75 років тому, 4 квітня 1949 року, у Вашингтоні було підписано Північноатлантичний договір, який дав старт новому оборонному блоку – Організації Північноатлантичного договору, більш відомому за своїм скороченням – NATO (англ. North Atlantic Treaty Organization).

Що в цей день варто нагадати про Альянс, його мету та місію, а також очікування від літнього саміту у Вашингтоні – читайте в матеріалі 24 Каналу.

Читайте також Після перемоги Україна дуже швидко буде в НАТО

Метою створення НАТО 75 років тому був захист від агресивних намірів СРСР. Після завершення Другої світової війни Сталін перетворив звільнені Червоною армією від нацистів держави Східної Європи на своїх сателітів. Так німецька окупація змінилася радянською.

Цей момент зафіксував у своїй легендарній Фултонській промові Вінстон Черчилль 5 березня 1946 року. Він засудив радянську окупацію Східної Європи та заявив про "залізну завісу", що розділила її волею Сталіна. Черчилль закликав до мирних переговорів, але СРСР відмовився від діалогу. Так почалася холодна війна.

Вінстон Черчилль фултонська промова
Вінстон Черчилль під час знаменитої Фултонської промови в 1946 році / Фото British Political Personalities

Західні демократії не бажали повторення долі Чехословаччини, Польщі та інших держав, які стали радянськими маріонетками, тому почали створювати власні оборонні блоки.

  • Першим таким став Брюссельський пакт, укладений 4 березня 1948 року між Великою Британією, Францією та країнами Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди та Люксембург).

Його метою було формування системи колективної безпеки та протидія не лише радянській загрозі, але й недопущення відродження німецького мілітаризму. Втім, вже незабаром стало зрозуміло, що головна загроза все ж іде від СРСР.

4 квітня 1949 року у Вашингтоні було укладено угоду про створення НАТО. До числа країн-засновниць увійшли 12 держав: США, Канада, Великобританія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Ісландія, Норвегія та Португалія.

Підписання договору НАТО
Підписання Північноатлантичного договору, квітень 1949 / Фото з сайту НАТО

Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи в Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх. І, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу. І одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки в Північноатлантичному регіоні. Про кожний такий збройний напад і про всі заходи, вжиті у зв'язку з ним, буде негайно повідомлено Раду Безпеки ООН. Такі заходи будуть припинені після того, як Рада Безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і підтримання міжнародного миру та безпеки,
– саме так звучить 5-та стаття Вашингтонського договору 4 квітня 1949 року.

НАТО
Робітники закріплюють символ НАТО ще тоді в конференц-залі другої штаб-квартири в Парижі, листопад 1953 року. Перший офіс Альянсу був у Лондоні. З 1967 штаб-квартира НАТО розташована в Брюсселі / Фото з сайту НАТО

Лідером та головною рушійною силою блоку стали Сполучені Штати. На той час вони мали монополію на ядерну зброю. Через кілька місяців СРСР її порушить.

РДС 1
Ядерний гриб наземного вибуху РДС-1 29 серпня 1949 року / Фото з росархівів

СРСР на противагу НАТО створює в 1955 році власний військово-політичний блок – Організацію країн Варшавського пакту (договору) або ОВД (майже ОДКБ – сучасний ерзац на чолі з Росією). Ці два союзи стануть головними противниками у холодній війні.

Вона кілька разів могла перейти в гарячу фазу, але щоразу лідерам двох блоків вдавалося зупинитися та відмовитись від ескалації. Не останню роль зіграло так зване "ядерне стримування" – усвідомлення того, що в ядерній перестрілці не буде переможців, а лише переможені.

Цікаво, що хоча й танки НАТО та ОВД цілились одне в одного в 1961 році на чек-пойнті "Чарлі" у Берліні, реальні бойові дії ОВД вів лише проти власних членів (а насправді – радянських колоній). Країни-учасниці Варшавського пакту здійснювали воєнні інтервенції проти Угорщини в 1956 році та Чехословаччини в 1968 році. Втім, звісно, ця структура була цілком фіктивна й робила все, що вирішить Москва.

ОВД у Празі
Демонстрація в Празі проти окупації, поруч горить радянський танк / Фото Central Intelligence Agency

1 липня 1991 року було розпущено ОВД. На той час Німеччина вже об'єдналася (землі колишньої НДР автоматично стануть частиною НАТО), а колишні сателіти в Східній Європі пішли у вільне плавання, не бажаючи мати нічого спільного з Москвою. Незабаром те ж саме зроблять республіки СРСР, а сама "Червона імперія" остаточно припинить своє існування 26 грудня 1991 року.

