"Дівчата, які ви гарні": 4 фотоісторії жінок, що вирвалися з пекла війни

"Святий Миколаю, коли казала, що хочу зібрати друзів в одному місті, то мала на увазі геть інше", – жартує Зоряна Найда. Тепер дівчина з подругами чи не щотижня збирає на фотосесію для проєкту "Проліски" жінок, з якими ніколи не була знайома. Вони рятувались від війни й звикають хоч і до спокійнішого життя, але під звуки львівських сирен. 24 канал побував на одній із таких фотосесій.

До речі Розумів, що лечу у заблокований Маріуполь, – історія пораненого бійця про евакуацію з Азовсталі

Дівчата, які ви! Які ви гарні!

Людмила, Марина та дві Тетяни прокинулись о 6 ранку. О 8 їх вже чекали перукарі та візажисти у весільному салоні "Три пташки". Двері у салон відкриває Зоряна. Разом з нею Іра Євтух – психологиня проєкту.

"Три пташки" – сімейна справа, яку створили батьки Зоряни. Бізнесу вже 25 років.

Авторка проєкту Зоряна / Фото 24 каналу

"Раніше був старий салон, але ми все переробили. Хотіли, щоб людина почувалася спокійно й затишно. Думали над назвою. Коли ж міняли підлогу, знайшли порцелянову пташечку. Колись була традиція класти таке в бетон, щоб будинок стояв добре. І вирішили пов'язати з цим назву.

"Три пташки" – це як наречена та 2 дружки", – розповідає Зоряна.

У кімнаті – десятки суконь. Учасниці фотосесії уже з зачісками та макіяжем. Тривають останні приготування, щоб вирушити до фотостудії SOVA Space. "Здається, мені треба щось підправити", – нервує одна з учасниць та підходить до перукарки. До кімнати заходить Анастасія Мала – стилістка, яка допомагала вибирати сукні: "Дівчата, які ви! Які ви гарні!"

Марина під час підготовки до фотосесії / Фото 24 каналу

Першими до студії йдуть Іра та Зоряна. Вони чекатимуть всіх поблизу локації. Ірина розповідає, що вони створили гугл-форму, яку заповнювали учасниці.

"Ми не вибираємо, просто йдемо по черзі. Просимо розповісти трішки про себе", – пояснює Ірина.

За цей час "Три пташки" отримали майже 80 заявок. Організаторки не звертають увагу на вік, а беруть по 4 людини зі списку та домовляються про дату та час.

"Наймолодшою була дівчинка 16 років, а найстаршою, мабуть, Вікторія, якій 60. По суті, організаторів троє. Ми зібралися, придумали план і концепцію. Щоразу перукар, візажист, фотограф і локація змінюються", – пояснила Зоряна.

Останні приготування перед фотосесією / Фото 24 каналу

Перед фотоднем відбувається примірка. Дівчат кличуть окремо на кожну годину.

"Заводимо людину й кажемо: "Вибирайте!" І дівчата такі: "Ой, не знаю". Тоді ми вже уточнюємо, який колір їм подобається. Шукаємо розмір. Пропонуємо спробувати щось яскраве. Люди соромляться, але погоджуються. Міряли 3 – 5 суконь. Настя фотографувала й вони дивилися, яке їм краще", – каже Іра.

Дівчатам намагаються забезпечити комфорт, тому вони також вибирали макіяж, зачіски, але опирались на вміння майстрів.

Якось на примірці було сумно. Одна з учасниць заходить і каже: "Боже, у вас так гарно. Сподіваюсь, що прийду сюди вибирати весільну сукню". Ми такі: "Так, звісно!" І вона ледь не в сльозах говорить, що її чоловік зараз воює,
– пригадує Зоряна.

До площі Міцкевича приїжджає автомобіль з дівчатами. Вони виходять і піднімаються сходами до вітальні фотостудії. Нині з камерою Іван Любко. Він евакуювався з Краматорська. Хлопець намагається запам'ятати всіх дівчат і обіцяє, що все сьогодні вийде. Завершується попередня фотосесія і дівчата заходять до просторої кімнати.

