Про те, як їй вдалося допомогти вивезти сотні родин зі знищеного росіянами Маріуполя, про пекло та шляхи порятунку із нього під постійними обстрілами – Наталя Гончарова розповіла ексклюзивно сайту 24 каналу.
Читайте Боротимемось за кожного воїна та цивільного в Маріуполі, – Верещук про початок евакуації
Шлях до волонтерства
Спочатку Наталя допомагала вибратись із заблокованого росіянами міста своїм родичам та близьким. Потім – усім, кому зможе. Тому що – "у Маріуполі чужих немає".
Я сама не з Маріуполя. До Маріуполя переїхала 4 роки тому. Але це таке унікальне місто, в якому можеш прожити рік, два, 30 років чи все життя – у тебе буде однакова кількість знайомих. Там всі всіх знають, там лише всі свої. Коли починаєш там жити, тебе місто приймає, обіймає, і вже всі люди, які живуть в Маріуполі, – твоя сім'я,
– пояснює вона.
У березні та на початку квітня волонтерка змогла організувати вивезення сотень родин з міста та доставку гуманітарної допомоги всім тим, хто її потребував. Все робила дистанційно – їй пощастило виїхати у перші ж дні агресії.
Наталя допомогла врятуватись сотням людей з блокадного Маріуполя / Фото зі сторінки Гончарової у соцмережах
Ми в чому були одягнені, так і вийшли з квартири, без документів навіть. Просто сіли в машину і поїхали на Запоріжжя, думаючи про те, що за два дні повернемося додому. Потім зателефонували мені мої куми і сказали, що їх евакуюють. Вони жили в Сартані. Це селище, яке найпершим постраждало найбільше. Вони переїхали до мене у центр Маріуполя. Вже коли вони виїжджали, потрапили під обстріл "Градом". Це вже було дуже страшно – у них маленька трирічна донечка. Дитина це все бачила. І якось так все розгорталось, що ми зрозуміли – потрібно вивозити людей,
– розповіла дівчина.
Зверніть увагу "Мирные, идите на**й": начальниця вокзалу Маріуполя про те, як нищать місто
У Маріуполі початку нової фази війни не відчули – місто є прифронтовим вже вісім років.
"У нас в Сартані – бабуся і дідусь. Кожної неділі ми їздимо до них – якщо ти ввечері виїжджаєш звідти, то ти обов'язково бачиш, як десь бахкає, ти чуєш, як бахкає. Тобто ми звикли до цього. Тож тоді, на самому початку, люди поверталися у Маріуполь. Поверталися когось забрати, поверталися за майном, поверталися за домашніми тваринами, просто поверталися у місто з відпочинку", – зазначила Наталя.
Від початку березня, коли росіяни почали планомірно нищити Маріуполь разом із мешканцями, для Наталі перестали існувати дати та дні тижня. Вона у цілодобовому режимі жила від однієї евакуаційної поїздки до іншої.
Важливо Відповідальність обов’язково настане, – юрист-міжнародник про злочини окупантів
Далі наводимо розповідь Наталі Гончарової про те, як їй вдалось організувати порятунок для багатьох людей з Маріуполя, та від чого саме їх вдалось вберегти.
Про початок евакуації
"Я зняла сторіз для інстаграму, що ми шукаємо в оренду чи в користування мікроавтобус у Запоріжжі, бажано з водієм. Щоб вивозити людей. Я не блогерка, у мене немає великої аудиторії. Але мої сторіз стали вірусними – їх почали репостити абсолютно всі. Уже до вечора в мене телефон був буквально розжареним. Телефонували постійно.
Від початку березня окупанти почали нищити Маріуполь / Фото пресслужби полку "Азов"
У нас було декілька людей, які організовували колони. До нас приєдналися волонтери, які допомагали нам систематизувати те все – форми, заявки, списки. Долучились люди, які знали офіційні організації, де можна було отримати гуманітарну допомогу. Були волонтери, які нам дуже сильно допомагали контактами та в організації, гуманітарних питань.
Потім почали приєднуватися люди на виїзди в колони. Ми почали обмінюватися інформацією. Ми склали список точок зв'язку – місць, де можна було зіздзвонитися та отримати якусь додаткову інформацію. Цей список точок зв'язку ми передавали водіям, коли вони їхали в Маріуполь. Дуже швидко зрозуміли, що цей перелік потрібно тримати зашифрованим та непублічним. Щойно про якусь точку з'являлась інформація у мережі – вона потрапляла під обстріл.
Ми потім почали шукати мікроавтобуси та водіїв. Часто люди давали мікроавтобуси просто так. Хтось давав їх нам за гроші. Хтось віддавав, щоби водій вивіз його сім'ю. Хтось їхав за своєю сім'єю.
