І сидів я там в гостях у знайомих, а був у них такий собі синочок-переросток, вчився на програміста в тамтешньому виші та вважав себе (і в цьому його підтримували його батьки) неабияким куль хацкером, який є надто талановитий для цієї проклятущої дійсності, яка його оточувала. Як свого часу ще пан Пушкін писав: "Сподобил же меня черт родиться с умом и талантом в России".
Ну, дійсність там і справді вже тоді була – не приведи, Господи. І я цілком міг повірити (хоч сам у тому й не петраю), що він правда є найкрутіший з усіх нині живих програмістів, тож вчитися йому в тому провінційному виші – все одно, що панові Айнштайну отримувати диплома зимбабвійського університету Єзекіля Гуті. До того ж, його батьки, які всеньке життя своє працювали на станції переливання крові, острашливо стишуючи голоси, казали мені – мовляв, їх синочок занадто крутий, аби десь в їх місті працювати, бо він "розуміється на кібератаках!".
Ну, й вирішив я йому допомогти – запропонував посприяти його вступу до одного з провідних німецьких вишів (я тоді багатьом студентам так допомагав, зараз вже давно цього не робив, хоч і знаю, як там та що треба). Хлопець відмовився, бо німецької, мовляв, не знає. Я з дурної голови почав вмовляти, розповідати, як правильно й усе таке інше, кажу – хлопче, я тобі серйозно: ти можеш вчитися в Німеччині.
Знаєте, що він мені відповів?
А нашо мені та тупа Німеччина? В Швейцарії оно ще краще!
Ну, я тоді все про нього зрозумів. Бо на кібератаках дід, може, й не знається, а на бевзях ледачих – ще й як. Шапку взяв та й пішов без лихого слова.
Наскільки мені відомо, цей куль хацкер отримав пару років тому свого диплома. Ніде не працює, валяється на дивані в батьковій оселі, пише матючиння в інтернеті та знається на кібератаках. Батьки з величезною повагою розповідають, що він, мовляв, чекає виклику на роботу з секретного інституту в Новосибірську. Чекає вже два роки поспіль.
Я про що? Треба завжди порівнювати з кращим. В Швейцарії точно краще.
Читайте також: Руські приречені, або Чому нас голими руками не взяти