Про свій шлях на передову, мотивацію захищати рідну землю, найболючіші моменти у війні та плани на майбутнє 57-річний львів'янин Олег Крупа ("Сабат") розповів 24 каналу в межах проєкту "Ціна мирного неба".

Не оминайте увагою 7 днів пекла в аеропорту, 2 тижні полону й терапія театром: історія кіборга Ярослава Гавянця

Комусь потрібно пояснювати, чому слід любити рідну землю, навіщо боротися за неї, які наслідки має байдужість та позиція "я ж поза політикою, мене це не стосується". Частину тих, хто нібито вважає себе українцями, потрібно вчити патріотизму.

Однак є й такі, хто вже народжується з величезною любов'ю до Батьківщини, в них усередині горить вогонь небайдужості, який дозволяє робити світ навколо трохи кращим. Таких не потрібно просити, переконувати, щось пояснювати, вони знають, що є вища мета, і зветься вона "Україна". У критичний момент вони беруть зброю в руки, залишають на одвірках свої особисті інтереси і йдуть у бій.

Майдан – перший крок боротьби за Україну

Пан Олег був активним учасником Євромайдану. У столицю вирушив, почувши з екрана телевізора розповіді Руслани Лижичко про побиття студентів.

Я залишив дружину, взяв рюкзак і поїхав на Майдан. Там я був з 11 грудня,
– пригадав чоловік.

Прихистком став Старосамбірський намет, адже саме у цьому місті на Львівщині активіст тривалий час жив та навчався. Згодом пан Олег став командиром боївки, у складі якої було 10 – 15 людей. "Сотнею ми не були, були таким маленьким взводом. Бігали, стрибали, захищали", – додав він.

А далі мирну боротьбу та піднесення змінила жорстока реальність. 19 лютого стало чорним днем для чоловіка – його сильно, майже до смерті побили тітушки.

Я мав декілька переломів рук, ребер, ніг, пальці були обрубані. А ще – проломаний череп, вибиті 9 зубів. Тітушки знущалися, як могли,
– розповів він.

За словами пана Олега, через нещадні побиття тоді загинули 25 активістів.


Крупа був активним учасником Майдану / Фото Олега Крупи

Спроби потрапити на війну

Реабілітація після важких травм тривала приблизно пів року. Прийшовши у форму, пан Олег почав шукати шляхи, як потрапити на Донбас.

Наші хлопці вже гинули в Іловайському котлі, наші хлопці стояли в Донецькому аеропорту, а я у той час бігав по військкоматах,
– зазначив він.

Олег Крупа – офіцер ще з часів Радянського Союзу. Тому хотів на фронт потрапити офіційно – через військкомат. Однак там виникли проблеми – чоловіку заявили, що його справи немає: "І досі моєї справи там не знайшли, хоча я маю на руках військовий квиток, де чітко написано, що я офіцер".

Далі він кинувся в батальйон "Дніпро-1". Там його заявку прийняли й сказали: "300-ий у черзі". Цікаво, що у той час цей батальйон налічував саме стільки воїнів.

"Я тоді прикинув – це ж весь батальйон вибити повинні, аж тоді моя черга дійде. Так і війна закінчиться, а я не встигну повоювати", – продовжив чоловік.


Потрапити на фронт Олег Крупа хотів з перших днів війни / Фото Олега Крупи

Наступними дверима, в які він постукав, був батальйон "Правого сектору". Керівництво погодилося взяти його до своїх лав, але поставило умову: потрібно пройти вишкіл.

Я відповів: без питань. Вишкіл проходжу навіть рядовим, головне потрапити на фронт, бо треба захищати Україну,
– заявив тоді воїн.

5 вересня 2014 року пан Олег потрапив на вишкіл у Коростів, що в Сколівському районі Львівщини. Там протягом 3 місяців готували спецпідрозділ – диверсійну розвідувальну групу.

Відбирали, за словами добровольця, тільки найкращих: "З 200 людей залишилися 15. Я пройшов відбір. Мене призначили командиром підрозділу".