Один з куточків фотостудії  SOVA Space / Фото 24 каналу

Учасниці та організаторки проєкту / Фото 24 каналу

Я саперка. Це мій внесок до миротворення. Історія Людмили з Лисичанська

Всі мрії та плани Людмили зруйнувалися 24 лютого. Вона провела у підвалі власного будинку в Лисичанську, що на Луганщині, 10 днів. Хоч сподівалася, що обстріли втихнуть, як це було у 2014-му, але вони не припинялися. Після чергових канонад жінка з дітьми поїхала з міста евакуаційним потягом.

Людмила з Лисичанська / Фото Івана Любка

"Це був останній потяг з Лисичанська, бо потім розбили колію. Мені 52 роки. Зараз я переселенка і живу у Львові. Евакуювалися я, старша донька й менший син. Третя дочка в Києві зараз", – розповіла Людмила.

Зараз у Лисичанську майже немає зв'язку. Всі рідні Людмили змогли евакуюватися. У неї там залишився сусід. Спочатку жінка не змогла забрати кішку. Проте згодом тваринку вдалось передати потягами до Львова.

На жаль, у Лисичанську є такі, що з рушниками чекають іншого життя. Навіть серед моїх знайомих. Порвала стосунки, бо прийшов час, коли треба знати, чи любиш свою країну. І зараз, коли Луганщина в такому пеклі, я вірю, що вона вистоїть. Я вірю, що Україна буде,
– каже жінка.

Людмила думала, що війна відійде й всі заживуть як колись. Донька подзвонила їй 24 лютого й сказала, що в Києві вибухи. За 15 хвилин після цього росіяни почали обстрілювати Лисичанськ.

Жінка з сім'єю у перші дні вторгнення була в підвалі. Час від часу заходила до будинку, щоб зігрітися. Як тільки чули вибухи, то одразу поверталися.

Іван та Людмила під час фотосесії / Фото 24 каналу

Людмила раніше працювала соціологинею, а за освітою – технолог молока. Зараз вона працює сапером гуманітарного розмінування і кілька років робить свій внесок у миротворення. Каже, що хоч кілька років було затишшя, але усвідомлення близькості небезпеки не зникало.

"Влітку ми розміновували поле в Золотому, що біля Первомайська на Луганщині. Почули, як "прилетіло" повз нас. Зразу закінчили роботу. Проте це період, коли було затишшя, не забували ніколи, що в нас війна. Донбасу дістається найбільше", – розповіла Людмила.

До теми Коли "відкрилась" Буча, зрозуміла – від Росії можна чекати всього, – Зореслава про втечу з Києва

З Луганщини не вдалось вивезти все обладнання саперів. Проте, на щастя, врятувались всі працівники. Тепер Людмила чекає, коли отримає повідомлення про відрядження на розмінування мосту в Ічні Чернігівської області.

У нашій команді 90 людей і лише 3 старших за мене. Загалом 24 жінки. Навчають люди, які вже пройшли не одну війну. Це іноземці й вони вважають, що жінки більш організовані й цілеспрямовані. У мене не було проблем, щоб потрапити туди,
– каже Людмила.

У Лисичанську жінка завжди говорила російською. Каже, що навіть навчалась у російському Воронежі. Зараз Людмила перейшла на українську.

"Цьогоріч 30 років як закінчила інститут. Одногрупники створили у вотсапі чат, пропонували зустрітися. Зараз взагалі вийшла звідти. У мене є інститутські подруги. Одна просто підтримує. Їй соромно за свою країну. Інша сказала, що кожен любить свою країну. Вона навіть запрошує до себе. Каже, що можу звертатися по допомогу, але просто так вона мені не писатиме", – каже Людмила.

У жінки немає особистої ворожнечі, проте не може змиритися з народом, який забирає все рідне. Спочатку Людмила хотіла пояснювати, але згодом вирішила ігнорувати.

Жінка хоче залишитися у Львові / Фото Івана Любка

Зараз у Львові вона почувається безпечно. Спочатку було незвично чути сигнал тривоги, оскільки на Луганщині постійно небезпека обстрілів і оповіщень.

"Коли приїхала й почула тривогу, то почала тікати, хоча місцеві не реагують. Це було дивно. Переселенців видно зразу, бо вони тікають", – говорить вона.

