"Дизайнер" – військовослужбовець Збройних сил України, молодший сержант, кулеметник. У складі 503-го батальйону морпіхів він нищить окупанта півтора роки, а загалом захищає Україну від російської збройної агресії на Донбасі з 2015-го.
Важливо! Позиції готові: як відбуватиметься розведення військ в Петрівському і Золотому
Також читайте в інтерв'ю, з чого для українського військового почалася війна, які бої були найважчими, про фронтових побратимів та якими незвичними способами українські армійці долають воєнну рутину.
Про перший бойовий досвід та те, як сепаратисти сплутали українських армійців з "американським спецназом"
З чого почався твій військовий шлях?
Під час колотнечі після Майдану я потрапив у списки на Схід. Простояв у черзі 5 годин, дали папірець і пообіцяли подзвонити. Але не подзвонили. А на початку літа 2015-го прийшла повістка. Далі – Рівненський полігон, де я прозрів... Це була шоста хвиля мобілізації, коли брали всіх. Люта солянка. Мені пощастило, що в нас сформувся група з 12-ти людей, які прийшли туди дійсно воювати. Ми відкололись від основної маси і починали дещо окремо працювати.
Ротний капітан хотів впихнути нас відразу ж в розвідку в 130-й батальйон. Ми адекватно розуміли, що не маємо досвіду і достатньої фізичної підготовки для цього. З полігону під Рівним наша група поїхали з представником 12-ї ОМПБ, який мав список з нашими іменами та посадами. Тому ми написали відношення, трохи "наламали дров" командиру і за власний кошт поїхали на війну. Отак я потрапив у 12-й окремий мотопіхотний батальйон "Київ". У 2014-му їх нормально накрило під Дмитрівкою. А на той час вони воювали на Луганщині, мали базу в Бахмуті охороняли "гради" та "урагани" і займались супроводом 26-ї окремої аеромобільної бригади.
Прибуття бійців з Рівненського полігону до 12-го батальйону "Київ" у 2015-му
Яким був перший бойовий досвід?
Це сталося наприкінці служби. Місяць ми контролювали ділянку в районі "водокачки" під Ясинуватою, а в серпні 2016-го нас долучили до 72-ї окремої механізованої бригади. Стояли навпроти водонапірної станції, по якій бойовики могли в будь-який момент влучити, хоч вона і потрапляла під захист ОБСЄ. Проте у нас було доволі спокійно. Дуже часто працювали міномети, але переважно по сусідніх позиціях. Російські бойовики ставили міномети на платформи і катались туди-сюди, тому їх було складно вирахувати... Якось у відповідь на мінометний вогонь ми "вжарили" так, що на наступний день по сєпарських новинах переляканий хлопчина торочив, що на Донбас зайшов американський спецназ.
Найважче було, коли ми ходили в "секрет". Як це? Відходиш від своєї позиції на визначену дислокацію, де може прийти ворог. І займаєш там позицію, роблячи спостережний пункт між нами і ними. Так от, з тієї точки, де ми сиділи, було до сєпарів 150 метрів і 50 метрів до дороги, де вони ходили. Звісно, було чимало пострілів. Але ти не встигаєш боятися, бо свідомість вже змінена. Це все робилось автоматично і сприймалось як екшн, а не щось страшне. Уже потім при спокійному аналізі усвідомлюєш, що сталося.
Ще був цікавий момент, який можна вважати одним з перших бойових досвідів. Державне свято, 5 ранку, ми лежимо тихенько, прислухаємось і враз чуємо як наші хлопці починають співати гімн України! До сєпарських позицій був кілометр... Ворог почув спів, почалась "стрєлкотня", хлопці закінчили гімн і почали валити по сєпарах. Вівся сильний перехресний вогонь...
Які бойові задачі з першого року на війні запам'ятались?
Спочатку ми під Солідаром охороняли "гради". Далі – реактивні установки під Святогорськом, потім чимало позицій і завдань. Ми займались охороною військових об'єктів, охороною і супроводом воєнної бойової техники. Середній вік нашої групи – 36 років, себто дорослі люди, які відчувають відповідальність. Ми йшли туди з чітким усвідомленням – воювати.
Ніхто не думав, що війна триватиме шість років, і це ще не кінець... Тоді всі були розчаровані, бо очікували іншого. Були раді, коли нас перекинули під Ясинувату. Дистанція до ворога – кілометр! Але й тоді особливих конфронтацій та активних дій не було. Бойові задачі зводились до спостереження і "стрілялок". Ми очікували більшого. Тому найсильніше враження – розчарування.