​Зверніть увагу Ми платили гроші за те, щоб їхати на війну, – щемливе інтерв'ю дружини з добровольцем

Підтримка найрідніших

Весь цей час Олега Крупу підтримувала його дружина, з якою йому, як він сам заявляє, дуже пощастило: "Я дуже радію, що дружина розумна. Вона розуміє мене й підтримує. Жінка виросла у сім'ї, де її діди воювали в УПА, так само як мої діди. Вона є вродженою патріоткою України".

Тому на заяву пана Олега про бажання йти на фронт відповіла: "добре, я тебе чекатиму". Звісно, вона переживає, боїться, не сумнівається чоловік, однак водночас і розуміє, що є "у житті вища місія, ніж просто сидіти в хаті дивитися телевізор". Підтримку він відчуває і від дітей.


Чоловік потрапив у добровольчий батальйон "Правого сектору" / Фото Олега Крупи

Ось він – омріяний фронт

22 грудня Олег Крупа разом зі своїм підрозділом, в який входили 16 воїнів, потрапив на територію АТО – поблизу Маріуполя. Серед бійців були дуже різні люди – старші чоловіки та студенти, які навіть батькам не сказали, куди подалися.

Перші мої бойові завдання були в селі Чермалик, що на Донеччині, а потім – у Широкиному. Всяке було – і дуже важкі бої, і страшні втрати,
– зізнався боєць.

Далі – Піски, Авдіївка. Зрештою, яких населених пунктів тільки не було. Пан Олег жартує, що Донеччину знає значно краще, ніж Львівщину, особливо сільські дороги.

Активну участь у бойових діях чоловік брав до 2018 року. Однак на Схід їздить і досі – щороку на кілька місяців, аби допомогти українським захисникам зробити ротацію. Цьогоріч протягом більш ніж 3 місяців був у селі Зайцеве, що поблизу Торецька.

Війна – це не поїхати на сафарі, щоб постріляти оленів, це постійна важка фізична праця,
– наголосив боєць.

Наприклад, навесні падали сильні дощі, вода стояла по коліна. Було багато води в окопах і бійці весь день перебували в липкій розмоклій глині: "А як копати у донецькій землі окопи важко – після шару чорнозему йде славень спресований, мало не бетон. Його треба товкти й товкти".

Чоловік пояснив, що це не "викопав один раз – і маєш", форму окопів потрібно постійно підтримувати та розширювати, щоб воїнам було де відступити.


Чоловік став командиром підрозділу / Фото Олега Крупи

Найстрашніше на війні – втрачати близьких

Війна, це завжди страшно, каже Олег Крупа, адже вона означає втрачати побратимів, друзів, бачити, як вони помирають прямо на твоїх очах. На фронті все змінюють секунди: ще мить тому твій товариш був живий, у наступну – його вже немає.

Страшно, коли бачиш, як людина себе береже на фронті, ходить у бронежилеті, касці, виконує всі норми, все, що передбачено – і гине,
– ділиться пан Олег.

В один із таких трагічних моментів чоловік втратив 23-річного племінника: "Біля нього розірвався міномет. Він мав і бронежилет, і каску, та жоден осколок не потрапив у них, всі пішли у незахищені частини тіла".

Таких випадків багато. Але на все воля Божа, впевнений воїн, адже Господь визначає, кому потрібно вмерти та як, а хто ще має жити: "Там на війні ми всі фаталісти, як були наші предки, козаки. Якщо ти маєш вмерти сьогодні, то так і буде, ти захлинешся у ложці води, а як маєш жити – то ніщо цьому не завадить".

На щастя, є й приклади справді дивовижних моментів. Під час однієї з атак ворожий снайпер стріляв по бійцю: "З відстані 600 метрів цілився у чоло і потрапив у нього". Але воїн у той момент тримав бінокль, і куля влучила у залізну його частину. Хлопець обійшовся 1 вибитим зубом і кількома синцями.