Людмила любить гуляти Стрийським парком. Їй подобається місто, не планує переїжджати й почувається тут безпечно.

Моя бабця насправді була зі Львова. У 1941 році вона втекла на Схід України. Бабусі вже немає, але я все своє життя відчувала, що хочу до Львова. І якщо у мене є вибір, то хочу залишитися тут,
– каже Людмила.

Зараз вона щаслива. Їй цікаво, як сприймуть фотосесію колеги. Тішиться, що її підтримує син.

"Мій син от сказав: "О, ти будеш на фотосесії? Буду твоїм фанатом!" – усміхається Людмила.

Людмилу підтримує її син / Фото 24 каналу

Хочу до дому, якого немає. Історія Тетяни з Маріуполя

Тетяна у 2014 році втратила дім у Донецьку. Перша спроба дівчини врятуватися з Маріуполя була 5 березня, але дорогу до безпеки обривали снаряди й вона повернулась. Вже 15 березня вирвалась з пекла. Її автомобіль їхав повз мертвих людей та міни.

Таня врятувалася з Маріуполя / Фото Івана Любка

"З подругою 2 тижні сиділи в підвалі. Прийшов знайомий і сказав, що є колона, яка планує прориватися з міста. І ми на свій страх і ризик вирішили їхати. У мене ще 2 коти, а в подруги – один. Ми сіли в автомобіль й приєднались до колони", – пригадує дівчина.

З 24 лютого події у Маріуполі відбувалися дуже швидко. Спочатку Таня сподівалася, що загострення тимчасове й все минеться.

Удруге втрачаю дім. Виїхала у 2014 році з Донецька, але тоді нас так не вбивали. Я тому й тепер сиділа і не їхала. Не думала, що місто повністю зруйнують,
– говорить вона.

Перші 2 дні повномасштабного вторгнення Таня переживала вдома і чекала, що буде далі. На третій день обстрілів побільшало і приблизно з 1 березня по 15 вона взагалі не виходила з підвалу. Після 8 березня почалися авіаудари.

Зауважте Ми завжди були Україна, – переселенка з Лисичанська про обстріли, виїзд з міста і "другу" війну

Домівка дівчини згоріла й вона пішла в укриття до будинку знайомих. На той момент там ховалися 14 людей. У місті не було зв'язку, електрики, газу та води.

"У підвалі раз на день їли, а воду майже не пили, економили, бо не знали, скільки там сидіти. Питної води у місті не було. Щоб набрати хоч якоїсь води, чоловіки з підвалу ходили під обстрілами раз на 2 – 3 дні, ризикували життям", – розповідає Таня.

Домівка дівчини згоріла у Маріуполі / Фото Івана Любка

Чоловіки час від часу виходили перевіряти автомобілі, чи ті цілі. Намагались впіймати радіосигнал, проте вдавалось впіймати лише з окупованих територій. Згодом один з чоловіків приніс до підвалу звістку, що можна тікати.

"Спочатку вирушили до Бердянська. У мирний час з Маріуполя це займає 40 хвилин, а їхали приблизно 10 годин. Росіяни ще тоді пропускали легше. У нас перевірили валізи. З телефону я все видалила, бо перед тим теж чоловік з підвалу розказав, що окупанти дивляться месенджери", – пригадує Тетяна.

Після ночівлі у Бердянську Таня з котами вирушила до родичів у Львів. За кермом автомобіля їхала 4 дні.

"Коти в мене породисті, однак зараз зробилися набагато простішими. Дуже всього боялися, але після цих подій їм нічого не страшно", – каже дівчина.

Таня не залишила домашніх тварин / Фото Івана Любка

Згодом вона дізналася, що будинку, в підвалі якого вона ховалася, теж немає. На нього впав снаряд.

Таня має зв'язок з рідними, які залишилися в Донецьку. Зараз звідти неможливо виїхати. Там також стріляють, але, як каже Таня, це не порівняти з Маріуполем, який зруйнували вщент.

Не знаю, що робитиму далі, де залишусь. Колись їхала до Маріуполя й думала, що я там буду. Місто мені подобалось. Там море. До Львова я раніше дуже полюбляла приїжджати на відпочинок, але зараз хочу до дому, якого немає,
– зазначає Таня.

