"Ротацій було дві. Перша ротація з 23 листопада по 8 січня. Спочатку поїхало 70 людей, потім доєдналося ще 50. Друга була з 14 січня по 19 лютого. Дехто залишився і до 20", — розповідає він.

За його словами, можливості не їхати чи відмовитись не було.

"Не поїхала тільки авторота і ті, що мали навчальні сесії. Лікарняні відмінили одразу з першого дня. Служба, наказ", — каже екс-спецпризначенець.

Участі у розгоні студентів львівські силовики не брали.

Нас підняли, проте не посилали. По радіо чули все. Це був перший шок. До речі, тоді, здається, видали перші гроші. (...) По тисячі гривень на кожного. На офіцерів – удвічі більше. Командир Ростислав П. давав (гроші – ред.) ротним, а ті по взводах роздавали. Потім, як правило, видавали або раз на тиждень, або перед якимось «махачем». Попервах не було взагалі що їсти. На канапках жили. Спали на підлозі в Кабміні,
— пригадує чоловік.

Воночас, він розповідає, що львіський «Беркут» брав участь у штурмі у грудні, у ніч на 11-те.

"Всі брали. Нас тоді підняли по тривозі. Пошикували, дали вказівку відтісняти. Там, мовляв, на квадрати Майдан розбити, але без кийків і щитів. Тоді завели, здається, з боку Європейської площі. Наприкінці, біля будинку того, що згорів, штовхались, і на вулиці вище (Михайлівська – ред.). Біля нас кілька разів Кличко проходив, вмовляв там, все таке. Ось там і серед наших проявилися перші «дикі». (...) Силу можна застосовувати по-різному. Були ті, кому рвало дах. Вислужитись хотіли, або по життю такі. Їх трохи більше, ніж би хотілося", — розповідає колишній силовик.

Телевізора у спецпризначенців не було, тільки радіо. Новини переповідали їхні рідні, які їм телефонували.

Від самого початку протистоянь львівський «Беркут» стояв і на Грушевського, стояли за Внутрішніми військами, разом з харківськими силовиками.

Тоді все почалося по-справжньому. Гранати, зброя, перші жертви. Відчуття таке стало притуплене. Нам ще зі Львова на взвод дали по дві помпові рушниці видали ще по три на взвод. От «дикі» і пішли стріляти. Правда, на передньому плані там якийсь спецназ стояв. Він шмалив найбільше. Але і наші стріляли. (...) Патрони видавали взагалі дуже вільно. Оті патрони, що машини зупиняти, видавали без особливого там контролю (Саме кулею «блондо», призначеною для зупинки транспортних засобів, були вбиті перші активісти – ред.). Чи бойовими стріляли, оце не знаю. Там декого перло з наших «рембів». Гранатами тими стріляли точно,
— згадує страшні події чоловік.

Згодом львівський "Беркут" був і на піку протистояння, із 18-го лютого.

"Спочатку стояли біля Маріїнського. Тоді реально тітушки почали палити зі зброї. Завалили кількох, а тоді нас ганяли вулицею, де ті КамАЗи спалені. Тримали типу метро "Інститутська". Хаос був страшний. Керували в штатському. Стояли біля командирів і передавали їм накази. (...) Трупи я в житті бачив. Але те, що біля метро, справді вразило. Звірі. Але всі реально "дрогнули» ще до того. Підходили до командира, він обіцяв гроші, і що в першу шеренгу не ставитиме.

Але ми все зрозуміли, коли побачили в "Омеги" автомати. Дехто з наших навіть перепитували, чи справжні. Пацани не вірили. І отоді більшість сказала: все! Ми почали вимагати транспорт додому. Командир не дав. Ми тоді, частина з нас, на базу. 19-го приїхали ще раз, і зранку частина звалила назад в Пущу на базу майже одразу. (...) Більшість почала звалювати 19-го. А потім 20-го приїхав і командир. Ростислав П. кинув там всіх і пригнав до Львова. Поранених усіх кинув. Ті теж добиралися самі. Купа з вогнепалами. Купа отримали травми від бруківки. Досі нікого не допитали,
— розповів "беркутівець".

Як відомо, за офіційними даними під час протистояннь у Києві від 18 лютого загинули 103 людини. Сотні вважаються зниклими безвісти.