У військового були випадки, коли лише диво допомагало вижити / Фото Олега Крупи

Дивом вціліти вдалося одного разу й самому Олегові Крупі. Все трапилося у Широкиному. Чоловік перебував за 2-поверховим будинком під навісом, коли до нього прилетіла міна.

Вона торкнулася до поверхні за 2 метри переді мною. Міна залізла в асфальт і не розірвалася,
– пригадав військовий.

На війні багато страшного, наприклад, коли по тобі гатить велика техніка або ж коли летить снаряд 152-го калібру. У такі моменти земля під ногами трясеться. "Тоді ти не знаєш, куди сховатися, ти взагалі не маєш, куди йти. Якщо потрапляє такий снаряд – то все, кінець", – наголосив Олег Крупа.

За його чималий досвід на фронті бувало всяке – і танкові обстріли, і снаряди, які пролітали прямо над головою.

Але страх треба мати, не сумнівається боєць, адже за його відсутності не почнеш ховатися, переживати за своє життя. Він необхідний для самозбереження.


Доброволець періодично їздить на фронт і досі / Фото Олега Крупи

Війна – дім, і знову по колу

Олег Крупа радіє, що опинився у добровольчому батальйоні. Схема працювала і продовжує працювати так: бійці приблизно 2 місяці воюють на передовій, тоді їдуть або ж додому, або на бази. Їх "Правий сектор" має багато, зокрема й на території Операції Об'єднаних сил. Там можна відпочити, перечекати, пройти психологічну підготовку.

Є лікарі, волонтери, які можуть за потреби допомогти. Ніхто не заставляє людей постійно сидіти й не вилазити з окопу,
– наголосив доброволець.

Він розуміє, що воїнам, які служать у лавах Збройних сил України важче: "Там військовий заїжджає в одне місце на лінію фронту і залишається на ньому протягом 6 – 9 місяців. Вони закопалися, стали й більш ніж пів року живуть в окопах".

Читайте також На війні живеш секундою, – розмова воїна-добровольця "Оси" з донькою

Повернення на мирну землю

І ось проходять ці місяці – воїни вертаються на мирну землю.

Там на них дивляться як на ізгоїв. Люди кажуть: а ми вас не посилали, а чому ви туди їхали,
– додав український захисник.

І ті, хто не має психологічної підготовки, тяжко переносять цей період. Добровольцям, за словами Олега Крупи, у цьому легше.

Чоловік, повертаючись із передової, вже заздалегідь знає, що його чекає. "Водії маршруток в очі казатимуть, що я купив своє посвідчення УБД, заявлятимуть, що вони мене не просили їхати воювати. Я психологічно готовий, тому і легше це переношу", – пояснив він.

А менш стійкі, буває, зриваються, проявляють агресію, коли до них ставляться зневажливо. Загалом відсутність підтримки може мати фатальні наслідки.


Будні на війні / Фото Олега Крупи

Повертаючись ще раз до найстрашнішого на війні, пан Олег відзначив найболючіше для нього.

Коли ти пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби, викопав кілометри окопів, відстрілювався від диверсійних груп, а тоді повернувся додому – і здався,
– пояснив чоловік.

Найгірше – коли здають нерви, коли переповнюють емоції, коли їх ніде подіти. Трагедія – залишитися віч-на-віч зі своїми переживаннями та цінностями, які навіть найближчі вважають невартісними, неважливими.

Один з побратимів пана Олега звів рахунки зі життям: "Він не мав підтримки від дружини, дітей, рідних та близьких. Мені дуже важко це було пережити. Бо не можу зрозуміти, чому так: якщо хочеш померти, то їдь на фронт, вилізь, хай у тебе снайпер вистрелить, і для рідних будеш героєм".

Однак, на жаль, так вже трапилося. І ще глибший жаль викликає те, що це не є поодиноким випадком. Самогубство як вихід обирають і добровольці, і військові ЗСУ. Воїн вважає, що цьому могли б зарадити психологи, та бійці не часто до них звертаються, та й не завжди мають те, що найважливіше у такій ситуації – бажання жити.

