22 січня близько 6 години ранку, коли ще тривало перемир’я між мітингувальниками і “Беркутом”, Нігояна вбили свинцевою картеччю.
Він жив на вулиці Шевченка. Дуже цим пишався, розказують односельці Сергія Нігояна. Сьогодні на його шкільній парті лежить Кобзар. У школі про нього розповідають, затаївши подих. Кажуть, його смерть — тяжка втрата для рідного села Березнуватівки.
А ще, за розповідями вчителів, Сергій завжди вважав себе вірменином за національністю. Мріяв переїхати жити до країни, де народилися його батьки. І лише в 9 класі зрозумів: він — українець.
Читайте також: Його закатували, бо був львів’янином. Минув рік, а вбивці не покарані
На Майдан Сергій поїхав без роздумів, щойно побачив по телебаченню, як правоохоронці жорстоко побили студентів. Там захворів, приїхав додому. Не вилікувавшись, попри вмовляння батьків не їхати до столиці, все ж повернувся на Майдан. Там і віддав за Україну найцінніше — життя.
Минув рік. Біля монументу на могилі Сергія знову багато людей, цього разу близько півтисячі. Прапори України та Вірменії, “Пливе кача” та хвилина мовчання.
На жаль, Дніпропетровська міська рада на останній сесії навіть з другої спроби так і не перейменувала проспект Калініна на проспект імені Сергія Нігояна.