Що з приємного? З'явились побратими, з якими ми спілкуємось й донині. Частина тих людей, з якими я їхав в автобусі в Києві та пройшов всю службу, і нині зі мною в 503-му батальйоні. Деякі планують переходити до нас, деякі вже підписали контракт резервіста з моїм батальйоном. Ми залишились сім'єю.
Актуальне: Розведення військ на Донбасі: у "сіру зону" увійдуть підконтрольні Україні населені пункти
Про ставлення до мирного життя та чому український захисник вирішив повернутися на війну у складі саме 503-го окремого батальйону морпіхів
Як ти сприймав "цивілку" після війни і відрядження на мирну територію?
Після ротації рік я був цивільною людиною. Київ став для мене завузьким. У цьому мурашнику некомфортно себе почував після того, як прожив рік в бліндажі без метушні і біганини. Тягнуло назад. На війні жити значно простіше, там чорне – це чорне, біле – це біле. Ти розумієш, звідки тобі прилетить і що можеш зробити.
Багато важить єдність побратимства, бо не очікуєш зрад і підніжок, які в цивільному житті на кожному кроці. Стаєш більш довірливим до людей, але по приїзді розумієш весь той треш, який тут коїться. Я їхав в 2015-му з однієї країни на хвилі нової поліції, активізму, а приїхав в геть іншу, де "менти" лишились старими "ментами", тітушня в Києві продовжує кришувати незаконні забудови і таке інше. На "цивілці" я допомагав знайомим волонтерам, але вирішив повернутися на війну.
Чому обрав саме 503-й батальйон окремий морської піхоти?
Бо хотів піти в дійсно бойовий підрозділ без совкового ідіотизму на кшталт стройової підготовки чи шикування "на нулі". Не хотілось потрапляти в підрозділ, де" аватари", бо це могло коштувати мені життя. Півроку дізнавався, де є адекватні командири і військові, що мають на озброєнні, де воюють. Побратим Андрюха показав мені 503-й батальйон морпіхів і розповів про командира. Зацікавили відео батальйону в YouTube.
Відео 503-го батальйону
Чому зрештою вирішив приєднатися до них? Бо командир Вадим Сухаревський – один з перших в ЗСУ, хто відкрив вогонь у відповідь. Коли був наказ не стріляти, він, незважаючи ні на що, рятував своїх хлопців. Це було правильно, адже у нас тривала антитерористична операція. Логічно, якщо ти бачиш терориста-загарбника зі зброєю в руках, то маєш його знищувати, доки він не знищив тебе. 503-й батальйон – бойовий підрозділ, хлопці не просто в окопах сидять і чекають, а добряче вкопуються. Дійсно, як борсуки.
У квітні 2018-го я приїхав у Маріуполь до командира на співбесіду, адже лише після співбесіди можна підписати контракт. Це мені сподобалось, бо людині не байдуже, кого він набирає. Біографія командира теж сподобалась: він брав участь в миротворчих бойових компаніях і пройшов від рядового складу до майора, добре ставиться до бійців і знає на власному досвіді як це бути командиром і офіцером.
Читайте також: Росія хоче посадити Київ на прямі переговори з "ватажками" окупованих територій, – експерт
А що було далі?
Так от, ми 15 хвилин поговорили з командиром і я підписав контракт. Далі був захист Водяного з травня по жовтень 2018-го. Наша позиція була "на нулі" – на відстані від 200 до 300 метрів до позицій сепарів і стояла в чистому полі.
Про пропаганду "руського міру", ставлення жителів Донбасу до українських армійців та якою є ймовірність повномасштабної війни
Як ставились і наразі ставляться до українських армійців місцеві жителі?
Цікавий кейс був у Бахмуті у 2016-му. Ми пішли до магазину в місто і вже дорогою назад біля нашої бази побачили жіночку сєпарського вигляду, яка кричала: "Нащо ви приїхали на Донбас воювати? Вас ніхто не звав!" У нас був ступор... Звісно є люди, які вболівають за українських армійців, але ставлення більшості місцевих, які залишились на Донбасі, донині негативне. Хоч бійці і допомагають. Ми в Солідар віддавали крупи, консерви і т.п. до місцевого садочку. Допомагали багатодітній сім'ї "атовця", який був на війні. Розумієш, питання навіть не в тому, щоб вигнати бойовиків в Росію, а в тому, що буде потім. Факт: ми дійдемо до кордону. Але що робити далі з місцевим населенням, серед яких чимало проросійських?
Чому дехто з мирного населення Донбасу за шість років війни у горнилі "руського міру" продовжує сприймати Росію, як порятунок?
Питання хороше. По телевізову транслюють російську пропаганду, яка працює на віддалення від України. Але не пропагандою єдиною... Люди, які живуть на перших лініях, добряче знають, що по них гатять сєпари. Незважаючи на це, а також на величезну допомогу від Червоного хреста та армійців, вони все одно у більшості підтримують "мордор". Я не розумію цих людей, для мене це дикість.
