Саме на таких умовах працювала Тетяна, коли приїхала на заробітки до Києва. Читайте її історію і коментар експерта Держпраці.
Переїзд до столиці
У 30 років Тетяна приїхала до Києва у пошуках роботи. У рідному містечку вакансій не пропонували, а треба було піклуватись про двох дітей, які лишились із нею після розлучення, та допомагати батькам-пенсіонерам.
Робота знайшлася швидко – на її резюме повара відгукнулось декілька роботодавців. Тетяна обрала мережу закладів швидкого харчування.
"На співбесіді ми обговорили мої обов’язки, домовились про зарплату. Вже наступного дня я почала працювати: робила заготовки для основних страв, готувала і фасувала соуси до них. Усе це потім розвозилося по точках реалізації", – розповідає Тетяна.
Офіційне працевлаштування Тетяна з роботодавцем не обговорювала.
"Вони не пропонували, а я не питала. Робота є, гроші двічі на місяць платять – і добре. Те, що платять "у конверті", мене не лякало, так багато де розраховуються з людьми", – пояснює вона.
За кілька місяців Тетяні окрім приготування страв доручили ще й обов’язки адміністратора. Вона мала контролювати якість продуктів, стежити за чистотою кухні, проводити переобліки та співбесіди.
Тетяна працювала за трьох. Майже без вихідних, по 9–10 годин щодня.
"Мене все влаштовувало. Зрештою, я в Київ приїхала працювати. Періодично мені давали кілька днів, щоб з’їздити до дітей. Навіть зарплату підвищували. Так я пропрацювала рік", – розповідає вона.
Офіційне працевлаштування
Коли батьки почали оформлювати субсидію, знадобилося довести, що Тетяна працює в іншому місті. Роботодавець оформив її продавчинею – офіційно в компанії не було посади повара. Хоча по суті нічого не змінилося: Тетяна виконувала ті самі обов’язки, отримувала офіційно мінімальну ставку, а решту грошей видавали "в конверті".
Невдовзі роботодавець змінив систему нарахування зарплат.
"У нас запровадили погодинну тарифікацію, і гостро постало питання справедливості оплати. Адже хтось реально працював від і до, поки інші щопівгодини бігали на перекури. А платили всім однаково", – розповідає Тетяна.
Повернення додому
Зрештою Тетяна усвідомила, що робить чимало чужої роботи, за яку їй не доплачують.
"Мені банально не вистачало зарплати, щоб винаймати житло і пересилати гроші дітям", – пояснює вона.
На прохання Тетяни підвищити зарплату компанія відповідала, що нині скрутні часи і треба почекати. Тоді вона відмовилась від адміністративних обов’язків. А згодом звільнилась і поїхала додому. Каже, зрозуміла, що робота роботою, а жити теж хочеться. При цьому Тетяна не мала претензій до роботодавця і не вважала, що її права порушували.
Вдома Тетяна була недовго. За кілька місяців знову поїхала працювати до Києва. Цього разу – за трудовим договором. І відчуває себе більш захищеною.
Можливо, якби на попередній роботі ми одразу уклали договір, де були чітко прописані мої обов’язки та зарплата, я би не звільнялася,
– додає вона.
Коментар експерта
Олена Коновалова, заступниця директора департаменту з питань праці Державної служби України з питань праці
Тетяна помилково вважає, що роботодавець не порушував її права. Передусім він приховав трудові відносини і з першого дня не уклав з нею трудовий договір, де мав зазначити оплату, посадові обов’язки, робочий час і графік роботи. Але найважливіше − трудовий договір захищає чимало прав і соціальних гарантій, встановлених національним законодавством. Їх обов’язково треба знати.
Зокрема, закон гарантує найманому працівникові здорові та безпечні умови праці, оплачувані відпустки й лікарняні, забороняє працювати більше 40 годин на тиждень, у понаднормові години чи вихідні дні без законних підстав. Як одинока матір Тетяна має право на додаткову оплачувану відпуску, захист від звільнення і зменшення зарплати.
До того ж роботодавець Тетяни не сплачував єдиний соціальний внесок (ЄСВ), який є гарантією державних виплат у разі хвороби, нещасного випадку на роботі чи професійного захворювання, безробіття.
Дізнайтеся більше про трудові і соціальні права працівників за посиланням. Потрібна консультація – зверніться до інспектора Держпраці.
