Марія Ткачук – людина, життя якої повністю змінив Майдан. Змінив не образно-патетично, а цілком конкретно, зламавши його вщент. Її чоловік – герой Небесної сотні.
Вони були знайомі з дитинства. Почали зустрічатись, коли їй було 16 років, а йому – 18. Потім – одружились. Потім – жили звичайним життям у селі Велика Кам'янка на Коломийщині.
Читайте також: П'яті роковини розстрілів на Майдані: хроніка кривавих подій
Ігоря Ткачука вбили 20 лютого 2014 року – куля пройшла через голову навиліт. Йому було 38...
Марія лишилась сама із трьома дітьми, найменшому з яких тоді щойно виповнився один рік. Про їхню родину за час, що минув із моменту розстрілів у центрі Києва, писали чи не найбільше. Головною мірою, через те, що сільська громада своїми силами допомогла Марії з нуля побудувати дім, який мріяв звести її чоловік.
Про те, як вона пережила свою втрату та що було найважчим у цьому – в уривку з її інтерв’ю 24 каналу:
Марія Ткачук – вдова Героя Небесної сотні
"Найбільше жалкую, що я його навіть не обняла на дорогу, як він поїхав. Я з ним не попрощалась. Він коли їхав, скоренько зібрав собі сумку. А Денис тоді якраз робив перші кроки. Я сиділа на підлозі: Денис там собі повзав, дивилась за ним, аби не впав. Ігор швидко зібрав свою сумку, зігнувся наді мною, обняв, обернувся і побіг. Я навіть не встала з землі, не обняла і не поцілувала. Мене це дуже гризло. Вже коли знала, що його вбили, думала: "Його привезуть додому, покладуть на ліжко, ляжу коло нього, притулюсь і обніму". Не розумію, чого були такі думки.
Коли його привезли, відкрили труну – він не був подібний на себе взагалі. І я пам'ятаю, який він був холодний! Такий холодний, що я коли торкалась його рук, його лиця, здавалось, що мене ніби морозні іскри пронизують. Потому вже зрозуміла чого так. Кажуть, коли людина помирає, її тіло набуває температури навколишнього середовища. Тоді був мороз, і того він був такий холодний. Про ніяке обнятись навіть мови не було.
Він ще був після вскриття і казали, що тіла чіпати не можна. Хоча мене то не зупиняло – я торкалась і рук, і лиця. Але він був настільки на себе не подібний! Куля пройшла через голову – зі скроні у скроню – і змістила кістки деякі. Розуміла, що це – він. Але і розуміла, що це – вже не він.
Думала, що він вдома буде ночувати дві ночі, як то заведено. Але його довго везли, і коли він вже вдома був, розуміла, що другої ночі не буде. І вже чекала того моменту, коли ми його поховаємо – було страшно. Боялась, що щось піде не так, і він десь зрушиться. Треба було, щоби він виглядав нормально, бо на нього дивились діти. Під час похорону я не плакала так, як хотіла би плакати, бо поруч були діти. Розуміла, що якщо зараз почну ридати так, як хочу, то їм буде страшно і зле.
Я проплакалась уже потім. Уже у новій хаті. Але то все – плач, не плач – нічого не зміниться. Дуже бракувало обіймів. Перший рік так хотілось, щоби хтось обійняв – хоч вий. А не було кому. Я тому Дениса постійно до себе притискала.
Що було найважчим під час судів? Найтяжче було, коли я їхала у прокуратуру і везла Ігоря одяг закривавлений. Вони сказали привезти одяг сухий, а він був повністю мокрий і в крові. Той одяг треба було вдома просушити і зробити то так, аби діти не бачили. Потім його у пакеті везти у Франківськ. У прокуратурі той одяг розкладати, перевертати на різні сторони, аби вони його сфотографували. В суді нічого нового не відбулось. Всі ті відео, які ми там переглядали, я сама знайшла у Facebook, там все було викладено, то я їх всі вже бачила.
Якщо навіть у цій справі і буде якийсь вирок, то я не вірю, що будуть покарані ті люди, які дійсно винні. Просто хтось мусить бути козлом відпущення. Мені не дуже страшно це усвідомлювати, я знаю, що буде Божий суд. Вони нікуди від нього не дінуться. Там не треба буде доказувати винен чи не винен – Бог все знає і кожному буде своє. Я не тримаю зла навіть на тих людей, які стріляли. Він стріляв – це був його вибір. Нічого не зміниться вже. Від того, що я буду його ненавидіти чи не ненавидіти – Ігор не воскресне. А тримати зло на людей… Ну, воно так не має бути. У Біблії так не сказано.
Я зрозуміла, що знову жива, десь коли вже роки два після розстрілу пройшло. Довго мені потрібно було відходити. За два роки уже почала звертати увагу на то, у що вдягаюсь, як виглядаю. Пам'ятаю, перший раз ми пішли до сусідської дитини на день народження, там було святкування, а потому – танці.
Я дуже люблю танцювати. А от тоді у тому залі – не могла. Було тяжко. Тим більше, святкування проходило у тому залі в селі, де ми відгуляли купу весіль різних, ми там з Ігорем разом на всяких гуляннях були. А тут я сама, і кажуть – треба танцювати. Казала, що не йду, не буду. Але мене сусідка потягнула і заставила. То я танцювала і плакала. Сльози текли… Потім знову у тому залі коли опинилась – було уже не так тяжко, як перший раз".
Більше читайте у спецпроекті 24 каналу: Життя після Майдану: історія вдови Героя Небесної сотні
Інтерв'ю з вдовою Героя Небесної Сотні Марією Ткачук: відео