Яскравим прикладом провального путінського блефу з підвищеннями ставок є зернова угода. Ображений за атаку його жалюгідної флотилії, він хотів шантажувати світ новим голодомором, але отримав болючий ляпас.

Дивіться також Росія довго готувалася до війни: коли її економіка може почати тріщати по швах

Втім, президент Туреччини Реджеп Ердоган, українські дипломати та представники ООН просто відмахнулися від божевільного фюрера наче від надокучливої мухи, та продовжили возити зерно. Зрозумівши, що відповісти на такі вчинки йому немає чим, диктатор Путін не знайшов нічого кращого, ніж оголосити про "повернення Росії до виконання угод".

Кремль стає символом слабкості та неминучого краху

  • Фактично, таким шантажем, за яким фізично не може бути ніякої реакції, Путін демонструє всьому світу, що король є голим. Це послаблює його позиції, як "лідера, який ніколи не програвав".
  • Крім того, із кожним таким розкритим блефом російський диктатор вибиває зі своїх рук навіть ті козирі, які досі має. Зокрема, мовиться про погрози ядерною чи хімічною зброєю.
  • Водночас подібні вчинки роблять сміливішими партнерів України, які навіть на дев'ятий місяць повномасштабної війни досі не хочуть розізлити Путіна рішучими діями, аби лише не допустити ескалації ситуації.
  • А от на союзників Росії демонстрація слабкості російського очільника діє інакше. Сильні країни втрачають бажання підтримувати сторону, яка програє. Натомість слабкі країни зневіряються та розуміють, що Кремль не здатен гарантувати їм захист, бо не може цього зробити навіть щодо до власних територій.

Починаючи з 24 лютого, Путін для всього світу перетворився із сильного геополітичного стратега на жалюгідного старого, чиї руки по лікоть у крові.

Якщо раніше заради дешевого газу, підтримки власних ілюзій про безпеку світу та за чималі гроші західні посадовці закривали очі на злочини Путіна, то повномасштабний напад на Україну змінив ситуацію докорінно. І хоча, до прикладу, Франція та Німеччина цілком могли б надалі обмінювати власну незалежність на марні спроби замирити агресора, крапку в усьому поставив саме той факт, що Путін не спромігся досягти бліцкригу.

Швидкої перемоги та подальшої стабілізації ситуації у Європі, на які так сподівалися лідери цих двох країн, так і не сталося. Натомість російський лідер, усвідомивши, що цілком може програти, почав відверто атакувати глибоко занепокоєні держави ЄС. І це було його першою надсерйозною помилкою.

Фактично ж європейські лідери виявилися занадто залежними від російських енергоносіїв та грошей, а також заляканими ситуацією. Вони були готові продовжувати купувати газ у Москви, відтерміновувати санкції та всіма доступними способами робити все, щоб економічні обмеження проходили паралельно з business as usual.

Тобто рішення про заборону купувати газ "ми, звісно, приймемо", але нехай вона почне діяти через 8 років, бо європейці не мають мерзнути чи багато платити за комуналку.

Так було ще в травні – червні. Але вже на початку листопада ситуація кардинально змінилася. Колективний Шольц нарешті зрозумів, що нема нічого страшного у диверсифікації ризиків. Можна купувати газ не в Росії, а ризикувати та грати із шулером виходить дорожче собі. І сталося так лише через те, що Путін стабільно йшов на підняття ставок.

Він послідовно та недолуго "задовбував" своїх клієнтів, а згодом взагалі влаштував їм ембарго у сподіванні, що ті приповзуть до нього з молитвами про газ. Але вдалий момент для такого давно пройшов. Диктатор, чиє бажання якомога швидше знищити Україну, так цього і не зрозумів.

Як Путін втратив єдиний і найважливіший заробіток

Немає жодних сумнівів, що Москва десятиліттями готувалася до загарбницької війни проти України. Робила вона це як у політичній сфері, так і в економічній.

Аби убезпечити себе від різкої реакції з боку Євросоюзу, Путін через свою агентурну мережу не лише фінансував крайньо ліві та праві європейські партії, а й допомагав їм прийти до влади та всіляко підтримував із ними тісні стосунки.

