Програма "Час героїв" розповідає історії захисників України. Герой першого випуску – Олександр, молодший сержант із позивним Снайпер, командир відділення 120-ї бригади територіальної оборони Збройних Сил України.

14 лютого 2022 року він відсвяткував 19-й день народження, а 24 лютого пішов добровольцем до військкомату. Нині молодший сержант – один із тих, чиї майстерність, хоробрість та бойовий досвід стали запорукою безпеки мешканців столиці України та Київської області. 24 Канал розповідає його історію.

Читайте також Рішення доведені до військових частин: у Сухопутних військах зробили уточнення щодо мобілізації

Про дитинство

Я взагалі ріс дуже активним: колись грав у дитячому духовому оркестрі на трубі, а потім і на барабанах, малював, у 13 років почав самостійно гроші заробляти, потім пішов вчитися, мандрував, займався боротьбою, бігав кроси на 5 – 10 кілометрів.

У дитинстві мене вчили, які кордони України, тому я хочу, коли в мене з'являться вже свої діти, я зможу їм показати ту саму карту й ті самі кордони.

Доброволець

14 лютого 2022 року Олександр відсвяткував свій 19-й день народження, а 24 лютого пішов добровольцем до ТЦК. Сашко згадує, що був 10-м чи 15-м у довгій черзі добровольців.

Олександр доволі відкритий і розповідає про своє життя з фірмовою іронією. Своє почуття гумору він не загубив навіть на війні.

Снайпер – Мічману: над Боллівудом опади,
– так Сашко повідомляє побратимам про черговий обстріл росіянами їхніх позицій.

Я просто насолоджувався своїм життям – кожною секундою до війни. З початком повномасштабного вторгнення росіян я також насолоджуюсь кожною хвилиною. Були поранення, контузії, навіть отруєння російськими газами (заборонені усіма конвенціями – 24 Канал).

"Фосфором мене випалювали (також заборонений вид зброї – 24 Канал). Тобто все що можна – я все відчув на цій війні. Але Бог дає сил – тому живий, здоровий.

Перший бій

Про свій перший бій Олександр також розповідає з гумором, а поруч з ним у кадрі бейсболка з ефектним написом "Це наша посадка".

У 2022 році, коли ми вперше опинились на нулі (передовій – 24 Канал), 10 орків (іронічна загальноприйнята назва російських окупантів, є також інший, менш літературний, але, мабуть, навіть більш популярний варіант – "пі**ри" – 24 Канал) вирішили штурманути (захопити) нашу посадку. Щось, мабуть, їм не сиділося, вони вирішили: а підемо повоюємо.

І коли вони забігали до нашої посадки та вели вогонь по нас, у нас був окоп, і коли по тобі працює кулемет і кулі свистять біля голови, а гілляки ламаються, це просто офігенні відчуття. Тоді я вперше відчув, що стріляють саме по мені.

При цьому Сашко не забував і фільмувати події. Деякі кадри тих боїв увійшли до цього відео. Але обережно: деякі кадри можуть бути доволі чутливими, 18+.

Спочатку був такий собі мандраж: що робити, що робити? А потім я зрозумів: якщо я зараз не увімкну свій характер – вони знищать мене. Тоді ми зібралися з хлопцями з відділення, чьотенько попрацювали та не дали оркам просунутися.

Історія Олександра Снайпера: дивіться відео

Як вперше відкрив вогонь по ворогу

Побратим з мого відділення, із яким я заступав, стояв на СП (спостержному пункті) і говорить: подивись. Я беру бінокль і бачу: дійсно, два чувачка йдуть тишком-нишком. Я доповідаю комбату, і мені сподобалася його відповідь: "Дозволяю відкрити вогонь з усіх наявних засобів". Я відповідаю: "Плюс, прийняв" – і давай відпрацьовувати. Все, нормально. Також я побачив результат, чьоткий.

Я бачив багато результатів за цей час. Одна справа, коли ти влучаєш на відстані, а є таке, коли ти влучаєш в 5 метрах від тебе, коли ви в одній хаті чи кімнаті. Це зовсім інше. Я лише про це говорю, а вже мурахи по тілу. Коли він десь далеко, ти розумієш: Бог із ним, нехай гниє. Але коли він перед тобою, тоді ти ясно розумієш: доля секунди – і тут міг би лежати ти, а не він.

Про ворога

Вони хитрі. Є багато професійних військових. І дуже багато зеків (ув'язнених). Ми багатьох брали в полон, доводиться з ними спілкуватись. Коли задаєш питання, хто ти, що ти, то багато хто каже: "Ми не хотіли воювати, але тюрма – це страшно, краще вже тут, ніж гнити там".

