"У "Миротворець" пішов після захоплення рідної Горлівки"
Це був квітень-2014. Я був при штурмі Горлівського РОВД, спостерігав це все на власні очі і зрозумів, що це все, це кінець. Придністров'я – це буде дуже легкий варіант для нас. Я на початку дивився на це все крізь призму конфлікту в Абхазії та Осетії, і воно так приблизно і вийшло.
Варте уваги! Макс Левін: Іловайськ – це не про жалість
Я почав метушитися, не міг бути осторонь. Почалися перші втрати у "Донбасі", це тоді був ще не батальйон, а просто група. Деяких із тих людей я знав, не особисто, але вони земляки, всі з Донецької області. Їх там дуже багато загинуло молодих.
Я тоді дзвонив у військкомат, там мене "футболили". Тоді було вже все – Горлівку здали сєпарам. Подзвонив я в Нацгвардію в Київ. Там мені сказали, приїжджайте, пройдете співбесіду, переатестацію, повернетеся назад, і ми вас викличемо.
Для мене це був шок. Я зрозумів, що люди взагалі не розуміють, що відбувається в Донецькій області, для них це був Марс.
У якийсь черговий день я гортаю інтернет і бачу, батальйони "Київщина" і "Миротворець" набирають людей. У "Київщині" сказали, що вони будуть батальйоном самооборони на території Київської області. Мене це не влаштовувало. Подзвонив в “Миротворець”, мені сказали: "Так, ми готуємося до АТО, приїжджайте". Я зібрав речі, приїхав у Київ, поговорив з комбатом. Усе оформлення зайняло 2-3 дні, і наказом від 19 травня я вже був в батальйоні одним із перших.
Дмитро Сіроштан
"Перший раз нас відправили в Слов'янськ"
Спершу нас відправили у Слов'янськ на зачистку, розмінування, встановлення громадського порядку. Місто було порожнє, ми ходили по ньому, як у фільмах про апокаліпсис. Порожні вулиці, кинуті машини, таке моторошне враження, дуже гнітючий стан. А після двох тижнів у Слов'янську нас перекинули в "Дрезден", ну, тобто Дзержинськ, це так його на місцевому сленгу називають. Там ми з 37-м батальйоном вже виходили на блокпости, несли службу, на відомому "Хресті" на Майорському наші хлопці були. Там уже почалися перші затримання сепаратистів, більш серйозна робота.
"В Іловайськ їхати не змушували"
22 серпня комбат (Андрій Тетерук – Прим. 24 канал) віддав наказ про те, що ми знімаємося. 23-го сказав, що ми висуваємося в бік Многопілля, але не казав, що конкретно в Іловайськ. Про те, що їдемо саме туди, дізнався дорогою. Взагалі у Тетерука така манера керування батальйоном, така особиста його риса, він ніколи нікому нічого не говорить. Це його вольове рішення: я ухвалюю рішення, я несу повну відповідальність. А ви хочете – ідете, не хочете – не йдіть, якщо не довіряєте. Я думаю, це і стало відправною точкою того, що в батальйоні відбувся розкол просто перед виїздом, і 54 людини просто поїхали назад.
Боєць батальйону "Миротворець" 2014-2018 років
Ми лишилися, в Іловайськ нас заходило 87 людей. Ми абсолютно нічого не знали. Якщо хтось буде розповідати з батальйонів, що знали, що там в Іловайську, це все брехня. Ніхто не знав, навіть Тетерук, я думаю, не усвідомлював повної інформації. Усвідомлення прийшло, коли ми приїхали на місце і нам пояснили, як ми потрапимо в місто. Нам виставлять димову завісу, і ми на великій швидкості будемо прориватися.
Вихід з Іловайського котла: дивіться відео
І тоді я, як колишній військовий зрозумів, що місто у напівкільці, як мінімум, і ми прориваємося в обложене місто. Це було 24 серпня. Про те, що там були росіяни, ніхто тоді поки не знав. Зранку о п’ятій годині Тетерук нас вистроїв, сказав, що їдемо на "зачистку", ввечері повертаємося. Звісно, ввечері ніхто не повертався. Мишоловка закрилася, і ми лишилися. Ми дислокувалися в депо, це була крайня точка, ми були найглибше з усіх батальйонів.
