Про фільтраційні табори на тимчасово окупованих територіях України у ЗМІ говорять щонайменше з квітня. Однак мало хто знає, як проходить цей злочинний процес, який організували російські окупанти.

Читайте наше попереднє інтерв'ю Десятки тисяч вбитих, фільтраційні табори та епідемічна катастрофа: інтерв'ю з мером Маріуполя

У межах проєкту "Інтерв'ю24" ми поспілкувалися з Анною – дівчиною, яка мешкала в Маріуполі, пережила блокаду та окупацію міста. Вона розповіла нам, як тричі пройшла фільтрацію, яку їй влаштували росіяни, та про те, як їй вдалося врятувалися і виїхати з Маріуполя до Європи.

Перший день повномасштабного вторгнення став величезною трагедією для всіх українців, адже більшість тоді прокинулася від вибухів і сирен. Часто мешканці Маріуполя пригадують, що вибухи в місті було чути ще за 5 днів до цього. Чи можете ви пригадати, як все тоді було?

19 лютого я нічого не чула. Просто ми не так далеко жили від лінії фронту. Інколи, наприклад, минулого літа, я чула якісь вибухи і злякалася. Через те, що ми живемо біля моря, їх було чути звуки здалеку.

Було багато розмов про те, що почнеться війна. Я думала, що вона почнеться 23 лютого. Навіть думала, що якщо 23 лютого нічого не почнеться, то вже і нічого не буде.

Але 24 лютого вранці мені зателефонували родичі з Харкова й сказали, що там уже стріляють. Питали, що відбувається у Маріуполі. Я навіть подумала, що це якийсь жарт. У мене з вікна був вид на порт, я поглянула туди – усе спокійно. Так і сказала родичам.

Через 10 хвилин над нами пролетіла ракета. Мені мама почала писати, питала чи стріляють, я навіть не встигла відписати. Після того, як ракета пролетіла, написала: "Стріляють". Мама сказала виїжджати з міста.

Я написала перевізнику, з яким їздила не раз. Він написав, що всі рейси скасували, а коли відновлять – ніхто не знає.

У кого була своя автівка – ті виїхали з міста. У кого не було – виїхати було складно. Тому ми залишилися.

Якщо скажеш щось не те – можуть вбити: як вдалося пережити блокаду

З 1 березня Маріуполь опинився у блокаді й став фактично відрізаним від світу. Як ви пережили цей період? Чи були якісь запаси харчів?

Коли ми опинилися в блокаді, були мов у Росії. Ти нічого не можеш сказати, бо якщо скажеш щось не те, тебе потім можуть вбити. Ти нічого не можеш. Тобі постійно брешуть.

Окупанти тільки й твердили, що все буде добре. Казали, що допомагають нам. Люди ніби погоджувалися, казали щось на кшталт "так-так, ви нам допомагаєте, дякуємо", але всі між собою перешіптувалися про інше.

Наприклад, коли потопили корабель (крейсер "Москва" – 24 канал), то всі про це перешіптувалися. Я в той час була за 9 кілометрів від Маріуполя, але так само в окупації. Тоді ми слухали російське радіо і якраз його увімкнули в той момент, коли якийсь росіянин дуже сильно лютував й казав: "Ну як так вони потопили цей крейсер "Москва"? Що це таке?".

Ми всі сиділи без інтернету, зв’язку й новин, але все ж мали багато інформації. Будь-яку новину ми обговорювали й думали – правда це чи ні.

Не було газу, світла, води. Я жила в приватному будинку, там була дров’яна піч. Тому у нас вдома було тепло й ми могли хоч якось готувати їжу.

Запасів не було жодних. Але дідусь мого хлопця – дитина війни. Після всього пережитого у нього залишилася звичка завжди робити запаси. Він ніколи не купував умовно 1 кілограм гречки, а брав одразу 5. І цього року так трапилося, що він вирішив запастися саме гречкою. Ніхто не знав чому, але він зробив запаси і ми, власне, їли цю гречку.

Зауважте Окупанти заставляють навіть людей з інвалідністю в Маріуполі приходити та випрошувати їжу

Скільки часу ви провели в окупації? Коли виїхали з міста?