Як і для чого Росія будувала газогони в обхід України

По-перше, щоб шантажувати Європу, а, по-друге, аби війна ніяк не впливала на життя пересічного європейця та не викликала зайвих занепокоєнь. Так з'явилися "Турецький" та "Північний" потоки. Так будувався Nord Stream – 2, на який так сподівалася Німеччина, бо запуск цього газопроводу давав Берліну шанс десятиріччям панувати у ЄС. А завдяки впливу Росії на німецьких політиків, вони не слухали нікого, хто попереджав, що така залежність від російської "газової голки" є неймовірно небезпечною.

Путін цілком міг перетворити Шольца на Орбана ще до початку війни, якби він дочекався введення "Північного потоку – 2" в експлуатацію. Але нетерплячка його згубила. Німці, які так чи інакше все ж розуміли наслідки розв'язаних посеред Європи бойових дій, проявили стійкість. Не без допомоги Вашингтону. Так Путін втратив перший козир. Ситуація не була для нього критичною, адже попри все Євросоюз не збирався відмовлятися від російських енергоносіїв. І навіть навпаки – скуповував їх у неймовірних об'ємах попри рекордно великі ціни.

Однак російський цар вирішив, що Європа все ж є слабкою і що її можна дотиснути. Він почав гратися у газові обмеження. Мовляв, зупиню всі ваші заводи, якщо санкції не знімете. А падіння тиску в трубі – це ремонтні роботи. А от якби "Північний потік-2" працював, проблем би не знали.

Для німців, які насправді оцінювали "Газпром" як надійного постачальника, це виявилося ударом. Бо з'ясувалося, що пересидіти цю війну на континенті без серйозних потрясінь їм не вдасться. І треба все ж таки шукати варіанти, де купувати газ. Проте бажання всидіти на двох стільцях на той момент все ж виявилося занадто сильним. Тож Берлін спромігся вчергове принизитися, організувати виключення із санкцій та вмовити Канаду передати Росії турбіну Siemens.

Однак росіяни лише відчули слабкість та витерли об Шольца ноги, вигадавши нову відмазку від продовження постачання газу. Саме це призвело до неймовірного, на думку Путіна, ефекту. Замість того, аби остаточно прогнутися під московсько-імперську диктатуру, німці раптом з'ясували, що таки можна купувати газ не в Росії.

Зовсім неочікувано виявилось, що позбутися залежності від російського газу вони можуть не до 2030 року, а вже зараз. І нічого страшного при цьому для Німеччини не сталося.

Путін намагався поставити Європу на коліна, а потім сам показав їй, як піднятися. Відключеннями від газопостачання він змусив давніх партнерів "Газпрому" змінити постачальника в максимально короткі терміни. А щоб зовсім вистрелити собі ногу, він підірвав труби "Північного потоку". Сподівався, що в такий спосіб Росію не покарають на мільярди за недотримання договору про постачання газу, а також намагався заручитися підтримкою Ердогана та повернути хоча б частину впливу на Європу за допомогою турецької гілки газопроводу. Але це вже ні на кого не подіяло. Бо навіть максимально залежні від російського блакитного палива країни знайшли вихід.

В який саме спосіб цивілізовані держави контролюватимуть подібні обмеження, наразі ніхто не знає. Однак перекриття Росії доступу до грошей може боляче вдарити по "ванькам". Адже за понад 30 років існування після розвалу СРСР, а також за 22 роки правління Путіна, країна-бензоколонка деградувала. У Росії не виробляють взагалі нічого, що могло б зацікавити світ. Лише газ, нафту та суміжні продукти. Половину доходів зі свого бюджету Кремль отримує саме з продажу енергоносіїв. З урахуванням того, що 40% всіх російських річних грошей у 2023 Путін витрачатиме на війну, порахувати дебет із кредитом не важко: фанати "русского міра" їстимуть бересту під крики "Гойда!".

І немає ніяких шансів, що Путін зможе викрутитися та почати заробляти такі ж гроші за рахунок продажу нафти та газу країнам Азії. Бо великі гравці – Китай та Індія – купують набагато менше сировини, ніж Європа, і роблять це лише, якщо надати їм величезну знижку. Вони всього лише користуються ситуацією, тоді як економіка Росії б'ється в агонії. І хоча наразі росіяни лише починають це відчувати, вже влітку 2023 року їм стане дуже "весело".