Хто читає: безперечно, любитель сентиментів в їхній найбільш нескаламученій формі.
Що читає: новинку року, який минає – роман "Ніжність" француза Давіда Фоенкіноса, перекладений в 2018-му українською та випущений з друку Видавництвом Старого Лева.
Чому читає: тому що всім нам хочеться казки, особливо коли зима та опалювальний сезон – у розпалі, але ані те, ані друге не тішить надто комфортними умовами.
Скільки кохань (а також й чоловіків) може бути в житті жінки? Над цим питанням застановлялися чимало митців: від українки Євгенії Кононенко, авторки знаменитого есе "Без мужика", до британки Джейн Остін, одна з героїнь котрої говорить, що не схвалює "повторну прив'язаність". Існує й теорія про те, що перше (переважно – юнацьке) кохання існує для розігріву емоцій, тоді як друге (воно ж й останнє) – на все життя. Не дарма Ромео закохався спочатку не в Джульєтту, а в Розаліну, та й у Адама, подейкують, була до Єви така собі Ліліт. Але, власне, скільки людей – стільки й правил. Хтось закохується раз і назавжди, а хтось робить це доволі регулярно. У кожного свій власний сердечний потенціал, і засуджувати надто пристрасні натури було б несправедливо. А надто – вдів.
Читайте також: Ієн Мак'юен: Гамлет носить памперси
Так, в центрі роману "Ніжність" – удова на ймення Наталі. Тобто на початку твору вона ще не має цього печального статусу, це – молода жінка, котра випадково зустрічає своє велике кохання. (Зауважимо в дужках: велике кохання номер один). Кохання звати Франсуа, й вони з Наталі дивовижно пасують один одному. Далі – весілля й сім років найщасливішого у світі шлюбу. І – чорне провалля Наталчиного горя, коли одного дня Франсуа під час пробіжки збиває автівка. З цього, власне, й починається справжній розвиток сюжету.
Відстраждавши певну кількість сторінок, Наталі помалу повертається до життя. Бо й noblesse oblige – Наталі займає керівний пост у чималій компанії, тож вона конче необхідна своєму трудовому колективу. А в колективі є двоє чоловіків, що небайдужі до чарівної удови: начальник Наталі Шарль і її підлеглий Маркус. Шарль – одружений, а Маркус – вільний. Зате Шарль – постать визначна (принаймні в масштабах цієї компанії), а Маркус – просто ходяче непорозуміння.
Але обирає Наталі (як не складно здогадатися) якраз Маркуса. Хтозна чому. Можливо, тому, що вона також стоїть на сторожі традиційних цінностей, як, наприклад, наш секретар РНБО Турчинов. Або тому, що жінки буцімто люблять виступати у стосунках з сильною статтю такими собі рятівницями. Або, зрештою, тому, що любов – штука непередбачувана, непрогнозована та така, що не піддається жодним логічним поясненням. В кожному разі, Наталі першою робить крок на зустріч Маркусу, бо він – чоловік боязкий, та ще й з психологічними травмами в бекграунді, а відтак ніколи б перший не наважився підняти очі на прекрасну й недосяжну Наталі.
А далі починається доволі дивна гра: після поцілунку, яким Наталі несподівано нагороджує Маркуса, той уникає жінки, чим ще більше розпалює її емоції. Якщо на пристрасть (на даному етапі), то, принаймні, цікавість. З цікавості все й пішло: ці двоє палко покохали один одного. Підступний Шарль намагався розлучити пару, спокушаючи Маркуса цікавою кар'єрною пропозицією, але зазнав ганебного фіаско. Любов перемогла усе, включаючи й меркантильні розрахунки. Наприкінці роману пара віддається коханню, описаному надто цнотливо, як для французького романіста.
Читайте також: Як знайти радість у житті: рецепти Далай-лами і архієпископа Туту
"Вони сіли, відчуваючи справжнє зачудування – те, що походить з фізичного задоволення. Щось чудесно-казкове – миті, вкрадені у досконалості. Хвилини, що одразу назавжди карбуються в пам'яті. Секунди, що надихатимуть майбутню ностальгію. "Мені добре, – прошепотіла Наталі, і Маркус відчув себе по-справжньому щасливим (…). Він зіщулився, щоб стати якомога меншим. Дивно, адже саме сьогодні він почувався великим, як ніколи у житті. В усьому його тілі пробуджувалося безмежжя. Влаштувавшись у сховку, він усміхнувся. Щастям, великим щастям було чекати на неї. Чекати, поки вона його знайде".
Ми б погрішили проти істини, якби не зауважили, що роман Фоенкіноса справляє в цілому доволі дивне враження – він і пересолоджений, і сухий водночас. Герої намічені пунктирно, натомість їхні почуття надто акцентовані. Навіть – переакцентовані. Особливо складно проникнутися другою любовною новелою – історією Наталі та Маркуса, бо надто вже останній незначний та відверто нудний. Як такий герой примудрився розпалити до себе почуття – пояснити тяжко. І хоча кохання не потребує пояснень, читач, перегорнувши останню сторінку, цілком може відчути те саме, що й герої Фоенкіноса – зачудування. Зачудування від того, що історія, котра могла б змусити ридати (при всій банальності сюжету), викладена так академічно й прохолодно.
Тим паче, що бували й приклади того, як можна зробити банальщину сльозоточивою та комерційно успішною. Аби не ходити далеко, візьмемо з книжкової полиці дебютний роман Сесілії Ахерн "P.S. Я кохаю тебе" – там теж діє удова, котра втрачає чоловіка і знаходить згодом нове кохання, проте розповідь про це не виглядає ані прісною, ані заяложеною. Хоча, можливо, хтось ізнаших читачів знайде й у стриманому стилі Фоенкіноса своєрідну красу.
Адже як саме кохання, так і слова про нього можуть бути дуже й дуже різними. В кожному разі, кожна нова любовна історія краща за її відсутність, чи не так?
Читайте також: Роберт Джеймс Воллер: істина в коханні