11 травня я приїхала у Ригу. Ми їхали через територію Росії, бо жодних інших варіантів не було. Ми хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію. Я навіть казала російським військовим: "Я хочу в Україну", а вони питали навіщо. Казала, що в мене залишилися родичі, мені ж треба було в Харків – я родом звідти, але переїхала жити в Маріуполь. Коли чули про Харків, то казали, що там буде те ж саме, що і в Маріуполі.

Маріуполь
Як виглядав Маріуполь під час активних бойових дій / Фото полку захисників Маріуполя

Ще казали, що я можу виїхати, якщо хочу, але насправді це виявилося не так. У Росію можна виїхати, в Донецьк – можна, а в Україну – не можна.

Ви казали, що підходили до російських солдатів і казали, що хочете виїхати. У який момент ви точно зрозуміли, що треба їхати, що нема чого лишатися в Маріуполі?

Ми хотіли виїхати з Маріуполя, але в Україну. Згодом до нас почало доходити розуміння, що в Україну ми не виїдемо ніколи. А ще – на носі було 9 травня і незрозуміло, що окупанти можуть зробити. Ми жили далеко, але недалеко від нас пускали "Гради". І я розуміла, що може прилетіли поруч.

Та й продукти були жахливі і дорогі. Все, що було російське – це було жахливо.

А продукти взагалі були?

Ну як, продукти вже тоді були в Портівському, це недалеко від Маріуполя, десь 7 хвилин їзди. Вони почали з’являтися на полицях, але вони всі були російські. Це були продукти мерзенної якості. У них все погане. Всі продукти – їх просто неможливо їсти. Скільки разів ми купляли цукерки – жодні не були хорошими.

Єдине, що було хороше – це хліб. Та й те тому, що його пекли, здається, в Бердянську, на нашому хлібзаводі, з нашого зерна. Тому хліб був хороший.

І ви вирішили виїхати через те, що наближалося 9 травня?

Так. І 9 травня ми були в Росії, якраз в Санкт-Петербурзі. Я приїхала туди, вийшла, і перше, що почула – це постріли.

І перша думка: "Ну невже знову". Це були такі дуже змішані відчуття – з одної сторони я подумала: "Ну слава Богу, нарешті почали бомбити", а з іншої подумала: "Блін, та як так, дайте мені виїхати вже, я не можу втекти від всього". Отакі змішані відчуття.

А як власне ви виїжджали? Як проходив сам процес? Коли ви з Маріуполя потрапили до Санкт-Петербурга?

Ми жили в Портівському. Російські війська зробили там ПТР – пункт тимчасового розміщення біженців. Я так і не зрозуміла позицію директора школи, в якій був цей пункт. Я розумію, що заходять російські військові і йому діватися не було куди. Але він натравив російських військових на хлопця, який сказав йому: "Ти нічого не робиш, ти не допомагаєш, нас взагалі за людей не вважаєш і не поважаєш".

Ті військові потім з автоматами ходили шукати того хлопця. Йому пощастило, що він просто у той момент вийшов у магазин. І слава Богу, вони більше не повертались.

Зруйнований Маріуполь
Зруйнований окупантами Маріуполь / Фото Ukraine war

Просто я досі не зрозуміла, навіщо це робити – натравити на людину цих ідіотів. Для них розстріляти людину – це просто нічого. І для мене той директор після всіх подій – колаборант, який співпрацює з росіянами і є прихильником "руского міра". Тому що хлопець його не бив. Так, він кричав, матюкався. Але вибачте, коли той директор вважався комендантом, дійсно ніяких умов не було. Коли люди підходили до нього щось запитати, він навіть не підіймав очі, ніби перед ним ніхто не стоїть. Та й взагалі він постійно втікав від людей, щоб йому питань не ставили.

А далі як виїжджали з цього табору?

Потім ми пішли в Мангуш – ну, трохи пішки, трохи на машині, якщо щастило з попуткою. Там був фільтраційний табір. Окупанти розмістилися в будівлі поліції і проводили людям так звану фільтрацію.

А як це відбувалось? Тому що про те, як проходить фільтрація відомо дуже мало.

Ти приходиш, записуєшся в чергу, тобі дають номер. Ми були 4815-ті – тоді проходили 200-ті. І ми приходили, дізнавалися, який номер на фільтрації, і я просто зрозуміла, що швидше закінчиться війна, ніж ми вийдемо звідси.