Моя сукня така, яким було марево після боїв. Історія Марини з Київщини

Домівка Марини при виїзді з Києва, неподалік від аеропорту Бориспіль. 24 лютого о 6 годині ранку їй зателефонувала мама. Після цього Марина відкрила вікно й почула вибухи з боку летовища. Вона з чоловіком почала пакувати валізу й вирушила у будинок рідних, який здавався безпечнішим. Подружжя вирішило, що не може залишатися близько до міста та поїхало в село.

"Кинули якийсь одяг мінімальний і поїхали до бабусі. Пробули у неї 3 тижні. Пізніше зник газ. Якщо дивитися на дорогу до Чернігова, звідки вийшли окупанти, то по одну сторону була повна окупація – Богданівка, Димерка. Ми були з іншого боку", – говорить Марина.

Марина поїхала з Київщини, коли там тривали бої / Фото Івана Любка

За її словами, постійно чула постріли. Розрізняла, з якого боку атакують і з якої зброї. Згодом вибухи пролунали в селі, де була Марина.

Об 11 вечора глянула у вікно. Моя сукня зараз такого яскравого кольору фуксії й тоді таким було марево після боїв. Ми пішли в підвал, забрали з собою кішку, двох собак,
– пригадує Марина.

Після цього дівчина з чоловіком вирушила на Захід України. У Львові вона була раніше, але сприймала його як місто для туристів. Тепер побачила місто різним. У деяких районах навіть схожим на Київ.

"Сюди привела мене робота. Я працюю в репродуктивній медицині. Це супровід вагітних жінок. Ми працюємо з іноземними парами. Вони переживали, не знали, що відбувається з жінками, які виношують їхню біологічну дитину", – розповідає Марина.

Іван та Марина / Фото 24 каналу

Деякі її колеги повезли вагітних за кордон. Марина ж опікується дівчатами, яким вдалось поїхати до Львова, щоб народжувати. Проте частина залишилася на окупованих територіях.

Марина каже, що неможливо бути осторонь війни, тому почала з чоловіком волонтерити – шукала ліки для людей з Київщини. Прокидалися вранці і йшли до аптек. Шукали необхідне й відправляли поштою.

Важливо Десятки тисяч вбитих, фільтраційні табори та епідемічна катастрофа: інтерв'ю з мером Маріуполя

"Зараз мені не дуже хочеться повертатися, хоч керівництво відновлює роботу в київському офісі. Клініки працюють, але в силу своєї безпеки, не готова їхати. Поки можу тимчасово працювати тут, хоч скучила за домом і батьками", – каже Марина.

Марина продовжила працювати у Львові / Фото Івана Любка

На фотосесію вона вирішила піти, бо це додаткові позитивні емоції й допомога для салону – хороші фотографії для звітів чи реклами.

Прокинулася о 6, але коли відкрила очі, було відчуття, наче мені через 20 хвилин треба їхати в аеропорт, а я це люблю. Тоді не важливо, скільки ти спала і чи спала взагалі, бо їдеш у мандрівку,
– говорить Марина.

Ніхто вже не реагував на повітряну тривогу чи винищувачі. Історія Тетяни, яка врятувалась з Харкова

Тетяна навчається у Національному юридичному університеті в Харкові. 24 лютого вона прокинулась о 5 ранку від вибухів. У цей день дівчина мала бути вдома, у Маріуполі, але навчальний заклад повертався до звичних занять в аудиторіях.

"Я ще тоді захворіла на коронавірус. Все одразу. Хоч трохи була паніка, але я одразу почала складати необхідне в рюкзак. Думала, що, може, швиденько минеться. У гуртожитку чомусь були впевнені, що нашу околицю сильно бомбардуватимуть", – пригадує Таня.

Тетяна рятувалася з Харкова / Фото Івана Любка

Дівчина з друзями перебирала варіанти, куди можна піти. Вони вагалися, але вирішили нікуди не їхати. Згодом дізналися, що місця, які розглядали як укриття, росіяни чи не безперервно обстрілювали.

