячі зараз прожити дуже важко, а на старі 20 тисяч у Києві було практично нереально. Коли в людини є квартира, діти, школа, садок, лікування – цих грошей не вистачає.

Якщо підняти зарплати, більше людей пішло б у військо. Але проблема в тому, де взяти гроші. У комбрига чи командира корпусу зарплата велика, але якщо не забезпечити солдата в окопі, він розвернеться і піде – і тоді нікому буде командувати.

Найбільше мене тригерить російська мова в Одесі та російська музика на пляжі. Люди забувають, що йде війна. Ті, хто не дотичний до війни, забувають про це дуже швидко – після ракетної атаки на день-два, і знову все забувається.

Донати – це добровільно й по можливості. Але елементарно зупинитися на хвилину зранку і вшанувати полеглих нічого не заважає. У Хмельницькому і Чернівцях о дев'ятій ранку все місто зупиняється. У Києві кажуть, що це неможливо, але це не так. Якщо все місто зупиниться на хвилину, це не створить заторів.

Так само, коли по Хрещатику везуть на щиті військового, що заважає зупинитися, прибрати телефон, схилити коліно і провести людину, яка віддала життя за те, щоб ти міг ходити цим Хрещатиком?

Що тримає морально?

Найчастіше тримає чорний гумор – і щодо мене, і щодо хлопців. Це єдине, що морально тримає завжди.

На одному записі я жартував, що хто придумає найсмішніший жарт, тому подарую патч. На релізі відео вставили жарт, що я як робот-пилосос: якщо не заряджусь, не поїду. Це було найсмішніше, що я чув останнім часом. Тепер треба передати їм патч.

Я можу казати, що я як Тоні Старк або як Залізна людина і Дедпул два в одному. Або що можу йти працювати в порноактори й реєструватися на OnlyFans. Це стандартне. Бо якщо немає зорового контакту, час сексу збільшується з 15 – 20 хвилин до години-півтори-двох.

Як ви ставитеся до ідеї Пантеону героїв?

Нам потрібна і історія, і сучасність. Історія ділиться на негативну і позитивну. Негативну ми аналізуємо, виправляємо помилки, а позитивну удосконалюємо й адаптуємо під нинішній час. Це точно треба.

Те, що сьогодні були поховання Коновальця, для України потрібніше, ніж постать Жукова (радянського маршала, – 24 Канал) біля "вічного вогню". Якщо там будуть такі постаті й сучасні військові постаті, це набагато краще.

Я б зробив два предмети в школі: історія України загалом і сучасна історія України. Бо вже з 1991 року відбулося стільки подій, що діти це точно мають знати.

З тих, кого вже варто знати, – "Малі", його любов до України, людина з Інтернаціонального легіону, яка, на жаль, загинула. Це "Грінка". З живих – "Гром", Євген Громадський. Їх точно треба вносити в підручники й писати методички по їхніх діях.

Із командирів – "Редіс", Білецький, Олег Апостол. Я був під його командуванням на початку повномасштабного в Херсоні. До Маркуса теж є що сказати, але в мене до нього специфічне, нейтральне ставлення. Валерія Залужного я б точно вніс. Драпатий теж вже багато зробив і, я думаю, теж має бути записаний у сучасну історію.

Зараз уже звільнено понад 15 населених пунктів і 80 квадратних кілометрів десантно-штурмовими військами. Це дані за останній місяць.

Що у вас у планах на найближчий рік-два?

Зараз хочу запустити власне виробництво одягу, бо нещодавно виграв грант від Українського ветеранського фонду.

У пам'ять про тата, а також для всіх сімей загиблих, вони зможуть звернутися до мене, і ми безплатно випустимо колекцію в пам'ять їхнього загиблого.

Плюс воювати, бо війна не закінчилася. Відпочивати будемо після перемоги. А першочергово – завершити війну і запустити власне виробництво. Треба встигнути, бо ніхто не знає, що буде завтра.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.