Прості авіаудари не приведуть повалення режиму. Для цього потрібна масштабна поразка у війні. У такому разі буде зміна влади, але важелі управління можуть перехопити представники радикального крила КВІР. Зрештою, масштабна війна дає змогу списати помилки в управлінні країною та відводить на другий план питання економічної кризи. Про це пише Ігор Тишкевич.

Читайте також Два слова Трампа, які стали фатальними для Кремля

Трамп не зможе розіграти курдську карту

Для гарантування результату США мають піти або на наземну операцію, або (а в ідеалі "і") на масштабну підтримку національних меншин з постачанням їм ресурсів та озброєння. А також присутністю якщо не регулярних військ, то приватних військових компаній.

Але це вкрай дорого та ризиковано. Тим більше що Вашингтон має негативний досвід в Афганістані та Іраку. А операція, що завершується в Сирії, яка призвела до фактичної ліквідації "курдської держави" на північному сході, обмежує можливості грати в курдську карту.

Рожава останніх 10 років робила ставку на американську присутність, вважаючи, що це не дасть змоги Туреччині та Сирійському уряду (незалежно від того, хто сидить у Дамаску) ставити питання про ліквідацію її самоврядування. Заради цього навіть погодилися на розміщення та охорону на своїй території в'язниць для бойовиків ІДІЛ.

Однак адміністрація Дональда Трампа фактично "злила" сирійських курдів. До того ж у момент відступу сирійських демократичних сил, американська сторона зайнялася не допомогою армії, яку підтримувала, а "евакуацією" в Ірак ув'язнених згаданих в'язниць. Погодьтеся, що така політика не додає шансів розіграти курдську карту в Ірані.

Що вигідно Росії?

Для Туреччини є варіант гри з азербайджанською меншістю. Але є питання в доцільності такої політики сьогодні. На півночі Ірану реалізуються сьогодні украй важливі для Туреччини проєкти. Це південна сухопутна гілка "Пояса та Шляху" – з китайськими товаришами. А також реконструкція газопроводів із Центральної Азії до Туреччини. Це дає змогу Анкарі виводити на європейський ринок додаткові обсяги газу – як азербайджанського, так і туркменського. І тут уже зацікавлена сторона – Європейський Союз.

Як не парадоксально, але в середньостроковій перспективі наземна операція та створення національних анклавів вигідні для Росії. Особливо на Півночі. Адже транспортний коридор Північ – Південь (індійський) поки що не запрацював настільки, щоб його зупинка була проблемою для економіки.

А ось пауза в реалізації "Поясу та Шляху" знову підіймає інтерес Китаю до Росії як країни-транзитера. А також позбавляє країни Центральної Азії (які дедалі більше "відповзають" від Росії) перспектив знайти альтернативний російському маршрут для свого товарного експорту до ЄС. А зупинку газових проєктів вкотре коментувати навіть не варто – знову розмови про цінність російських постачань.

Проблема №1 для США

Робити ставку на титульну націю та наслідного принца? Теоретично для США це можливо. Але це виносить питання наземної операції, причому у центральній частині країни, на віддаленні портів, фактично безальтернативним. Це надто ризиковано та дорого. Дорого не лише з погляду витрат ресурсів, а й з погляду трун з тілами американських солдатів, які доставлятимуть додому.

Тут річ не у співвідношенні втрат, а в тому, що перед проміжними виборами до США повертаються мертві солдати, які загинули внаслідок політики Трампа. Це занадто ризиковано. Саме тому США використовують інший механізм.

Проблема №1 для США – нова ядерна угода з Іраном. На власних умовах. І, можливо, доступ американських компаній на ринок. Не обов'язково видобуток. Можна ставити питання продажу іранської нафти з американським контролем (чи участю).

Відповідно, якщо керівництво Ісламської республіки піде на переговори – удар буде відкладений. Якщо не буде компромісу на переговорах (або Ісламська республіка не піде на них зараз) – спробують ударити по умовно військово-політичній інфраструктурі.

Алі Хаменеї може загинути, не заперечую (але це малоймовірно). З погляду США, цього буде достатньо для комунікації з його оточенням. Зрештою, сам Хаменеї вже старий – йому у квітні буде 87 років. Процес визначення нового вищого керівника Ірану триває останні два роки. Проходять "оглядини" наступника.

Чи знає про це Трамп, – ясна річ. Чи є такий шантаж спробою тиснути на потенційних наступників, – більш ніж можливо.

Зрештою, для шанувальників казок про швидку перемогу демократії раджу перечитати стратегію національної безпеки США. Або переглянути повідомлення ЗМІ та порадіти демократизації Венесуели. Приклади перед очима.