Сценарії миру

Почну із загальної (історико-політичної) рамки аналізу: коли і чому ведуть переговори про завершення війни й підписують угоди про мир (чи перемир'я)?

Радимо На нас чекатиме продовження війни, але окупанти вже починають торгуватися

Якщо не вдаватися у детальну класифікацію різноманітних ситуацій, то в абсолютній більшості випадків діють два сценарії:

1) одна зі сторін конфлікту перемагає, інша змушена визнати свою поразку і погоджується (хоча б частково) на вимоги переможця;

2) війна виснажує обидві сторони конфлікту, у яких з'являється усвідомлення, що треба виходити з війни на певних компромісних умовах (щоб ніхто не виглядав переможеним).

Якщо з такого погляду оцінити й нинішню військову і переговорну ситуацію, то поки що ми не бачимо відповідності цим двом сценаріям.

Протистояння століття

Росії не вдався бліцкриг, вона дедалі більше в'язне у війні в Україні. У росіян є перевага у чисельності військ, у зброї (особливо у повітрі), боєприпасах, матеріальних ресурсах, але відчувається слабка мотивація й купа різноманітних помилок і слабкостей, а головне – стійкість і хоробрість українців, які захищають свою країну, не дають Росії можливості перемогти Україну.

Потужні економічні санкції також послаблюють і військовий, і соціально-економічний потенціал Росії. І якщо на початку перемовин з Україною Росія розглядала переговорний майданчик винятково як інструмент для фіксації беззастережної капітуляції України, то зараз росіяни вже готові розглядати й українські пропозиції, але досі сподіваються військовим шляхом примусити Україну до виконання більшості своїх вимог, хоча, можливо, й у відносно поміркованих формах.

Україна вистояла у перший місяць війни і точно не збирається капітулювати перед Росією. Українці мають величезну мотивацію захищати свою країну, а те, що роблять загарбники на нашій землі, лише посилює ненависть до ворога.

Але у нашої країни значно менше ресурсів (і військових, і фінансових, і матеріальних), ніж у Росії. Чимала частина цих ресурсів вже витрачена, до того ж зруйнована значна частка нашої інфраструктури й економічного потенціалу. І Росія зараз почала використовувати тактику поступового цілеспрямованого знищення ресурсної бази для української армії й народного господарства.

Допомога міжнародних партнерів дає нам можливість ефективно захищатися, але є недостатньою для того, щоб перейти у контрнаступ і перемогти агресора. З цього погляду в української сторони є більша мотивація для того, щоб вийти з війни переговорним шляхом, однак є й чіткі червоні лінії, за які ми не можемо заступати в процесі перемовин (зокрема ми не можемо погодитись на відмову від частини нашої території: на визнання Криму російським, а також "незалежності" сепаратистських псевдореспублік на Донбасі).

Цікаво Посеред війни і страху Україна почала те, що дає надію на життя

Дипломатична контратака

Виходячи з цієї логіки, наразі поки не має прямих і явних передумов для якихось реальних мирних домовленостей між Росією і Україною. Проте для України кожен новий день війни – це величезні втрати: і життя людей, і руйнування нашої економіки. Думаю, саме тому українська сторона спробувала в Стамбулі прискорити переговорний процес і запропонувала свій варіант мирної угоди (або її частини) у вигляді угоди про міжнародні гарантії безпеки для України.

Образно кажучи, це була така собі дипломатична контратака української делегації, намагання перехопити ініціативу в переговорному процесі. Дуже показово, що російська делегація взяла ці пропозиції на розгляд. Нема вже ультимативних вимог з їх боку. Вже починається якась умовно "конструктивна дискусія". І в цьому контексті ще більш цікаво, як відреагували в Росії на перемовини в Стамбулі.

Ви здивуєтесь, але там теж кажуть про "зраду", лунають заяви про "капітуляцію перед Україною", про дипломатичну поразку Росії. Керівник російської делегації Володимир Мединський після повернення до Москви навіть змушений був виправдовуватись, хоча точно можна сказати, що він діяв в межах директив Кремля.

І якщо в Росії кажуть (хай навіть дехто) про дипломатичну поразку своєї делегації, то, значить, не все так погано було зроблено нашими переговорниками в Стамбулі, як пишуть деякі українські коментатори в соціальних мережах.

Питання без відповідей

Оскільки окремі ініціативи української сторони викликали неоднозначну, в тому числі й гострокритичну реакцію, коротко проаналізую найбільш дискусійні питання.

Найбільше критики і дискусій – доввкола теми відмови від членства в НАТО в обмін на міжнародні гарантії нашої безпеки на рівні, як для країн НАТО (від країн-гарантів). На мій суб'єктивний погляд, це була б найменша жертва з нашого боку.