З 11 березня у нас почали їздити на Маріуполь вже прям такі серйозні колони. Я не знаю, скільки всього машин ми відправили до Маріуполя, скільки гуманітарки завезли, скільки людей вивезли. Я не була готова до того, не була готова до волонтерства в такому обсязі.
Тисячі дзвінків, тисячі повідомлень, що там маленькі діти, там хворі люди, і всі просять врятувати. Найстрашніше було знати, що ти не можеш допомогти всім. Розумієш, що є райони, в які проїхати неможливо. Не можу передати, наскільки це було важко. Особливо, коли у місті для тебе немає чужих людей.
В нас колись в Маріуполі була дитяча перукарня, так от я знаю всіх діток в лице. Буквально, знаю голови тих діток. Коли бачу, що хлопчик залишився сиротою – батьки загинули, це не чужий для мене хлопчик. Він кожні три тижні приходив до нас з мамою стригтися. В мене його фото в телефоні більше, ніж моїх дітей. І отак кожного дня приходить нова страшна історія, яка застрягає в голові.
Десь бачиш фото дівчинки, яку привалило плитою у підвалі. Батьків уже немає, лишилась тільки тітка, якій 19 років, десь на Заході України. Ця тітка намагається знайти свою племінницю, хоча вона сама ще по-факту дитина. Вона намагається знайти та врятувати цю дитинку, яку я теж знаю. Бо вона навчалась в одній школі з моїм сином.
До нашої подруги в дім прилетіла ракета, це було пряме попадання. Вона з бабусею загинули у себе в ліжках. Це був приватний будинок в центрі, і не просто загинули в себе в ліжках, вони назавжди там залишились. Відкопати їх неможливо. Її чоловіка витягли звідти, забрали, відвезли в село під Маріуполем. Тільки там він зрозумів, що Христини немає поруч. Що Христини взагалі більше немає. І бабусі, яка йому заміняла батьків, теж більше немає.
Або коли приходить повідомлення: "Я на дев'ятому місяці вагітності, я не можу поїхати туди, але там моя мама хвора, онкохвора, їй потрібні ліки". Читаю і розумію, що в той район, куди потрібні ліки, ми не можемо проїхати, бо там танки їздять. Російські танки їздять і періодично перестрілюються.
У них такий прикол – коли їм стає нудно, танки розвертаються один від одного, і стріляють куди попало. Отак вони вистрілили в мій будинок. Так загинула моя кішка, тому що вона не змогла заховатись. Так я залишились абсолютно без всього.
Від такої розваги танкістів, загинув мій сусід – він три тижні жив у підвалі, а тоді йому набридло і він просто пішов на ніч до себе до квартири. Йому було 22 роки. Він був музикантом. Кожного вечора ми слухали, як він грає на фортепіано. А тепер ми не будемо чути його музики. Тому що немає де слухати і немає кого слухати.
У кожному знищеному будинку є смерть. Це не просто 90% зруйнованої інфраструктури, це 90% зруйнованих життів.
Як організували евакуацію
Кожного дня, коли телефонували, запитували, чи їде завтра колона, я всім казала дзвонити після 22:00. Тільки вночі ми могли розуміти, чи взагалі ми завтра збираємо колону, чи вже ніхто нікуди не їде.
З ночі ми складали список водіїв, які їдуть машинами. Наприклад, є водій, який їде за своєю сімєєю. У нього є авто. Якщо це легковий автомбіль, то там від 1 до 3 місць вільних, якщо це "Газель" там, або якась вантажна машина, то у нього є багато місць і він може забрати 40 – 50 людей. Якщо їде 17-місний "Спрінтер", то він може вивезти 30 – 40 людей. Люди сідали один на одного і їхали. Таким чином ми складали план – хто, який водій, їде в який мікрорайон. Звідти він, наприклад, може вивезти своїх і забрати тих, хто поруч.
Українські сили, попри переважаючі сили окупантів, давали відсіч і тримали оборону / Фото пресслужби полку "Азов"
В нас була форма – люди писали заявки, де є їхні родичі. Але дуже швидко ми закрили форму для прийому заявок на евакуацію – їх було надто багато. Почали просто відслідковували повідомлення, хто і де є. Наприклад, писали "Азовсталь 41 – 11 хворих дітей в підвалі". 11 хворих дітей в підвалі, у них кишечна паличка. Це капець просто. Або десь, наприклад, жіночка з молодшою сестрою бігли, молодшій сестрі 9, їй – до 30.