Батьки тоді ще були в Маріуполі. Наша квартира ближче до околиці й вони переїхали до центру. На початку там було спокійніше, ніж у Харкові й мама просила їхати до них. Я боялася, бо обстрілювали потяги,
– розповідає Тетяна.

Дівчина ще 2 тижні вагалась, чи їхати на Захід України. Спочатку з друзями ховалася в підвалі, але гуртожиток видавався не надто надійним. За 5 хвилин від нього є метро, тому студенти пішли туди.

Зверніть увагу "Не могла ані спати, ані їсти": як війна мобілізувала "Жіночий ветеранський рух"

У Харкові оголосили триденну комендантську годину. Таня перебувала там. Коли можна було вільно пересуватися, дівчина з подругою пішла в магазин. Їжу було дуже важко придбати. Комусь вдавалось купити лишень чипси та "Живчик".

"Магазини працювали, але в обмеженому режимі, приймали тільки готівку. Почалась тривога, якась жінка благала охоронця, щоб не виганяв, бо вона хоче купити просто одну булочку. Її нікуди не пустили", – каже Таня.

Таня від обстрілів ховалась у харківському метро / Фото 24 каналу

Після чергової комендантської години дівчина знову планувала йти по їжу. Проте на станцію метро заїхали російські танки. Всі входи й виходи одразу закрили, людей не випускали. Таня каже, що перебувати там було відносно комфортно, бо були туалети й розетки.

"Я не усвідомлювала, де безпечніше в метро. Була ситуація, що сиділи й раптом у наш бік побіг натовп. Хтось побачив чорну коробку й подумав, що це вибухівка. У людей почалась паніка. Проте все обійшлось. Згодом сарафанне радіо сказало, що хтось забіг з автоматом. Я була біля входу й думала стрибати на колію, ховатися", – пригадує дівчина.

До речі Ніколи не звикнемо бути жорстокими, – "Валькірія" Києва відверто про війну, росіян і страхи

Було важко з їжею, тому студенти повернулись до гуртожитку. Будівля постраждала лише від уламків і там були запаси їжі. Викладачі привозили туди продукти та воду, допомагали виїжджати до гуртожитків філіалу університету у Полтаві. Таня вирішила їхати на Захід України. Вона відкинула можливість евакуюватися автобусом, оскільки так вчинила інша дівчина з університету й потрапила під обстріл.

"Гуртожиток в іншому кінці міста від залізничного вокзалу. Їхати на таксі дуже дорого та небезпечно. Ми йшли колією метро. Це приблизно 15 станцій й 6 – 7 годин. Нас було людей 10. Дійшли до вокзалу, розділилися, бо комусь потрібно до Дніпра, а інші хотіли на Захід України", – пригадує Таня.

Наразі дівчина мешкає у Дрогобичі / Фото 24 каналу

На вокзалі – тисячі людей. До евакуаційного потяга було неможливо потрапити. Таня знайшла квиток на потяг інтерсіті "Харків – Львів". Він коштував 1 300 гривень.

Жодного оповіщення про прибуття чи відправлення не було. Табло не працювало. Потяги приходили, на них не було знаків. Люди сідали й лише потім дізнавалися, куди їдуть,
– говорить дівчина.

Переважно всі планували на Захід України. Вперед пропускали жінок з дітьми. Таня не втрачала надії, що прийде потяг, на який вона мала квиток. Спойлер – не прийшов.

"Ми хотіли дізнатися хоч щось. Ніхто вже не реагував на повітряну тривогу чи на винищувачі. Всі стояли, бо розуміли, що коли тікатимуть, то просто не поїдуть", – каже дівчина.

Читайте також Вийшли на вулицю і прилетів снаряд, я закрила доньку собою, – харків'янка Юля про втечу з міста

Приїхав черговий потяг. Люди одразу його заповнили. Таня всю ніч чекала біля колії. Не пам'ятала, коли востаннє їла чи спала. Її шуба намокла, ноги боліли.