Річ у тім, що чіткої й реалістичної перспективи членства України в НАТО як не було, так і немає. Ефективність дій НАТО щодо допомоги Україні в перший місяць війни, м'яко кажучи, не вражала. Такі держави, як Угорщина, можуть заблокувати і принципи взаємної допомоги всередині НАТО.

Варто прочитати Крилаті й тактичні: якими ракетами Путін обстрілює українські міста

І якщо обирати між виживанням і збереженням України з одного боку й примарним членством в НАТО з іншого, то зрозуміло, що має бути пріоритетним. Тим більше, якщо вийде з такими гарантіями безпеки, як пропонується українською стороною (військова допомога нашій країні у разі зовнішньої агресії), то яка різниця, хто це здійснює – НАТО, чи країни-гаранти нашої безпеки.

Але і з переможними реляціями не варто поспішати. З потенційними країнами-гарантами нашої безпеки ще треба домовитись. Можливо, це потребує окремих перемовин або розширення формату нинішніх переговорів.

У перший місяць війни Росії проти України ми не побачили ентузіазму щодо прямого військового протистояння Росії з боку жодної західної країни. Крім того, як свідчить історичний досвід, гарантії безпеки на папері (навіть про взаємну допомогу) не завжди працюють на практиці (до речі, потенційно це стосується і 5-ої статті договору про НАТО). Я вже не кажу про те, що не можна вірити жодним гарантіям безпеки з боку Росії.

Тому про гарантії безпеки для України треба домовлятися, але одночасно не варто перебільшувати їх значення, вони не стануть абсолютним запобіжником проти відновлення ризиків нової війни Росії проти України.

Ще одна дискусійна тема – статус Криму. Оскільки позиції України й Росії в цьому питанні є прямо протилежними, то знайти компроміс наразі неможливо. Тому пропонується 15-річний термін для перемовин на цю тему. Сам термін в цьому контексті не дуже важливий, може бути і 10 і 20 років. Очевидно, що швидко цю проблему не вирішити, якщо взагалі її можливо вирішити.

В принципі у цьому випадку не має нічого нового. Зберігається неофіційне статус-кво, кожна зі сторін залишається при своїй позиції. Але якщо Росія погодиться на цю пропозицію (в чому я не впевнений), то вперше після 2014 року розпочнуться переговори про статус Криму.

Нагадаю, що раніше Росія категорично відмовлялася від будь-якого обговорення цієї теми за своєї участі. Тож і в цьому випадку немає жодної зради, хоча, чесно кажучи, немає і особливої перспективи домовитися з цієї проблеми. Щодо відкладання спірного питання на певний час – це є традиційним компромісом в історії дипломатії.

Стамбульська зрада чи перемога

Якщо узагальнювати, то стамбульській раунд перемовин між Росією й Україною не став для нас ні зрадою, ні перемогою. Це початок нового, більш змістовного, але й складного етапу переговорного процесу. Проте не варто очікувати швидких результатів.

Цілком вірогідно, що російська сторона відкине значну частину українських ініціатив і може висунути свої контрпропозиції. Якщо йдеться про раціональний компроміс заради завершення війни, то для цього ще треба дозріти, перш за все, російській стороні.

Ну і на останок найбільш принципове питання – чи взагалі можна і варто домовлятися з Путіним (чи з путінською Росією)? Враховуючи маніакальні антиукраїнські установки Володимира Путіна, я і сам сумніваюсь в готовності російського диктатора до раціональних компромісів заради припинення війни в Україні. Якщо він вперто вимагатиме "денацифікації" й "демілітарізації" та інших своїх вимог до України, то мирний компроміс не буде можливим.

Важливе Чим більше Росія брехатиме населенню про кількість трупів, тим тяжчим буде його похмілля

Але якщо і до російської верхівки, і до самого Путіна поступово прийде розуміння, що перемогти Україну не вдасться, а продовження війни буде створювати катастрофічні ризики для самої Росії, то може у керівництва Росії й з'явиться готовність до пошуку мирного виходу з глухого кута війни.

Не відкидається в цьому контексті й варіант сурогатного миру (точніше перемир'я) на кшталт Мінських домовленостей. Проте такий сценарій не принесе миру, скоріше, це буде пауза у військовому конфлікті.

В будь якому випадку нам треба вистояти – або активним і рішучим спротивом змусити російське керівництво до взаємоприйнятного компромісу, який передбачає припинення війни і виведення російських військ з території України, або врешті-решт вибити ворога з нашої землі (але для цього нам потрібна більш масштабна й ефективна військова і економічна допомога наших партнерів).

Злободенно – Печій окреслив проблеми гарантій безпеки для України: дивіться відео