Цій жінці осколок прилетів в лице, а дитині – в ногу. Вони прийшли в лікарню, їм в лікарні надали першу медичну допомогу, і вигнали. У мене перша реакція була: "Як це, йолки, вигнали з лікарні?!". Потім зрозуміли, що лікарі, насправді, дуже правильно вчинили і врятували цим людям життя. Тому що наступного дня прийшла інформація, що лікарня – в заручниках. Якби лікарі їх не вигнали, ми би не змогли їх вивезти. Зараз цій дівчинці вже зробили операцію.
Далі, що стосується самого плану евакуації. Ми сортували водіїв. Були ті, які їдуть за своїми і можуть забрати ще когось. Були водії-волонтери, у яких уже там немає родичів в Маріуполі, або ніколи і не було – і вони просто їдуть в місто допомогти. Всіх ми грузили гуманітаркою, аби вони її віддавали там, куди зможуть доїхати. Там настільки було голодно і холодно, що розповідати про це неможливо.
Десь 60% водіїв не доїжджали до своїх. Просто не могли проїхати в ті мікрорайони. Лише 40% могли проїхати забрати своїх родичів, рідних, і забрати паралельно ще когось. Решта куди могли доїхати, там спускалися просто в підвали, роздавали гуманітарку людям і забирали з підвалів людей – тих, які хотіли, щоб їх евакуювали.
Багатьох доводилось вмовляти їхати
Евакуюватись хотіли не всі. Мабуть, для половини, якщо не для більшої кількості людей, дорога була набагато страшніша, ніж підвали. Коли кругом стріляють, літають бомби, коли ти в облозі, тривалий час нормально не їв, не пив, не спав, твій підвал створює ілюзію безпеки: якщо ти тут вижив, то тут з тобою точно нічого не станеться.
Актуально У підвалах ще багато людей: військові показали кадри евакуації з "Азовсталі"
Деяких людей доводилося силою слова змушувати виїхати. В хід ішло все – від прохань, паролів і кодових слів, які передавали їхні родичі, до маніпулювання. Найгірше, коли тобі доводиться маніпулювати і казати: "От ти хочеш тут бути? А якщо завтра загине твоя дитина, а не сусідська, як себе будеш почувати?". Це насправді був капець. Але тоді це було просто необхідно.
Коли вивозиш людей звідти, вони перші кілька днів навіть не розуміють, що у них більше нічого не залишилось. Вони не розуміють, навіщо їм гуманітарна допомога. Вони усвідомлюють, що живі. І кажуть, що більше нічого не потрібно.
З евакуацією поступово ставало все гірше і гірше, кожен виїзд був все тяжчим. Якщо перші виїзди можна було прорахувати: день – дорога туди, ніч в Маріуполі, і на наступний день – дорога на Запоріжжя. То з кожним днем дорога займала все більше і більше часу. Російських блокпостів ставало дедалі більше. Крайні рази – це було 36 блокпостів. На кожному в тебе йде огляд. На кожному наших хлопців роздягали до трусів. Шукали татуювання, шукали сліди від автомата, перевіряли, чи немає на них бронежилетів і тому подібне.
В нас були випадки, коли приїхали водії з Дніпра, які не знали Маріуполя. Як би ми їм гарно не пояснювали, де що знаходиться, далі ніж півтора кілометра вони проїхати не змогли. Супутникові GPS-навігатори не допомагали – у місті більше не лишилось вулиць, не лишилось орієнтирів. Все розбите і усіяно мінами. Орієнтуватись, якщо ти ніколи не бачив цього міста, нереально.
Ці водії, коли вони заїхали, попали під перший же обстріл, розвернулися і виїхали. Сказали: "Ми більше туди на поїдемо". Я не можу їх засуджувати. Не місцевим там не те, що допомогти, а просто вижити, було нереально.
Росіяни насолоджувались владою
Було, що по деяких районах люди ходили, їх зупиняли російські солдати і забирали у них паспорти. Казали: "Хочеш лишити паспорт – буде розстріл" – або паспорт, або життя.
Не знаю, з якою метою. Мені інколи здається, що кінцевої мети в них не було. Їм просто було це цікаво. Були російські солдати, які відносилися до людей нормально, цього не можна заперечувати. Але більшість із них насолоджувались своєю владою. Особливо ті, які стояли на блокпостах поряд з Бердянськом.
Був дуже цікавий випадок, коли вони вирішили пожартувати. Перевдяглись у форму ЗСУ. На жаль, мені здається, я знаю, як вони її дістали, це дуже сумно усвідомлювати. Це було на блокпосту перед Бердянськом. От ти проїжджаєш 14 російських блокпостів, а тут раптом стоїть блокпост, і чомусь солдати стоять у формі ЗСУ. Спочатку щасливий, а потім розумієш, що щось не так.