Перемога НАТО у холодній війні відкрила для світу нові можливості для мирного розвитку. Люди знову повірили у раціональність та довірились тезі, що торгувати завжди краще, ніж воювати.

Тоді ж почалась дискусія по доцільність існування НАТО й деякі вважали четверту та п'яту хвилю розширення Альянсу в 1999 році (приєдналися Угорщина, Польща та Чехія) і 2004-му (приєдналися Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія) формальністю.

Подальші події показали, що це не так. Росія після кількох років загравань у побудову демократії в 90-их повернулася на імперські рейки та почала будувати СРСР 2.0. Вдала кон'юнктура на ринку вуглеводнів підсилила амбіції та можливості Москви, а утвердження режиму особистої влади вихідця зі спецслужб Путіна зробила Росію агресивним та ображеним на всіх (в першу чергу на НАТО) актором.

У підсумку виникла ситуація, яку в дитинстві називали – "хто не сховався, я не винен". Тобто країни Балтії та Польща опинилися під захистом парасольки НАТО, а Грузія та Україна – ні. Як наслідок – їхні спроби вийти з-під впливу Росії та вибороти шанс на нормальне життя (європейська та євроатлантична інтеграція) призвели до жорстокої російської агресії.

Спершу була декларація образ – так звана "Мюнхенська промова" Путіна, а далі Москва перейшла до конкретних дій. У 2008-му Росія напала на Грузію, а у 2014-му – на Україну.

У 2022 році Росія здійснила повномасштабне вторгнення до України, розпочавши війну, яку не бачила Європа з 1945-го.

Формальним приводом до вторгнення стала відмова НАТО пристати на умови російського ультиматуму в грудні 2021 року. Він передбачав фактичну руйнацію Альянсу, тобто його повернення до кордонів 1999 року й перетворення Східної Європи на "зони впливу" Росії. Також Путін мав окремі претензії до України й вимагав серед іншого категоричної відмови від вступу до НАТО.

План Росії провалився, а Путіна спрямували курсом "русского воєнного корабля". Це зробили не лише на острові Зміїний, але й в Києві, Брюсселі та Вашингтоні.

Прямим наслідком вторгнення Росії в Україну було приєднання до НАТО традиційно нейтральних Швеції (2024) та Фінляндії (2023). Перші тримали нейтралітет з часів Наполеонівських війн, другі – з 1948 року. Фінляндія та Швеція стали 31 і 32 членами НАТО. Приєднання північних європейців збільшило кордон Росії з НАТО на 1200 кілометрів та фактично перетворило Балтійське море на "внутрішнє озеро" Альянсу.

Карта НАТО
Карта країн-членів НАТО / Інфографіка twitter.com/Maps_interlude

Після розпаду СРСР Україна опинилася в ситуації "ні туди ні сюди". Цей стан куртуазно називали "багатовекторність", а позаблоковий статус України було зафіксовано ще в Декларації Незалежності 1990 року.

Наша держава була змушена під тиском (насамперед США) віддати власну ядерну зброю та отримати натомість нічим не підкріплені обіцянки подумати про нашу безпеку під назвою Будапештський меморандум.

  • У наступні роки Україна поспіхом передала Росії власні крилаті ракети та стратегічні бомбардувальники в рахунок заліку боргів за газ, а решту стратегічної авіації порізала на метал під овації американських сенаторів.
  • Також Україна стала активно розпродавати власну зброю країнам третього світу. На цьому збагачувались окремі представники еліти, натомість обороноздатність держави стрімко падала.

Цим ще в 90-ті спробувала скористатись Росія, проте й вона була занадто слабка, а тому після провалу кримської авантюри 1994-го року вирішили вдатися до так званої "м’якої сили", яку чергували з сеансами торгових і газових війн, а також постійних інформаційних атак.

Вони разом з жадібністю і недалекоглядністю перетворили президента Кучму на парію в очах Заходу та на довгий час закрили Україні шлях до НАТО. Ситуація змінилася після перемоги Помаранчевої революції, коли прозахідний президент Ющенко проголосив курс на ЄС і на вступ до НАТО.

Яким мінімальним критеріям мають відповідати держави для вступу до НАТО:

  • мають підтримувати демократію, включаючи терпимість до різноманіття;
  • мають розвивати ринкову економіку;
  • збройні сили мають перебувати під цивільним контролем;
  • мають бути добрими сусідами та поважати суверенітет інших країн;
  • мають працювати над сумісністю з силами НАТО.

У 2008 році Україна подала заявку на отримання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), втім цей процес було загальмовано. Для цього були як зовнішні, так і внутрішні причини, але за обома стирчать вуха Росії.