Я вирішила, що треба шукати якогось російського військового, який падкий на гроші, заплатити йому і пройти оту фільтрацію. Власне, знайшла я такого військового. Я заплатила йому 1 500 гривень. Він сказав: "Їдьте в Мангуш, і у вас сьогодні буде фільтрація". Приїхали, нас ніхто не кличе. Середина дня, ми сидимо, нічого не відбувається, нас не кличуть.

І в цей момент привозять полоненого. Це був жах, я нічого гіршого не бачила. Привозять хлопця – його дуже сильно побили. Ці очі треба було бачити. Він навіть не розумів, за що і чому. І його при всій цій черзі почали копати ногами, у нього злетів кросівок, а окупанти говорили: "Укропа привезли".

Я стою, дивлюся на це і думаю: "Треба тікати. Нах*р ту фільтрацію, не знаю, як я без неї буду виїжджати, але нах*р її, тому що це дуже страшно". Що з цим хлопцем було далі – ніхто не знає, але якщо вони собі дозволяють робити таке на людях, я боюся уявити, що вони роблять за зачиненими дверима.

Тоді ми пішли пішки назад до Портівського. Ідем, намагаємося зупинити попутку – ніхто не зупиняється. І якраз над'їхав цей російський військовий. Він зупинився і питає: "Ви що, вже пройшли?". Ми говоримо: "Ні". А він тоді питає: "А чого ви пішли?". Кажу: "Нас не кличуть". Я ж не скажу, що я побачила там полоненого і подумала, що ну її, цю фільтрацію.

Ще цей військовий мені сказав, що якщо з 2014 року хтось із сім’ї пов’язаний з українськими військовими – не іти туди на фільтрацію. А в мене так виходить, що треба всю родину взяти і розстріляти, за російськими "понятіями". Тому що коли почалась війна, у мене в сім’ї хтось почав волонтерити, хтось в ТРО. Тому я розуміла, що якщо вони про це дізнаються, то просто вб’ють мене.

Зверніть увагу Щоб потрапити у Маріуполь, також потрібно пройти "фільтраційний" табір, – мер

Що ви робили далі?

Я сказала, що в мене нікого нема, нікого не знаю, у нас взагалі сім’я тупа і ніколи політикою не цікавилась. І взагалі нам Україна "не потрібна".

Під час фільтрації я включала максимальну д*білку, і робила вигляд, що ми нічого не знаємо, нічого не розуміємо, я тупа і просто звичайна жителька, яка максимально, наскільки можна, є тупою.

А як ви потрапили назад на фільтрацію? Вас ці військові зустріли і відвезли чи ви просто в інший день пішли?

Цей російський військовий нас відвіз назад у Мангуш, сказав: "Стійте, чекайте, вас покличуть". У результаті нас покликали тільки вночі, о пів на 23, було вже темно, холодно. І я думала: "Так, оце взагалі ще буде, як ми її не пройдемо".

Але нас викликали. Ми зайшли в кабінет, там сиділи дівчата, вони теж російські військові. Взяли відбитки пальців, сфотографували. Останній етап – це ФСБшник, і вже він, власне кажучи, приймає рішення – давати тобі фільтрацію, чи не давати.

До речі, у мене взяли відбитки з пальців і всієї долоні. Я досі не можу зрозуміти, навіщо. Може, вони збирають базу даних для того, щоб когось приплести до цих воєнних злочинів.

Права людини – вони не просто порушені, таке відчуття, що їх взагалі немає, Якщо ми будемо жити не як люди, а як тварини, буде дуже-дуже погано.

Мене, поки брали відбитки, принижували, говорили: "А це з тобою твій хлопець? Ну, ви схожі". Якісь жарти говорили незрозумілі, недоречні. Постійно було якесь приниження. Сфотографували мене з правої сторони, в профіль, в анфас – загалом фоткали з усіх сторін. І вже потім ми пішли до цього ФСБшника – а він такий дуже непримітний. Я взагалі думала, що "шістка" бігає, просто всіх кличе.

І він з нами поговорив, спитав, куди ми хочемо їхати, ми сказали, що хочемо їхати в Росію. Спитав, чому, і все інше. Коли ми були в Мангуші, я не говорила, що насправді ми їдемо в Європу. Думаю, цього говорити не треба було.