Після припинення війни і переходу Донбасу під український контроль, що робити з людьми, які вважають себе відірваними від України? Яким чином їх інтегрувати в український простір?
Їх важко перевиховати після цього. Це одна з основних причин, яка ступорить при бажанні силової очистки від бойовиків Донбасу. Силове захоплення території і витіснення ворога за кордон можливе, але основне питання: що робити з населенням? У нас шостий рік війни, ми вміємо воювати, в нас є доволі сильна підтримка Заходу, і я не думаю, що Росія насмілиться розв'язати повномасштабну війну.
У такому разі чому досі немає звільнення територій силовим наступом?
Бо нашим політикам це не вигідно. Думаю, у них геть інші інтереси, ніж відбиття ворога і повернення наших територій.
Про те, чому Україна не має відводити свої війська з відвойованих територій Донбасу
Проведи паралелі з країнами, де насаджувався схожий російський сценарій. Що далі за умови, якщо українська армія і далі не йтиме в наступ?
Початок російської агресії схожий на всі захоплення за останні кілька десятків років. Але у нас був більш жорстока відсіч ворогу, ніж в інших сценаріях, коли РФ просто анексувала території і на цьому конфлікт заморожувався. У нас також останні три роки намагаються заморозити конфлікт. Жодних суттєвих дій не відбувається. А якщо і є, то помалу з подання бійців та командирів, які на передовій.
Ставлення місцевих мешканців Донбасу до наших солдат і України в цілому теж грає роль. Якщо ми навіть відвоюємо ці території, у нас постає питання: що робити з тими людьми, які зараз на території "руського міра"? Я не знаю. Вони посміхатимуться, а далі ножа в спину. Ні поліція, ні наглядачі не допоможуть. На врегулювання цієї проблеми піде чимало часу.
Про специфіку російської агресії, найважчий бій та незвичні способи подолання напруги
Повернімося до російської агресії. Які тактики ведення бою застосовував ворог за всі роки війни?
На початку мого перебування на Донбасі проти нас були молоді хлопці, які боялись вступати в бій. Вони неохоче йшли на свої позиції. Пару разів приїздили на навчання студентики з РФ, ті гатили з гармат та мінометів. Далі частину літа були перестрілки, коли вони провокували, то отримували по зубах та гідну відсіч. А ближче до осені приїхали вже навчені вояки, з досвідом, які не боялись лізти в бій. Вони починали стріляти, ми – у відповідь. І ці продовжували з нами бодатись.
Цікаво: У НАТО заявили про підтримку формули Штайнмаєра
Яким був найважчий бій?
Це сталося всередині літа минулого року. Тоді приїхали росіяни, які вчились стріляти з гармат. Працювали міномети, вдень летіло все, що могло. Але обійшлись без жертв. Щодень бій тривав години півтори, потім перерва і ще годину... Спочатку незвично, а далі звикаєш до звуків. Розумієш, звідки і коли може прилетіти і куди гатити, аби це припинити.
Окопались ми непогано, щастило, бо був фарт. Але притуплювався інстинкт самозбереження, і хлопці вже не так гостро сприймають небезпеку. З втрат – троє поранених за півроку і один загиблий. Був обстріл і хлопцю потрапив уламок, він не вижив. Далі поранило вояка "Юга". Вистріл з РПГ пролетів рекошетом і зірвався в полі. Ми почули крики. Виявлось, що "Югові" зачепила ногу лопасть від РПГ. Далі ми жартували, що він впіймав РПГ за хвіст. Я йому досі кажу, що він – найбільш везуча людина, або навпаки, бо спіймав РПГ за хвіст у чистому полі.
Війна неабияк виснажує... Як ви проводили дозвілля?
У нас були свої кумедні приколи, які давали розраду на війні. Адже куди без гумору? Наприклад, я інколи одягав синю дурненьку піжамку, яка всіх забавляла. Мені доводилось до друзів ходити через все село. Часто були обстріли, я носив бронік, аптечку, каску та інколи одягав цю піжамку. Іншим було забавно спостерігати, коли чувак в касці, броніку і цій одежині з аптечкою тулить по селу до хлопців.
Ще у Водяному захотілось зробити бургери, і я їх зробив, і борщ також. З того часу із задоволенням практикуємо окопне меню. Як ми знімаємо напругу? Спілкуємось, робимо шашлики, займаємось спортом, читаємо книги. Все як у мирному житті. Майже...
Читайте також: Суд ув'язнив трьох проросійських бойовиків, які на Донбасі вбивали українців: подробиці