Перша причина асоціюється з Ангелою Меркель, яка на той час вибудувала з Москвою систему співпраці на основі дешевого російського газу для німецької економіки. В обмін на економічне зростання ФРН Меркель забезпечила Путіну (та його номіналу Мєдвєдєву) фактичне дипломатичне прикриття та видала індульгенції від всього, навіть війни проти Грузії.

Жорстка антиукраїнська позиція Меркель на саміті НАТО в Бухаресті перекреслила намагання Чехії, Польщі, Словаччини та Угорщини (тоді вона була нашим другом) пролобіювати вступ України до Альянсу.

14 років після завершення саміту НАТО у Бухаресті Президент України Зеленський пригадає ті події та розповість, до чого призведе політика поступок Росії.

Зеленський запрошує Меркель і Саркозі, які свого часу не запросили Україну до НАТО, до Бучі – дивіться відео:

Другою причиною провалу євроатлантичної інтеграції 2000-х стала ситуація в самій Україні та ставлення українців до НАТО. Активна пропаганда Росії та діяльність російської п'ятої колони в особі прем'єра, а згодом президента Януковича, проросійських партій (не лише – "регіоналів"), а також непослідовність та млявість проєвропейських сил, їхні постійні чвари (парламентська криза 2008-го тощо) – все це відіграло трагічну роль. Наслідком тих провалів та, за термінологією тих часів, "зради" – стало російське вторгнення.

Позаблоковий статус України, закріплений у Законі про засади внутрішньої та зовнішньої політики України виявився неефективним у контексті захисту і безпеки держави в умовах агресії та тиску з боку інших країн,
– пояснювальна записка до Закону про внесення змін до деяких законів України відносно відмови України від здійснення політики позаблоковості, ухваленого Верховною Радою 23 грудня 2014 року.

У 2014 році Україна опинилася сам на сам з Росією. Ситуація мала всі шанси повторитися у 2022-му, проте українці здійснили диво – Україна не впала ні за 3 дні, ні за 2 роки, вона продовжила відбивати російську навалу й перемагати. Захід, який розраховував, як максимум, на партизанську війну, прозрів та почав допомагати України, але не на рівні Північноатлантичного альянсу, а окремих держав і ЄС.

При цьому офіційні особи НАТО на початку вторгнення навіть виступали гальмом допомоги Україні, лякаючи всіх ескалацією з боку Росії. Лише після того, як стало зрозуміло, що Україна не впаде, Альянс змінив риторику та вдався до конкретних дій. Втім, і навіть після цього ми бачили мляву реакцію на постійні порушення Росією повітряних кордонів НАТО у Польщі, Румунії, засилля російських РЕБ поблизу Балтики тощо.

Станом на весну 2024 року НАТО вже заявляє про готовність виступити реальним лідером коаліції на підтримку України та навіть шукає варіанти заміщення ролі США у випадку приходу до влади в Білому домі непередбачуваного Трампа.

На жаль, це наразі не призвело до вступу України до НАТО, хоча на це дуже сподівались у Києві за підсумками Вільнюського саміту влітку 2023 року. У вересні 2022 року Україна офіційно подала заявку на вступ до Альянсу та стала кандидатом на вступ (як і Грузія та Боснія і Герцеговина).

Напередодні саміту в столиці Литви, понад 20 держав-членів НАТО офіційно підтримали вступ України до НАТО, підписавши відповідні декларації. Проте президент США Джо Байден, наляканий можливою відповіддю Росії та потенційною необхідністю застосовувати 5 статтю Вашингтонського договору щодо захисту України (до речі, єдиний прецедент її застосування – це атака Аль-Каїди у 2001 році проти США), фактично заблокував цей процес.

Іншого розвитку подій в сучасних реаліях, мабуть, не варто було чекати. Але є й добрі новини – Україна продовжує справедливу війну з Росією, має нарешті надійний тил у вигляді НАТО, на захисті нашої держави стоїть потужне військо, "стандарти НАТО" – більше не мем, а реальний зміст і дороговказ.

Абсолютна більшість населення України бажає та прагне вступу до НАТО. Ця позиція вже більше не розколює, а навпаки – об'єднує суспільство.

Нині вже ні в кого немає сумнівів, що записаний у 2018 році в Конституції України курс на вступ до НАТО буде успішним, і тоді Україна отримає омріяну 5 статтю. Але станеться це лише після перемоги у війні з Росією. Це ціна помилок і "зрад" попередніх 30 років. Ціна страшна, Україна платить за нею кров'ю, але іншого варіанту просто не існує.