Найважчий бій

Ми виконували роботу по противнику, я був разом з іще двома бійцями з мого відділення, нас засік орківський дрон, і потім почали працювати по нас "васильки" (міномети калібру 82 мм – 24 Канал). Ми сховались у хаті, і міни спочатку летіли навколо неї, а потім снаряд влітає по діагоналі в кімнату, пробиває цеглу та вибухає просто перед нам. Я розумію, що наступний буде в нас, бо росіяни пристрілялися. Тоді я даю команду відходити.

Мій побратим Сергій перший вибігає і в цей час у двері прилітає снаряд. Сергій усі осколки ловить просто на себе, я біг другим, і він мене фактично відштовхнув і закрив собою. Нас сильно контузило. Я розумію, що зараз не зможу надати медичну допомогу, потрібно укриття. Я відтяг Сергія до кущів і там почав перев'язувати.

Я зняв з нього бронік і бачу на тілі величезну дірку, але розумію, що йому такого казати не можна, тому жартую: "Сергію, та в тебе лише подряпина на 2 сантиметри". А я розумію, що там ніфіга не 2 сантиметри. Добре, що я пройшов медичні курси: якби я не отримав ці знання, я б його не врятував і не зміг би нормально перебинтувати…

За 2-3 хвилини після цього до нас підбігає третій побратим, а я чую, що його веде ворожий дрон і зараз буде "прилітати". Тільки про це подумав – росіяни почали "насипати", я встиг по рації передати ротному (командир роти – 24 Канал) про ворога. Той надіслав на їхні позиції нашого дрона для розвідки та потім сказав: "Займайте кругову оборону".

А поруч працює ворожий снайпер, дрони працюють, по всьому селі йдуть контактні бої… Я розумію, що, мабуть, час уже дякувати Богу за це життя…

На евакуацію мала виїхати наша броня, "мотолига" (бронетранспортер МТ-ЛБ – 24 Канал), а я чую, як росіяни по ній працюють "Градами" (РСЗВ). Снаряди лягали з нею поруч, але чомусь не вибухали. Тоді я подумав, що то молитва так подіяла.

Уже була ніч, у тепловізорі я побачив, що ціле поле ніби засіяне цими "пелюстками". Нам потрібно було пройти це мінне поле – 600 метрів – з пораненим та іншим побратимом, який ніколи не мав справи з нічною оптикою.

Тоді я звернувся до Бога: "Мені потрібно пройти цих 600 метрів, але не я буду йти, а ти веди нас за руку. Де б я не пішов, приведи мене до себе, якщо що". Тоді я просто починаю йти, і ми дійсно пройшли мінне поле.

Тоді я чую по рації: найближча "мотолига" зможе заїхати десь о 4 ранку, а зараз тільки 11 ночі. Я розумію, що в нас цього часу немає і Сергій просте стече кров'ю. Тоді відкриваю планшет і шукаю дорогу до наших. Він показав 11,6 кілометра – треба буде йти через відкрите поле, посадки, просто під FPV-дронами.

Сергій каже: "Ми не дійдемо", – а я: "Повір мені". Я ж пам'ятаю, що довірився Богу. Весь шлях я повторював: "Ми дійдемо". І що ви думаєте, так і сталося. Лише після того я увімкнув рацію, за нами приїхав ротний і перевіз до штабу. Нас оглянули, Сергія почали обробляти. Потім відвезли до шпиталю.

Найкраща нагорода

Це коли твій побратим, якому ти врятував життя і якого вже медики привели до тями, він крізь сльози тобі каже: "Сань, дякую". Це найкращий орден.

На своєму місці

Коли ми їхали вперше на фронт, проїздили якесь містечко, була ніч, і я у вікні якогось будинку побачив, як мати годує дитину. І тоді я зрозумів, що зроблю все, щоб в них не полетіли ворожі снаряди. Тоді я відчув, що я на своєму місці. За моєю спиною залишились родини – і моя, інші, – тому потрібно зробити все, щоб вони не відчули, що таке обстріл, що таке кров, голод, холод, надмірна вологість.

Тому краще я буду для них таким собі щитом, ніж вони все це відчують.

У мене є кохана дівчина, яка мене любить, підтримує та чекає, хвилюється. Я багато разів давав слово, що все буде добре, і дотримувався його. Саме це і є чоловік. Багато хто робить так, але сам у це не вірить. А якщо ти не віриш на нулі, так не можна. Потрібно вірити в свої сили та розуміти, що кожної секунди ти робиш те, що треба, і зможеш це зробити.