"До останнього було відчуття, що скоро перемога"
Основні позиції були в школі. По карті вона відтягнута трошки далі від сєпарів, хоча там діставалося всім, бо не було прямої лінії оборони. Усі добробати тримали якісь опорні пункти. Справа був "Дніпро"-1, зліва трохи позаду був "Донбас", а ми були по центру, тримали депо.
Іловайська мапа
П'ять діб безперервних обстрілів без їжі, без води, не вистачало патронів. Найгірше було навіть не без їжі, а без води, це була жесть, дуже хотілося пити.
Я сам місцевий, з Горлівки, звик до спекотного клімату, але тоді відчуття спраги було жахливе. З напоїв була тільки горілка. Були також цукерки і шоколадки. Ну, хто ж буде їсти шоколад, коли хочеться пити?
Ми чергували постійно в гаражі, це найбільш крайня точка, де пішохідний місток. Часто у всяких документальних фільмах показують кадри, як "Донбас" іде на зачистку вулицею, попереду беха (БМП – Прим. 24 канал) іде, так от ця вулиця і веде на міст. Цей місток тримали якраз ми.
Бій за Іловайськ 26 серпня 2014 року: дивіться відео
"Барні", покійний (Олександр Ільницький, позивний "Барні", загинув у січні-2016 під Горлівкою – Прим. 24 канал) вискочив туди з гранатометом, відстрілявся, а назад вийти не зміг, бо пристрілялися снайпери. До мене підійшов командир другого взводу першої роти і каже: “Діма, треба прикрити”. А я був кулеметником, і це реально було… Я згадав усіх святих.
Треба було вийти на цей міст під обстрілами, залягти і прикрити, поки "Барні" повернеться. Я там ліг, висадив увесь боєкомплект, який у мене був. Підвожу голову, а він собі спокійно іде з відстріляним тубусом в руках. Я на Барні дивлюся, очі на лоба вилізли. Кулі цокають, а він собі іде спокійно, навіть не нахилився! Таких бійців мало було, Царство йому небесне.
Іще один момент яскравий. За день до виходу сидимо в депо із Сашею Співачуком, покійним. Дикий обстріл, просто скажений, все дзвенить від куль, рекошетів. Ми тримали правий фланг депо, щоб сепари не обійшли збоку. А пацани з першої роти тримали передній фланг, там основне рубилово, нам теж діставалося. Сидимо за цим стовпом із Сашею і розгадуємо кросворд. Було таке відчуття легкості, що все складеться, все буде нормально...
"А далі був вихід"
Був наказ командування, Хомчака (Руслан Хомчак, генерал, командувач сектору "Б" під час подій в Іловайську – Прим. 24 канал), машини не зупиняти, рухатися вперед, тобто прорив на швидкості. Але особисто я вважаю, що це якраз і було великою помилкою. Замість того, щоб зупинитися при першому ж обстрілі, коли стало ясно, що це засада і нас не випустять, треба було зупиняти колону, розвертати бойові порядки і їх просто змітати.
Варте уваги! Оприлюднили нові докази участі Росії у боях за Іловайськ: промовисте відео
Там росіян було не так вже й багато, чотири батальйони в порівняні з півтора тисячами тих, хто виходив з оточення – це смішно. І ці чотири батальйони ж усі не в одному місці були сконцентровані, а по всій лінії розтягнуті тонким ланцюжком. Прорвати їх, знести не було б дуже складно при грамотному командуванні. На жаль, команда була іншою – прориватися. І всі їхали не зупиняючись і по них гатили з обох сторін.
"Під кулі у шкільному автобусі"
Усе на цивільних машинах. З першого і до останнього дня в АТО, і навіть чотири роки по тому, а я звільнився у серпні 2018 року, – жодної техніки у батальйона не було. А ще й не вистачало транспорту. Уявіть, їде шкільний автобус – ПАЗік забитий людьми так, що не можна навіть виставити кулемет чи автомат і вести вогонь. Ти просто затиснутий між людьми в натовпі. І тоді відчуття страху мене взяло дуже сильно. Я злякався і запанікував.
Схема обстрілу в Іловайську
Тоді автобус підбили, він загорівся, всі почали вистрибувати, мене збили, я вже вискочив останнім. Поки підвівся, уявіть, п'ять днів, голодний, думаєш дуже повільно, навантажений боєкомплектом, у цьому ніколи не знімаємо броніку, просто свинцевий.