З хлопцем моїм трохи проблеми були, тому що його роздягали і дивилися, чи є татуювання. Мене ж просто спитали, чи є в мене татуювання або шрами. Я сказала, що шрамів у мене немає взагалі, і татуювань нема. Вони не перевіряли, чи є ,чи ні.

І тоді ФСБшник дав вам цю фільтрацію?

Так, він поставив свою печатку, підпис, і сказав: "Все, ідіть". Потім нас той військовий відвіз назад до Портівського. Наступного дня ми почали шукати автобус, який відправляється на Росію. Виявляється, вони не відправляються часто, бо окупанти настільки мучать людей, затягують фільтрацію, що люди, навіть які хочуть виїхати, – не можуть, бо в них тої фільтрації нема. Лише 10 людей у день проходить фільтрацію. Через це не збиралася потрібна кількість людей в автобуси.

От разом з нами їхали люди, які 3 рази приходили на автобус, і все ніяк не могли поїхати. Тому що автобус приїжджає, людей не вистачає і все.

Згодом таки назбиралось і ми поїхали. Це була дуже страшна дорога, дуже. Ми їхали розваленим мостом, під цим мостом стояли російські танки, заведені. Я не знаю, куди вони їхали, це було дуже страшно, страшна дорога, це просто жах.

Цей міст, пилюка – це все так страшно. Ми проїжджали Волноваху, у ній все зруйноване. З танка оці малолітні, як мавпи зі зброєю, щось наводили на наш автобус. Було дуже страшно, я ще думала: "Боже, невже вони по автобусу ще будуть стріляти?".

Я дуже багато разів питала у водія, чи ми їдемо в Росію, тому що кілька автобусів їхали туди, а один у Донецьк. І я бачила, що ми в Донецькій області.

Ми їдемо, а там надписи: "Донецьк вітає вас". Загалом, привітання було як у нас, як у всіх наших містах . І я так перелякалась, думаю: "Боже, невже нас тут зараз залишать?". Але вийшло так, що автобус, який поїхав на Донецьк, поїхав в одну сторону, а ми – в іншу.

Ми приїхали та КПП "Успенка", там довелося ще раз пройти фільтрацію. Двічі. Тому що нас забрали спочатку одні військові, потім як тільки ми вийшли і пішли далі, нам сказали, що зараз знову буде фільтрація. І ми відповіли: "Та ми ж тільки що були".

Ну загалом фільтрація – це знущання над людьми. Я думала, що мене вже нічого не дивуватиме, але росіяни продовжують це робити.

Зауважте У ФСБ є план: навіщо окупантам так часто проводити "фільтрацію" українців

У нас не було вибору і ми повинні були іти. Але на кордоні вже все було серйозніше – фільтрація була не на жарт, тому що перевіряли телефони, рилися в них повністю. Я не знаю, як вони не рились у моєму ноутбуці, але то мабуть тому, що вони не знали, що він в мене є. Вони не питали, чи є в мене ноутбук – а я їм і не говорила.

Зрозуміло, що на телефоні я все почистила, щоб не було до чого докопатися, тому що в мене були і українські новини, і багато чого іншого.

І там вже були такі питання: "Як ти ставишся до Російської Федерації?", "Як ти ставишся до президента Росії?", "Як ти ставишся до українського президента?", "Як ти ставишся до української влади?", "Як ти ставишся до "спецоперації" на Донбасі?".

Мені було страшно, тому що коли я розмовляла з цим ФСБшником, то сказала: "Ну, війна ж почалась", замість "спецоперації". Я перелякалась і думаю: "Боже, що ж я сказала". І я одразу швидко себе поправила, але він не став на цьому фокусувати увагу, слава Богу.

Він взяв мій телефон, сказав розблокувати його, щоб він подивився, що в мене там. Дивився фотографії, месенджери – все дивився.

От він сидить, дивиться мій телефон, і звучить фраза: "Нічого цікавого для мене тут немає". Я думаю: "Слава Богу, що для тебе тут нічого цікавого, давай вже свою печатку, я пішла".

Хлопець теж нормально пройшов цю фільтрацію?

Так, але, повірте, при мені була людина, яка не пройшла фільтрацію. А знаєте, чому? Бо в нього в тіктоці був лайк на відео "Слава ЗСУ, переможемо орків, повернемо все". Вони побачили той лайк і хлопця залишили. А що з ним далі було – я не знаю.