"Взуття так натерло. Зараз на одній з ніг немає пів нігтя. Була ще проблема, бо одна з дівчат підвернула ногу, але все одно йшла. Вона трохи раніше сіла на потяг до Тернополя. Ми пропустили потягів 10. В якийсь момент вирішили трохи посидіти і повернулися знову на колії. Підбіг поліцейський і просто почав заштовхувати нас до вагона. Ми сіли. Провідниця сказала, що це до Львова", – розповіла Тетяна.

Батьки дівчини тривалий час були у блокадному Маріуполі / Фото Івана Любка

Виявилось, що транспорт прямує до Хмельницького, але ніхто не хотів виходити. На під'їзді до Києва було спокійно, але страшно. Провідники просили не вмикати ліхтарі та не визирати у вікна. Люди сиділи по троє або четверо на полицях.

"У Києві волонтери принесли фрукти, хліб і воду. Дуже допомогли. До Хмельницького дістались через 18 годин. Ми кілька днів відпочили, трішки заспокоїлись, відіспались. Потім дістались до Тернополя, а там – до Львова. Зараз я у Дрогобичі. Живу в домі Ірини, яка вже за кордоном на роботі, але коли я приїхала, то вона пішла до когось, щоб мені не надокучати. Вона не бере з мене кошти. Я така вдячна, що так прийняли. На кожному кроці допомагали люди з Києва, Хмельницького, Тернополя, Львова", – сказала дівчина.

У Маріуполі залишилася 150-річна сорочка прабабусі

Коли Таня їхала з Харкова, вона говорила з мамою, яка все ще перебувала в Маріуполі. Наступного разу вони змогли поспілкуватися лише через 2 тижні. З 2 березня у Маріуполі не було зв'язку. Рідні Тані знаходили інтернет і писали або дзвонили, що все гаразд і вони живі.

Таня довго не мала зв'язку з батьками / Фото Івана Любка

"Дуже переживала, постійно плакала. Стан був пригнічений. Я переглядала фотографії. Бачила трупи на вулицях. На жаль, мій дім також не вцілів", – говорить вона.

Маріупольський дім дівчини / Фото надала Тетяна

У батьків дівчини був запасний старий телефон. Його вдалось зарядити і користуватися ним 2 тижні. Люди піднялись на найвищий поверх одного з вцілілих будинків й зателефонували Тані.

Коли тільки почалася евакуація, то був, так би мовити, зелений коридор, але фактично його не було. Люди на свій страх та ризик їхали. Спочатку виїхала дружина брата з двома маленькими дітьми. Вона поїхала, а наступного дня згоріла їхня квартира. На столі лежали якісь гроші. Брат пішов глянути, а там вже був один попіл,
– розповідає Таня.

Батьки Тані, коли виїжджали, то взяли кота Барсіка та мінімум речей. Спочатку дістались села неподалік Маріуполя, доїхали до Бердянська. Тривалий час з ними знову не було зв'язку.

"Через 3 дні зателефонували. Розповіли, що евакуаційний автобус не пускали до Маріуполя, довелось йти пішки 4 кілометри. Вже в Запоріжжі зареєструвалися на евакуаційний потяг до Львова. Тут їх зустріли волонтери", – каже дівчина.

Котик, який також втратив домівку / Фото надала Тетяна

Спочатку жили у школі, де було безліч людей. Проте мама Тані говорить, що все одно їй було спокійно. До нового життя звикав котик Барсік, який постійно губився у школі. Зараз батьки Тетяни мешкають біля Добротвора у селі Сілець.

Їх прихистили як біженців чоловік Богдан зі своєю жінкою. Там ну дуже подобається котові. Він же не знав раніше вулиці, а тепер може й на дерево вилізти. У господарів є п'ятеро котів і він спочатку з ними не дружив, а зараз все гарно, вони граються.

Сім'я, яка прихистила батьків Тані, святкує Великдень / Фото надала Тетяна

Звісно, нам дуже шкода дому. Проте там залишилось дуже багато фотографій. Як-не-як це наша історія. У мами навіть була 150-річна сорочка прабабусі. Ми її берегли. Прикро, що взагалі тепер у нас нічого немає,
– розповіла дівчина.

Вона чекає на звільнення рідного Маріуполя і впевнена, що повернеться туди. Її тато каже: "Головне, щоб були люди. Стіни вдасться збудувати".