Війна закінчиться тільки зі смертю Путіна

У 2014 – 2015 роках, вважає Олег Крупа, армії було дуже важко у всьому – озброєнні, харчуванні, та найважливіше – не вистарчало людей. Саме добровольці та волонтери допомогли підняти українську армію на початках війни.

Тепер, переконаний військовий, бійці дуже вмотивовані: "Вони прийшли захищати Україну, знають, за що воюють".

Щодо завершення війни, то це, на погляд чоловіка, можливе тільки після смерті лідера країни-окупанта Володимира Путіна: "Бо реально нам українцям виграти ту війну неможливо, ми ж воюємо проти Росії. Ми не можемо перемогти просто фізично, у них армія у 10 разів більша ніж наша".

Крім того, для того, аби на Сході перестали стріляти, потрібна й політична воля української влади. "Якщо ми будемо відводити війська і не стріляти, то війну так не виграємо", – пояснив Крупа.


Українці бороняться, але війну може завершити лише Росія / Фото Олега Крупи

"Вата" є скрізь – і на Донбасі, і у Львові

Пан Олег переконаний, що місцеве населення на Донбасі, як і скрізь, розділене на 3 категорії – ті, які за Україну, ті, які за Росію, і третя категорія – ватне населення, яке хилиться у ту сторону, куди вітер дує: "Завтра прийдуть українці, я буду українець, післязавтра москалі – буду з ними".

Доброволець має товариша у Чемарлику, місцевого жителя. Село розташоване на лінії фронту, у ньому посеред вулиць вириті окопи. Місцева влада там проросійська, 80% чоловіків воюють на стороні окупантів. Водночас їхні жінки перебувають з української сторони. Село живе більш-менш мирно – "не стрілятимуть ж бойовики по своїх сім'ях".

Аби люди по всій країні ставали більш проукраїнськими, з ними потрібно розмовляти, людей потрібно навчати, надавати їм правильну інформацію,
– наголосив пан Олег.

Адже "багатьом "95 квартал" і "Свати" – цікавіші, ніж документальний фільм". Ще зі школи, підсумував чоловік, дітям потрібно розповідати, хто герой, а хто – ворог та злодій, прищеплювати любов до правильних речей.


Доброволець багато виклав на війну з власної кишені / Фото Олега Крупи

Ціна мирного неба Олега Крупи

Пан Олег народився у Челябінській області в бараці. Це така дерев'яна одноповерхова споруда довжиною у 30 – 40 метрів. Посередині – коридор, навколо нього – нари. Малим він на велосипеді їздив тим коридором.

Я не хочу, щоб мої діти потрапили в Сибір, щоб народжували у бараках. Не хочу, щоб вони бачили, як перший сніг падає, а наступного дня він стає чорним, тому що навколо шахти. Я хочу, щоб діти жили в європейській державі, щоб вони не бачили того, що бачив я, мої батьки й діди. Щоб країна не була однією із найкорумпованіших у світі, щоб ми вільно подорожували.

Те, що я воюю, я вважаю правильним. Мене завжди запитували: чому ти туди поїхав. Ти ж бізнесмен, маєш хату, 2 авто, мотоцикл й багато іншого. Річ не в грошах. Навпаки – я стільки грошей з хати виніс. 20 тисяч доларів тільки потратив на зброю, на тепловізори, аби моя група була забезпечена всім необхідним.

Річ у тому, я відчуваю, що я потрібен там. Крім того, це, мабуть, сімейне. У мене діди воювали в УПА. Я знаю, за що я воюю, я знаю, за що це робили мої предки. Це у мене в генах закладено – воювати. Ще з дитинства я відчував себе воїном.

24 канал дякує захисникам за мирне небо. Ми пишаємось і захоплюємось вами. Слава Україні! Героям Слава!