Поки там прочухався, піднявся, відкрив очі, уже нікого немає, лише кулі свистять. Я загубився, злякався і почав іти до перехрестя, там мене підібрав батальйон "Дніпро"-1, я стрибнув до них в пікап. Вони мене вивезли майже до самої зеленки.
Там пікап знову підбили. Я сам момент вибуху не пам'ятаю. Потім Паша (Павло Нетьосов, пошуковець, був на місці обстрілів – ПРим. 24 канал) казав, це був фугас, бо велика воронка лишилася. Я відчув лише удар – я вилітаю і десь секунду-дві-п'ять втратив свідомість і до тями прийшов вже перед посадкою.
Залишки пікапу батальйону "Дніпро-1" / Фото пошуковця Павла Нетьосова
Все, що залишилось після обстрілу пікапу "Дніпро"-1 / Фото пошуковця Павла Нетьосова
Ще дорогою, коли колона йшла, я зрозумів, що нас ведуть. Ми двічі намагалися звернути, і вони одразу відкривали корекційний обстріл, нас просто заганяли в пастку. Я тоді вже зрозумів, що щось не те відбувається, але уже майже в горловині пастки. Ми всі п'ять діб знали, що в оточенні. Але я не усвідомлював, що оця домовленість може бути настільки цинічно порушена, що настільки низько вони вчинять.
А домовленості були, я чув у прямому ефірі. У Тетерука була затиснута тенгетка (рація для зв'язку – Прим. 24 канал), і було чути переговори командування. Я стояв біля машини, там дві години чекали збір.
Підійшов до машини комбата і почув такий уривок:
– Складайте зброю і виходьте.
А там хтось відповідає:
– Ми зброю складати не будемо.
І у відповідь, я так розумію, російська сторона нам каже:
– У вас немає честі, ми ж так не домовлялися.
До останнього моменту відтягували, були ще ці коливання, випустити чи не випустити. В останній момент росіянам дали команду стріляли. При всій нелюбові до Порошенка, від нього в той моменту нічого не залежало, це була операція російський військ. Будь-які рішення Порошенка нібито топити всіх добровольців там не мали місця, це повна маячня і конспірологія.
"Думав, що росіяни вже під Дніпром"
...По тій зеленці вийшов я до Старобешева. Звідти вже пішки дійшов до Тельманово у повному нерозумінні, що відбувається. Відчуття були такі, що вони вже під Дніпром. Коли ти один, дезорієнтований, не можеш думати, відчуття просто моторошні. Я постійно це переграю в голові, може, коли б лишився з хлопцями, хтось міг і не загинути. Бо я місцевий, знаю дорогу, я знав, де ми були.
А вже потім, коли говорив із хлопцям, коли вони тицяли пальцем по карті, вони абсолютно не розуміли, де перебувають. Хтось кілька разів повертався назад, хтось ходив взагалі кругами. Це теж, я думаю, мінус тієї політики командування – не доводити особовому складу, де вони. Коли людина усвідомлює, де, як, куди рухатися, виходити було б легше.
Карта виходу з Іловайська
В Старобешево мені допомогли переселенці з Донецька, перевдягли. Дали мені спортивні штани, футболка була у мене чорна, військова, берці теж на мені. Так я і пішов, просто на дурака прямо, документи мав місцевого, з горлівською пропискою. Так я пройшов два поста сєпарських, вони мене спокійно пропустили. Люди були неграмотні, ненавчені, місцева гопота...
Мене підібрав водій, довіз майже до Тельманового, трохи недовіз. Він одразу зрозумів, хто я, сказав: "Вибач, браток, але я просто боюся". Теж із Донецька, молодий пацан, він мені грошей дав, дай Бог йому здоров'я. До міста я вже дійшов пішки, кілометрів 5-7 було.
Там сів у рейсовий автобус, по карті знайшов залізничну станцію. Думки які були? Якщо це повномасштабне вторгнення і росіяни десь по Дніпру вже, то до своїх варто добиратися непомітно, тобто електричками. Дороги точно перекриваються, у пасажирський потяг я не сяду, а електричкою без проблем. Дівчата на станції нагодували мене, зарядили телефон, подзвонив дружині в Маріуполь.