Солдати починають хамити, чіплятись до дівчат, казати: "А кофточку сними". Коли дівчата зрозуміли, що ці військові підозріло розмовляють російською, вони почали говорити українською. У росіян був такий завтик, а потім вони сказали: "Проезжайте, проезжайте". Зараз росіяни знову використовують прийоми, які використовували в Донецьку. Там вони теж перевдягались в наших солдат і робили безчинства.
Найбільший та найгірший їхній стьоб – фраза "Ми вас звільнили". Від чого ви нас звільнили, від нормального життя? Від людей, від родичів наших? Від майна, від щастя, від життя?
Останні рази, коли ми організовували колони, все менше і менше було людей, які їхали за своїми. Були ті, які просто їхали допомагати. Вони заїжджали в місто, роз'їжджалися різними дорогами, щоб попасти в різні мікрорайони. Виїжджали, заходили в підвали, роздавали їжу і забирали людей. Потім робили ще кілька ходок. В нас був водій, який вивіз за 3 ходки більше 100 людей на 17-місному бусі. Він до Мангуша вивіз 112 людей, здається.
Ми працювали цілодобово. Я постійно повторювала: "Можливо, завтра буде остання поїздка, остання колона". Ми не знали, скільки нас ще будуть запускати в місто. Ніякі "зелені коридори" жодного разу не спрацювали. Кожної поїздки гарантій, що наші водії когось вивезуть або виїдуть самі, не було жодних. Водії заправляли машини за свій рахунок. Гуманітарку нам давали люди – воду, їжу, ліки. Роздавали її там, куди могли добратись. Дуже багато поприсилали ліків. Було раз, що на одну адресу привезли 8 ящиків ліків. Там люди хватали спочатку, хто що бачив, а потім ходили, мінялися, кому що потрібно.
Про пошук зниклих
У кожної маріупольської сім'ї є втрати. З першої, з другої лінії родичів, але кожна сім'я когось втратила. В нас є знайома медсестра, яка виїхала з Маріуполя. Вона була в драмтеатрі в той момент, коли туди впала бомба. У перший ж день вони звідти вивезли біля 200 тіл. Їх винесли і поклали біля драмтеатру – просто, щоб мертві люди не лежали поряд з живими. Кількість жертв набагато більша, чим всі ті дані, про які говорять.
Також важливо Місцеві думають, що росіяни маршують Хрещатиком: у Маріуполі – інформблокада та пропаганда
Дізнатися про долю людей з Маріуполя можна. Розкажу, як ми це робили. Наприклад, я знаю, що моя сестра має бути в цьому домі. Я знаходжу всю інформацію, пов'язану з тим будинком, людей, які виїхали звідти. Починаю всім підряд писати – хто коли останній раз її бачив.
Так наприкінці березня виглядала панорама блокадного Маріуполя / Скриншот з відео пресслужби полку "Азов"
Розкажу одну історію – мені в інстаграмі ще до 8 березня написав якийсь турок. Він шукав свою дружину. Вона маріупольчанка. Вона поїхала додому робити документи – в Туреччині в неї залишився чоловік і 11-місячний син. Цей чоловік, знайшов її подругу в інстаграмі, і написав всім, хто був в мережі з її підписників. Абсолютно всім. У неї – більше 6 тисяч підписників. Так він попав на мене.
Я уже почала шукати його дружину через тих, кого я тут знала. Зрештою, я знайшла інформацію про його дружину і додзвонилася до неї. Пояснила, що її шукає чоловік, написала йому, що вона жива, а тоді вона вже вийшла на зв'язок наступного дня і дякувала, що я передала чоловікові. Вона таким чином повірила, що вона ще може вижити. На даний момент, наскільки я знаю, вона вже в Туреччині зі своєю родиною, зі своєю дитинкою.
Потрібно шукати будь-яку інформацію і шукати через тих людей, хто був із твоїми родичами десь в одному приміщенні, в одному підвалі, в одному дворі, навіть в одному мікрорайоні. Тому що вони все одно пересікаються.
Не проґавте У підвалах ще багато людей: військові показали кадри евакуації з "Азовсталі"
Коли в Маріуполі відключили зв'язок, люди почали розмовляти один з одним. Вони обмінювалися інформацією – у під'їзді, у підвалі, у бомбосховищі. Потрібно питати у людей і вони допоможуть".
Також цікаво – Про яку "перемогу" в Україні Путін говоритиме 9 травня: дивіться відео