Коли я почула крики з кабінету і слово "Тікток", я видалила додаток одразу. Хоча я теж сиділа в тіктоці і лайкала такі відео. Я поприбирала ті лайки, але все одно мені в рекомендаціях світились тільки українські відео, про наших військових і багато іншого. Я просто сподівалась, що на російському кордоні буде російський тікток.

Потім вони ще брали на фільтрації номер телефону. Тобто щоб відслідковувати розташування, і взагалі, це змушує почуватися максимально незахищеною людиною.

Анна з Маріуполя
Анна – мешканка Маріуполя / Фото надане 24 каналу

Після цієї фільтрації ви вже потрапили до Санкт-Петербурга?

Ні. У Ростов-на-Дону. Ми їхали на таксі вже по Ростову, нас постійно зупиняли поліцейські, і говорили: "Ви хто, куди їдете?". Я кажу: "Ми тільки 5 хвилин проїхали, нас вже профільтрували 300 разів". Вони так бояться, я вам передати не можу. Як би вони там не говорили, що вони круті, безстрашні, але вони таки дуже бояться.

Уявіть, наскільки вони бояться – у них з ДАІшниками звичайними стоїть ФСБшник поряд. Нас постійно зупиняли, питали, а ми просто відповідали: "Їдемо в Ростов, там друзі, все". Загалом, відпускали, слава Богу.

Ми приїхали в Ростов, переночували там і наступного дня вже мали потяг до Санкт-Петербурга. Туди ми їхали десь півтора дня, а коли приїхали, то не зупинялись в місті. Взагалі, для мене Росія була таким страшним місцем, де не хотілося ні сидіти, ні зупинятися ні на секунду. Мені хотілося просто постійно бігти, іти, лиш би тільки не зупинятися.

Нас зустрів хлопець, він сказав: "Давайте поснідаємо, і потім поїдемо на кордон". А я вже нічого не хотіла й відповіла: "Поїхали вже", бо це було 9 травня, ці постріли, ця військова техніка, це все… Просто жахливо. Ми поїли і поїхали на кордон.

Латвійський?

Так-так.

Вас спокійно пропустили? Чи російські прикордонники виставляли претензії?

Виставляли. "Чому їдете з Росії? Вам що, не сподобалось?". Я відповідала: "Дуже сподобалось, я обов’язково повернусь, взагалі Росія чудове місце, жила би тут, тільки родичів тут не маю, тому і їду". Я постійно говорила, що Росія це "самий сік", і взагалі всім державам треба дивитися на Росію і бути як Росія. Вони постійно хотіли це чути. Я їм говорила все, що вони хотіли чути. Тому що ніякої свободи слова у тебе там немає.

І знову фільтрація. Це якийсь жах.

На латвійському кордоні?

Так-так, знову. Сашу знову забрали, нас роз’єднали. Я стою, кажу: "Я звідси нікуди не піду, що це таке. Мені треба дочекатися. Ми разом приїхали, маємо разом і поїхати". А мені говорять: "Выходите".

Там такий пропускний пункт, як клітка радше. І я стояла, чекала його в оцій клітці. Мені дуже захотілося до вбиральні, а там двері на кодовому замку, і якщо ти вийшов, то зайти вже не можеш, тільки за умови, що хтось вийде.

Кажу: "Можна в туалет хоча б сходити?". А вони мені сказали: "Сходиш вже в Європі". І, словом, не пустили мене в туалет, я стояла, чекала, Саша пройшов фільтрацію. Знову його стібали, це все.

Тоді ми прийшли до латвійців і все вже було відносно нормально. Правда, мені було так страшно, що зараз за нами побіжать, і я просто так іноді поверталася в сторону Росії, і думала: "Не дай Боже".

І як після цього всього, після стількох фільтрацій – як вам було звикати до відносно спокійного життя в Європі?

Я настільки втомилась від фільтрацій, що коли ми прийшли до кордону, а я все ще хотіла в туалет, і мені сказали просто слово "почекайте", то мені одразу стало погано, я почала плакати. Думала, що все, нам знову не раді. Перехідний пункт там пішохідний, і я вже зараз розумію, що це були просто люди.