"Відштовхнув дружину, бо відчув, що не хочу їхати"
Я приїхав до Волновахи. Я рухався туди, бо комбат сказав, що обоз батальйону туди перемістився. Ну і по-друге, це теж крупний залізничний вузол. Знову ж таки, я думав, якщо доберуся до залізничного вузла, кудись точно виїду. Не забувайте, я сам, ні інформації, нічого, все йшов полями, все кущами, боїшся кожного шороху.
Подзвонив дружині, вона каже, я приїду. Я її прошу, Юля не їдь, сєпари перерізали дорогу на Тельманове (із 2016 перейменоване на Бойківське – Прим. 24 канал), те, що я чув від місцевих та по радіо місцевому. А роз'їзди їхні гасають уже під самим Маріуполем. О другій ночі дружина таки приїхала на таксі. Коли я вийшов з електрички, зв’язався з нашими в главку.
Якийсь полковник поліції вивіз мене на базу нашої дислокації, він тоді дуже ризикував. Це зараз Волноваха наша, все ясно, а тоді все змішалося. На виїзді з Волновахи зустрівся з дружиною. У таксі її привіз чистий сєпар і не здав. Ми постояли хвилин п’ять, обійнялися, вона заплакала. Я відчув у той момент, що вже нікуди не поїду – і я її відштовхнув. Так грубо вийшло, але я просто інакше ніяк не зміг би поїхати. У Волновасі наші хлопці погодували, вдягли. Через два дні я вже був у Києві.
"Наш батальйон виходив з Іловайська ще два місяці"
У Волновасі, коли я виходив, 14 людей точно відомо, що були живі. Батальйон виходив ще довго. Андрій Хмуринський був передостаннім, 14 днів бігав по посадках, москалі ніяк не могли його схопити. Ці лісосмуги розміром два на чотири кілометри, він там травою, листям харчувався.
Росіяни уже кільце замкнули, як професійні військові прожектори розставили, тепловізори мали, ніяк не вдалося б вийти. Він у полоні пробув, мама його забирала. Козалій і Гінге, наші два діди, останніми вийшли десь за два місці. Більша частина вийшла тоді через Новокатеринівку, а багатьом довелося поблукати, хто через посадку, хто через полон. Цей вихід коштував нашому батальйону 10 людей.
"Командування мислило цивільними втратами"
У Києві був шок повний у військового керівництва, МВД. Вони були в паралічі. Уявіть, поїхало на Донбас 120 людей, а повернулося 14. Для цих людей, як для міліціонерів з тією логікою, кожен труп – це втрата погонів, звань і так далі. Вони мислили ще цивільними критеріями. Коли пішли втрати воєнні, а не цивільні, це був повний ступор. Вони абсолютно не знали, що робити. Оці спроби догодити усім живим тоді, ледве не на руках носили, це треба було бачити.
Боєць, який вийшов з "Іловайського котла"
У саму Волноваху прилетів навіть не знаю хто, декілька разів його бачив, якийсь радник, такий модний, із косичкою заплетеною. Їх там була тьма. Усі такі круті з охороною, в тактичних окулярах, розмальовані. І він каже нам: "Це у вас градобоязнь, ми вас зараз дамо парабелум (ручний самозарядний пістолет – Прим. 24 канал), будете відстрілюватися". Ну, це я перебільшую. А всередині так захотілося матюкнутися.
Ми вийшли брудні, чорні, ти хоча б нам запасні труси і зубну щітку привіз. Я вже не кажу, поїсти дати. Ні-ні, їх це не хвилювало. Вони усіма силами намагалися зробити так, щоб ми лишилися там. Ну, а куди лишатися? Людей треба у госпіталь вести, виводити із шоку, працювати з ними.
Це я по собі суджу, мені ніхто не допомагав, просто добра лікарка трапилася, вона мені допомогла. Три тижні у госпіталі на Вишгородській у Києві, поліклініці МВД, після контузії вона допомогла мені вийти з того стану.
Кожен день закриваю очі і хлопців бачу, розмовляю з ними. Я думав, зійду з розуму. Це ще тривало протягом року, і страх знову потрапити в оточення мене постійно переслідує, це така нав'язлива річ, про це треба говорити. Багато хто із загнаними страхами так і продовжують служити, це видно по очах, як на долоні видно, що людина боїться. Таких не можна знову посилати у бій.
"Росіяни навіть не змогли скористатися своєю пасткою"
Я вважаю, що нам ще дуже пощастило. Це мінус нашому керівництву, але це і величезний мінус росіянам. Я дивився відео, як розбили американці російську групу "Вагнер" у Сирії. Якщо такі бійці були б тут, все було б інакше.
