Читаю зараз багатьох з тих, хто вже пройшли АТО, спілкуюся з хлопцями, які там, з тими, хто в навчальних таборах... Всіх питаю – мовляв, що, як пацаки таки посунуть?
Не скажу – всі, але більшість, велика більшість реагує так, як я не сподівався. Не "будемо воювати, в землю вчепимося" та таке інше, ні. Реакція – блиск в очах, якийсь викид адреналіну: "А нехай вже ото сунуться! Ну, нехай! Зубами рватимемо".
І це – в усіх. У молодих, які тільки-но навчились, з якого боку автомат стріляє, у 40-45-річних дядьків, які йдуть підписувати контракти та питають мене, чи не порекомендую нормальну частину, аби поближче до фронту і з офіцерами добрячими, у тих, хто повернувся до цивільного життя та у першій мобілізаційній черзі... Україномовні, російськомовні, з одним українським німцем ото нещодавно спілкувався – те ж саме... "А нехай ото вже сунуться". Злі такі, що йой...
Демобілізовані поміж собою обговорюють, як та куди у разі нападу йти подавати відношення, що у кого є під рукою, скільки часу візьме мобілізуватися. Ті, хто за кордон поїхали, міркують, як у разі чого скоріш до України повернутися. Про фронтовиків помовчу – оно Славко завтра туди їде, розповість, нема мені чого з Європи про те розповідати, не личить.
Читайте також: Загострення в Криму: хто скиглить – або дурень, або запроданець
Знаєте, що мені це нагадує? Ізраїль. Це там так, за тією лиш відмінністю, що там по домівках ще й зброї багато лежить. Колись, свого часу, Ефраїм Севела писав:
Ізраїль – єдина у світі країна, громадяни якої у разі початку війни масово біжуть не за кордон, а навпаки – з-за кордону додому, аби встигнути взяти в руки зброю.
Можливо, в Україні ще не зовсім так – але до того йде. Буде друга така країна.
Останніми місяцями волонтери активізувалися – теж почувають, що отой харцизяка таки може посунути, може. Це почалося ще до того недолугого "кримського Гляйвіцу". Теж встигнути намагаються – ще приціл, ще берці, ще гуму на колеса для автівок АТОшних. Як почнеться веремія – волонтерів стане менше: не через те, що кинуть цю справу, а через те, що багато з них на фронт підуть. А ті, хто залишаться – будуть працювати й за тих, хто піде.
Дуже не хочу, аби все це звучало патетично. Патетики в усьому цьому насправді – катма: війна – штука вкрай погана. Але хочеш – не хочеш, а доводиться до неї готуватися та намагатися встигнути. Тож намагаймося. Адреси дідові для PayPal пам'ятаєте?
boris@altner-ego.com – для Романа Доніка
kpokokotbot@gmail.com – для Ярослава Матюшина й діда
erfarot@hotmail.com – для "Миротворця", ці хлопці – наші очі й вуха.
Долучайтеся. Зараз Другий фронт стає все важливішим. Кожен цент та кожен пенні, та кожен, що там у кого є, – все до справи піде.
Читайте також: Український диверсант очима росіян: огрядний дядько сорока років, з черевом...