Зауважте У Маріуполі мати-колаборантка здала свого сина, який служить у ЗСУ, в полон росіянам

Потім нас зустріли у Латвії. Це було просто дивовижно, тому що нас зустріли хлопці, які мають театр і в ньому розміщують наших біженців, дають пожити.

Нам одразу дали окрему кімнату на двох. Було ліжко, матрац, всюди так чисто, світло. Ми зайшли, а стіл ломиться від їжі. Я давно того не бачила. І тут жінка, волонтерка, говорить: "От, тут засоби гігієни, прокладки, щітки, паста". Крем для рук теж був, я про крем для рук просто мріяла. І вона каже нам: "Ідіть в душ, хочете – їжте, ось, будь ласка, чай, кава – все, що хочете".

Я це все їла, і для мене це було настільки незвично, воно все таке смачне, свіже, там і овочі, і нормальні продукти. Потім ми електричкою доїхали до Риги, а звідти – у Дублін.

У Дублін? В Ірландію?

Так. І потім вже з Дубліна до кінцевої точки, яка нам була потрібна. Квитки купляли волонтери, і я так зрозуміла, що було найдешевше, те і брали. Я взагалі говорила їм: "Не беріть квитки на літак, нас бомбили на літаках, а зараз ви хочете, щоб я в нього сіла. Як ви взагалі собі це уявляєте?".

Ну і що ви думаєте, вони, звичайно, купили нам квитки на літак, просто по факту нам їх скинули, сказали: "Все, у вас квитки". Я їм сказала, що якщо я в літак не сяду – ображатись не треба. Не знаю, як я знайшла в собі сили, але коли ми підіймались по сходах до літака, я сказала: "Поки в нас є час, ми можемо піти геть". Але Саша сказав сідати.

Ми сіли, у нас були різні місця. Я перший раз летіла в літаку, ми ще потрапили в зону турбулентності – це був жах. Ще й так вийшло, що я сиділа в такому місці, де найсильніше тебе трясе. Загалом, пощастило. Загалом, досвід з літаками у мене не задався, тому я сказала, що на літаках літати більше не хочу.

Як зараз вам морально будувати життя заново? Чи змінилося ставлення до життя? Загалом, наскільки вас сильно змінили ці майже 3 місяці в Маріуполі, в окупації?

Змінили сильно, тому що я зараз розумію, що все, що в тебе є – телефони, гроші, техніка – то все ніщо. Важливо, хто поруч, хто тебе оточує. Важливо твоє здоров’я, знання, що у тебе є в мізках, і найближчі. Все інше – це взагалі ні про що.

Як людина, яка пройшла фактично одні з найбільших жахів цієї війни, – що б ви могли сказати іноземним лідерам, якби у вас була нагода до них звернутися?

Якщо вони будуть тягнути зі зброєю і постійно говорити: "Якби так, а не зараз, а зараз я не можу, а потім" – не треба думати, що у вас тільки подорожчає бензин, і у вас все закінчиться – ні.

Якщо зараз нам перестануть давати зброю, і Україна, не дай Боже, не переможе – Росія піде далі. Росія не зупиниться. У Європі кажуть: "У нас бензин подорожчав". А те, що люди через твій бензин гинуть? Їм взагалі нічого не цікаво, вони думають тільки про те, що в них бензин дорожчим став.

Я вважаю, що це стосується кожного. Війна може початися в будь-якій країні будь-якої миті. І не треба затягувати зі зброєю, вони дуже багато розмовляють. От дуже багато розмов.

Так, дають, молодці, дякуємо, але якщо говорять, що треба швидше – то треба дати. Так сталось, що ми залишились ні з чим, віддали всю ядерну зброю в надії, що Росія на нас не нападе, а вийшло так, що ми стали взагалі незахищеними, як кошенята. Європейці 300 тисяч років думають чи давати нам зброю, не давати, ведуть ці переговори. Вони не розуміють, що чим більше вони затягують – тим гірше, тому що помирає дуже багато мирних.

Військові не можуть і війною займатися, і мирним допомагати. Військові і так роблять все, що можуть. Мені наші військові сказали так: "Не треба пертися зараз в Україну – виїхали в Польщу, так сидіть там, нащо ви їдете назад, ви нам заважаєте". Вони ж не можуть стріляти по будинку, бо там мирні люди. З цього будинку військові російські стріляють. У цьому різниця між нами та росіянами – тому що їм пофіг, наш приватний сектор обстрілювали фосфорними бомбами, хоч там не було наших військових – за що, про що – ніхто не знає.

