Amnesty International опублікувала річну доповідь щодо ситуації з правами людини в Україні та світі у 2020 році, головним викликом якого стала боротьба із COVID-19. Далі у матеріалі читайте про особливості, на які звернула увагу організація в Україні.

Зверніть увагу! Скільки ЛГБТ-підлітків в Україні почуваються у небезпеці в школі: шокуючі дані

COVID-19 – виклик для української медицини

Обмеження, зумовлені пандемією COVID-19, не змогли ефективно запобігти поширенню хвороби. Ситуація загострилася через нестачу засобів індивідуального захисту та достатньої кількості тестів, що перевантажило систему охорони здоров'я. До середини грудня повідомлялося, що понад 51 731 медик інфікувався COVID-19, із загальної кількості 1 055 047 підтверджених випадків зараження на той час.

За даними Міністра соціальної політики, понад 300 медичних працівників і працівниць померли до 19 грудня, натомість лише 53 смерті були визнані як такі, що пов'язані з професійною діяльністю. Їхнім родинам пообіцяли державну компенсацію, але, згідно з інформацією у ЗМІ, до 12 листопада компенсацію у повному обсязі отримала лише 21 родина, а часткову – 22: через несприятливі бюрократичні умови та необхідність доведення, що померла особа заразилася на COVID-19 саме на роботі.

Схід України

Території сходу України, що контролюються проросійськими сепаратистами, залишилися недосяжними для багатьох організацій громадянського суспільства та гуманітарних організацій. Утиски всіх, хто висловлює будь-яку форму незгоди, надалі продовжувалися, зокрема арешти, допити, тортури та інші види жорстокого поводження з боку де-факто "влади", а також ув'язнення, часто в нелюдських умовах.

Обидві сторони конфлікту встановили обмеження на пересування через лінію зіткнення, які часто мали вигляд заходів у відповідь. Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні повідомила, що кількість перетинів лінії зіткнення в обидва напрямки суттєво зменшилася: в середньому з одного мільйону осіб на місяць (на початку року) до десятків тисяч осіб (у жовтні). Це роз'єднало сім'ї та вплинуло на умови існування та доступ до базових послуг багатьох людей.

За даними Офісу генерального прокурора, за 2020 рік було зафіксовано 129 кримінальних справ щодо імовірних тортур, з них у 59 випадках були висунуто підозри, 52 справи були закриті.

Не було досягнуто справедливості й відшкодування для жодної цивільної особи – постраждалої від насильницького викрадення, таємного утримання під вартою та тортур з боку Служби безпеки України у період з 2014 по 2016 рік, факти яких викрила Amnesty International разом із Human rights watch і оприлюднила в доповіді "Тебе не існує" у 2016 році. Жодна особа, причетна до цих злочинів, так і не була притягнута до відповідальності.

Домашнє насильство надалі було поширеним, недостатньо задокументованим та часто не отримувало ефективної реакції з боку державних органів. Правові та інституційні ініціативи останніх років щодо боротьби із домашнім насильством часто були неналежним чином реалізовані, якщо й взагалі реалізувалися. Поліція неохоче видавала термінові заборонні приписи та не бажала або була неспроможною їх примусово виконати.

Військові та поліцейські надалі були звільнені від дії положень Кодексу про адміністративні правопорушення про покарання за домашнє насильство. На практиці це означає, що ці категорії людей можуть уникати переслідувань за домашнє насильство як кримінального правопорушення. Оскільки закон часто трактується так, що для порушення кримінальної справи за "систематичне" правопорушення, до цього кривдника мають як мінімум двічі протягом року притягнути до адміністративної відповідальності.

У Криму продовжувалися як суворе переслідування за правозахисну роботу та інакомислення, так і обмеження роботи ЗМІ. Насильницькі зникнення 2014 року, з початку окупації півострова Росією, не були розслідувані. Окупаційна російська влада продовжувала переслідування правозахисників, зокрема членів "Кримської Солідарності" – низової групи самодопомоги етнічних кримських татар. Багато її членів та членкинь стикнулися з політично мотивованим кримінальним переслідуванням, переважно за надуманими обвинуваченнями у нібито членстві в "Хізб-ут-Тахрір" – ісламському русі, забороненому як "терористичний" в Росії, але легальному в Україні. Свавільні ретельні обшуки будинків, неофіційні допити російськими спецслужбами та залякування також широко використовувалися як репресивні заходи проти етнічних кримських татар.

Пандемія COVID-19 оголила системну кризу в галузі охорони здоров'я і призвела до відчутних обмежень у праві на здоров'я й гідні умови праці для медиків. Брак засобів індивідуального захисту, тестувань засвідчили, що уряд не впорався із викликами, пов'язаними з пандемією. Обмеження не лише не змогли запобігти поширенню коронавірусної хвороби, а і на певний період залишили людей, що проживають по обидва боки лінії зіткнення на Донбасі, без доступу до житла, продуктів, медичних послуг тощо.

Локдаун також став однією з причин різкого росту звернень щодо домашнього насильства, було зареєстровано на 61% більше скарг проти 2019 року. Але дійсно, вагомою причиною цього росту, безумовно, є і зростання усвідомленості проблеми у суспільстві.

Дуже гостро постала і проблема тортур з боку співробітників поліції, зокрема справа про зґвалтування у Кагарлицькому відділенні поліції стала показовою для суспільства, утім не призвела до кардинальних змін.

Угруповання, що пропагують насильство та дискримінацію, продовжували утиски вразливих груп, зокрема ромів та ЛГБТІ, а правоохоронні органи неналежно реагували на це, що тільки більше живило атмосферу безкарності за злочини на ґрунті ненависті.

Загалом 2020 рік став періодом системного порушення прав людини, на які держава, на жаль, не змогла належно відреагувати. Українська влада має зробити ретельну роботу над помилками й не допустити їх повторення у 2021 році.