Українська пастораль
Але я їхав тут областями, два дні за кермом, і перший, с*ка, перший раз у житті я мало не розплакався від погляду на звичайне поле. Як дитина. Я доповідаю вам. Соплі й ось це все.
Радимо Наші перемоги на фронті – головний ультиматум під час переговорів з Росією
В полі їхав зелений трактор. Тягнув за собою якусь велику хр*нь, типу борони чи якось так, все одно назви цього я ніхр*на не знаю. І я раптом з абсолютною чіткістю зрозумів, що посеред війни, пиз**ця і страху Україна почала посівну.
Земля, що кличе жити
Такої спраги жити я ніколи не відчував. Такого неймовірного, пристрасного бажання будь-що перемогти і назавжди, ссс*ка, назавжди забути про ці довбані приходи й довбані сирени. Про поштовхи прикладу в плече і пропотілий одяг. Про зведення, оперативку, телеграм-канали та вічні СМС-ки "Як ти?".
У полі, ліворуч від мене, кілька мужиків розмахували руками, тицяли один в одного, хтось хапав жмені землі й навіщось висипав їх із долонь назад. Зелений трактор тягнув хр*новину по полю. Двигун моєї недоремонтованої машини тягнув дві тонни заліза вузькою дорогою.
Важливо Росія вичерпала ліміт жахачок: 4 позитивних сигнали з перемовин у Стамбулі
Мені хотілося плакати. Дддідько, я став надто сентиментальним за ці тридцять три дні восьмирічної війни завдовжки чотири століття. Україна почала садити зерно. Щоб хліб для мене, як і раніше, виростав у магазинах. Я зупинився, вийшов з тачки, що нагрілася й потріскувала. Покурив. Взяв жменю цієї землі й теж навіщось висипав її назад. Це – не країна. Це – казка.
Актуально – Україна забезпечила формування запасів їжі на кілька років: дивіться відео