Люди з інвалідністю, особливо дорослі, здається, опинилися десь на манівцях – серед аутсайдерів усього й усіх. Вони беззахисні й часто є нікому не потрібними.
К теме В Одессе трех пациентов психбольницы с инвалидностью вывезли на кладбище и оставили: видео
Пацієнтів психлікарні просто залишили на цвинтарі
4 червня на одному з одеських цвинтарів містяни випадково помітили трьох чоловіків з інвалідністю. В одного була травма голови, другий без обидвох кінцівок, а третій пересувався поповзом.
Чоловіки розповіли, що вони перебували на лікуванні в обласному медцентрі психічного здоров'я. Однак працівники цього медзакладу вивезли їх на цвинтар та залишили самих.
Тобто людей з серйозними фізичними й ментальними вадами, які навіть з виду не могли про себе подбати, вивезли з психіатричного закладу на цвинтар. І залишили там. Залишили для чого? Без засобів існування, без розуміння їхньої подальшої долі. Залишили, щоб помирати?
На хлопський розум не важко зрозуміти, що, ймовірно, саме так і було. Кілька днів ці чоловіки провели без води і їжі просто неба.
Містяни, які зустріли покинутих чоловіків на цвинтарі, викликали швидку, тож їх вдалося врятувати. Наразі врятованих тимчасово помістили до Одеського міського центру інтеграції осіб без певного місця проживання.
Однак тільки тоді, коли історія потрапила в соцмережі й медіа, на цей випадок звернули увагу серйозно. Справою зайнялися уповноважена з прав людини та поліція, яка вже відкрила кримінальну справу за статтею про свідоме залишення без допомоги осіб у небезпечній для життя ситуації.
Медзаклад, у якому раніше постійно проживали ці чоловіки, повідомив, що їх нібито виписали за власним бажанням і за письмовою згодою. Там пояснили, ці особи нібито перебували у задовільному психічному стані на момент огляду, до них не застосовували примусову госпіталізацію.
Крім того, всі 3 не були визнані судом недієздатними. Хворі мали можливість самовільно залишати медцентр та повертатися туди за бажанням.
Проте, як люди з інвалідністю змогли самотужки подолати відстань у 7 кілометрів та ще й без інвалідних візків — в медустанові не пояснили. Тепер нам відомо, що чоловіки не мали постійного місця проживання. Вочевидь, не мали вони й родичів, які могли б потурбуватися про них.
Коли трапляється така ситуація, функцію захисту і піклування має виконувати й держава. Та в цьому випадку система дала збій. Медзаклад, який мав доглядати за цими чоловіками чи принаймні передати їх під опіку іншій установі, знехтував цими людьми. При чому дуже показово і цинічно.
Які були мотиви такого вчинку медиків — геть інше, і насправді неважливе питання. Зрозуміло одне, за будь-яких обставин вони не повинні були так вчиняти.
В Україні люди з інвалідністю не отримують належного захисту
Те, що цих кинутих чоловіків вдалося врятувати, – велика удача і внесок звичайних небайдужих людей. І це ще один доказ, що в нашій країні люди з інвалідністю не можуть покладатися на державу, не отримують належного захисту і гідних умов життя.
Вони виключені з суспільства. Абсолютно. Умови для них створюють радше для "годиться", вказівок згори й освоєння міських бюджетів. Тоді як насправді більшість суспільних благ все ще залишаються не доступними, а рівень бюрократії при отриманні гарантованих пільг відверто зашкалює.
Що це означає? Що означає те, що держава не може належно піклуватися про найбільш незахищені категорії населення. Звичайно, це свідчить про:
- низький рівень розвитку;
- системні вади в роботі державних інституцій;
- брак банальної людяності й емпатії.
Обратите внимание Как организовать инклюзивное обучение в школе: законодательные аспекты и советы
Що потрібно зробити вже зараз? Важливо насамперед змінити ставлення влади й самих людей до вразливих категорій населення, сприймати їх як рівноправних, роботи їхній голос гучним, інтегрувати цих людей у суспільство.
При плануванні розбудови міста чи району, при розподілі бюджетів, при розробці стратегій розвитку — держава мусить активно включати людей з інвалідністю в ці процеси, чути їхній голос і враховувати їхні вимоги.
Насправді такий підхід зробить життя комфортнішим для всіх нас. Якщо, наприклад, ваше місто стане зручним для людей з інвалідністю — від цього виграють і старші особи, і батьки з маленькими дітьми. Ба навіть усі ми після важкого робочого дня.
Але зміни можливі лише тоді, коли ми нарешті почуємо цих людей і підтримаємо їх. Без діалогу і включення неможливо побудувати щасливу й успішну державу.