Треба розуміти, росіяни підлі, підступні, але не такі сильні вояки, як виявилося. Навіть влаштувавши таку пастку, вони навіть не змогли нею скористатися. Це звучить дуже цинічно, бо дуже багато людей загинуло, але це справді так.
Коли я виходив через посадку, наткнувся на російський окоп. Це були молоді хлопці, призовники, їхній піксель упізнав на одязі, але були без знаків розрізнення, обличчя слов'янські, тобто не буряти чи монголи, і говір такий московський. Я їх бачив за метрів 7-8, кинув гранату і викотився, у мене більше нічого не було.
Росіяни там були задовго до Іловайська. Телефонограми, доповіді про це лягали на стіл. А командування казало – не панікувати. Я простий боєць, не хочу нікого звинувачувати, я розумію Хомчака і того ж Муженка (Віктор Муженко, начальник Генерального штабу – Прим. 24 канал). Кожен день їм повідомляють: росіяни там, росіяни там, там захопили, там вбили...
Важливо! Журналісти зібрали спогади бійців, які пройшли пекло Іловайська: унікальний проект
На будь-якій війни 90% розвідданих, яке отримує командування, не підтверджуються, це просто інформаційне сміття. Але перевіряти все одно треба, а вони просто відмахувалися. Я їх розумію, але на кону було забагато всього, такі речі не можна лишати. Якщо тобі 20 разів кричать "Вовки!", то треба хоча б раз вийти в поле і перевірити, чи є там ті вовки.
"Спрацював на слабку трійку"
Свою роботу я оцінюю на слабку трійку. Я професійний військовий, але зробити більше не вийшло. Цей черв'ячок вини мене і досі точить зсередини.
А ще я ж давав собі слово. Я з Горлівки, там лишалася моя родина, там був батько. У мене була надія повернутися, ввійти туди. Тому ще чотири роки сам себе умовляв, що ось-ось зайдемо з перемогою, але у 2018 році зрозумів, що треба йти. Контузія почала давати своє, ну і вік такий, 50 років уже. Крім того, батальйон вивели, він зараз у третій лінії оборони, лише поліцейські завдання, це не моє, я військовий, не поліцейський. Тоді я зрозумів, що звільнення зараз не буде, це заморожений конфлікт, він триватиме ще роки.
Дмитро Сіроштан біля Стіни пам'яті у Києві
Вирішив допомагати із роботою по Стіні пам'яті – це дань тому, що не зміг зробити більше, краще. Це все коштує великих грошей. І потрібно змінювати концепцію стіни. Треба зменшувати розмір фотографій, якось по-іншому підписувати. Але матері загиблих дуже часто проти. Одна каже, що хоче так бачити свого сина, інша – по-іншому.
"Соняшники врятували людей в Іловайську"
Сама емблема стіни пам'яті із соняшником у нас вийшла якось одразу. Ми з Павлом абсолютно різні люди, але якось так склалося, що погляди цього проекту збігалися один в один: сльозу ось сюди, пелюстку ось так.
Соняшник – це символ не тільки Іловайської трагедії. Це символ всієї війни
Тоді був серпень, але соняшники ще стояли квітучі. Вони врятували мінімум 14 бійців лише із мого підрозділу. Це дуже символічно, квітка сонця, квітка надії, життя. І він багатьом з нас це життя подарував. І ми тут в ціль потрапили із ним. Коли машини з посадки розстрілювали, люди повзли крізь соняшники за пагорб, так вони і врятувалися.
"Чи ми герої?"
Усвідомити, що ти йдеш у бій, не прикриваючись стоміліметровою бронею танку, а їдеш у шкільному автобусі – це не в одній армії світу б у скроні пальцем покрутили. А люди йшли на це, тому треба пам'ятати, що добровольці – це трохи інше, трохи вище і чистіше.
Хтось із великих полководців сказав: "Героїзм солдата – це помилки генерала". Дуже тяжка тема. За великим рахунком, так, ми всі там герої. Але залишімо це на розсуд людей...
Спогади Дмитра Сіроштана про вихід з Іловайського котла: дивіться відео
Використано відео з таких YouTube-каналів: LB.ua, Armia SOS (відео Андрія Тетерука), Konstantin Grigoryan, The People's Project.