І ми тікали просто – я взяла один рюкзак речей, в мене зламалася переноска для кота, і я не змогла його взяти. Я розуміла, що я не зможу його в руках донести, мені треба буде якусь сумку. І не було цієї сумки. Мені довелося залишити кота.

І скільки, поки вони все тягнуть з цією зброєю, скільки вже зламаних доль, скільки зґвалтувань, скільки смертей. У мене тільки 5 людей загиблих…

Це ваші друзі, як я розумію?

Так. Одну вбило осколками в Маріуполі, в інших підвал розбомбили. Взяли й по підвалу вдарили ці придурки, а навіщо? Як Драмтеатр зруйнували. Там не було військових, а вони взяли і вбили всіх. В одну мить просто.

При будь-якому ударі – "база, українські військові, іноземні інструктори". Куди б не били, в них завжди одне і те ж саме. Або не вони б’ють, а то все постанова.

Те, що там говорять: "Віддайте якусь частину своїх територій", я вважаю так – нікому нічого віддавати не треба, і переговори з терористами вести теж не треба.

Що це означає – "віддайте частину своїх територій"? А завтра вони прийдуть і скажуть: "Дайте нам 50 жінок і 50 дітей – ми тут сексу хочемо". І що, так жити? На терористичних умовах? Ні. Росію треба знищити. Раз і назавжди. Щоб не було взагалі такої держави.

А Путіна… Я не знаю, що з ним зробити. Я думала, що більшість росіян мали б розуміти, що інші люди гинуть. Я зайшла після роботи і подумала: "Треба поспілкуватися з цими російськими людьми, що вони думають".

Один говорить: "Ну це ж війна". Я кажу: "Добре, дивись, завтра прийдуть, розстріляють. У тебе діти є?" – "Є", – "Завтра прийдуть, розстріляють твою дружину, а потім будуть ґвалтувати твою дитину, і ти будеш бачити, як вона помирає. А я тобі скажу, що це ж війна. Я послухаю, що ти мені скажеш".

На що окупанти перетворили Маріуполь
Ось на що перетворили Маріуполь російські окупанти / Фото Нацполіції

Загалом, там дійсно більшість людей за війну, і вони говорять: "Я довіряю Путіну, Путін наш президент, він молодець". Це я спілкувалася з реальними людьми.

Я розумію, що там пропаганда, але все одно, в кінцевому результаті ти сам обираєш, у що вірити, а в що – ні. Нам теж приходили в школу росіяни, розказували, що "бійці полку захисників Маріуполя стріляють", а я тільки бачу, як вони "Гради" пускають на наших. Просто ти ж сам головою думати маєш, хто стріляє, і що відбувається.

Європейці просто не розуміють, наскільки це серйозно, і вони не розуміють, що чим довше війна затягується, тим гірше буде для всього світу.

Що ви зробите найперше після перемоги?

Поцілую руки тим, хто нас захищав. Тому що в мене є люди, які пішли захищати нашу країну. Дай Бог, щоб вони зостались живими, і щоб у нас якомога менше було втрат.

Допоможіть знайти кота: звернення до наших читачів

Через війну Анна загубила кота. Руденький кіт віком 5 років. Відгукується на кличку Успєх. Може бути на Черемушках у Приморському районі Маріуполя.

Попри низькі шанси знайти свого улюбленця, Анна не полишає надій. Тому наполегливо просимо – якщо вам щось відомо про те, де перебуває зараз кіт і що з ним – напишіть на електронну пошту автора. Її ви можете знайти нижче (кнопка "написати"). Нижче залишаємо фото кота.

Допоможіть знайти кота / Фото надане 24 каналу

Російські окупанти вторглися в Україну і зруйнували не одне життя, не одне помешкання. Зруйнували не одну мрію, не один будинок. Та всі ми чудово знаємо, що за будь-який злочин неодмінно буде покарання. Це чекає і на тих, хто приніс на нашу землю сльози та біль, тих, хто змусив людей покинути їхні домівки або окупував їх. Ми все повернемо та все відбудуємо, але відібрані життя та спокій навіки будуть на совісті загарбників.